266 Лобода Ю.П.СТАДІЇ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ: КАТЕГОРІАЛЬНО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Автор провёл сравнительно-правовое исследование конкретно-исторических форм правовой системы одного рассматривается правовая традиция с точки зрения логиче­ского и исторического методов. Исторический метод предполагает рассмотрение ис­тории правовой системы как последовательной цепи причинно-последственных связей. Логический призван найти логику становления правовой традиции в ракой форме, в ко­торой она доступна сегодня.

The article analyses the stages of law tradition development. Comparative investigation of the definite historical forms of law system which people produced in different periods of ukranian history is made. Law tradition is analysed through the prism of historical and logi­cal methods. The first one defines law system as the chain of cause and consequence relations. The aim of the logical method is to find out the logic of law tradition development inform, which is accessible nowadays.

Актуальність даної теми зумовлена неабияким інтересом до визначення і висвітлення особливостей становлення, розвитку правової традиції українського народу. Дослідженню даної проблематики присвячені праці Є. Харитонова, М. Гримич, В. Камінського та інших учених.

Український народ виник внаслідок безперервного процесу етногенезису. Правова традиція є елементом етнонаціональной культури, визначає етно-національну специфіку, яка була притаманна українському народу впродовж всієї його історії. І тому суть питання полягає не у підході до дослідження (держав­ницький, культурно-історичний тощо), а у різних об'єктах дослідження: обгрун­тована нами категорія правової традиції відображає набагато глибші пласти соціальної реальності, ніж поняття про систему пра

ва чи конкретно-історичні різновиди держав, на території яких відбувався етногенез українського народу в ті періоди, коли він не мав власної державності. Попри це народ зберігав свою ет-носоціальну унікальність, зокрема завдяки безперервній правовій традиції поряд з релігійними, обрядовими, побутовими, економічими (насамперед сільськогос­подарськими) традиціями.

Правову традицію можна розглядати у двох неспівмірних аспектах: з позицій історичного методу вона постає безперервним у часі процесом розвитку правової системи через низку конкретно-історичних форм аж до сучасної, а з точки зору логічного методу - як процес формування етнонаціонального стереотипу право­вої поведінки, в якому в «знятому» вигляді відображено правову історію народу.

Якщо історичний метод розглядає історію правової системи як послідовний ланцюг причинно-наслідкових зв'язків, то логічний метод покликаний виявити внутрішню логіку становлення правової традиції у такій формі, в якій вона до­ступна для спостереження сьогодні, та, по можливості, передбачити, спрогнозу-вати її подальшу еволюцію. Відтак виокремлення стадій розвитку з позицій двох різних методів буде істотно відрізнятися: у межах історичного методу історико-правова наука виокремлює стадії (етапи) правового розвитку в межах певних історичних періодів різної тривалості, які позначені єдністю конкретно-історич­них особливостей та закономірностей, що діють на певному етапі, при цьому та­ка періодизація завжди має елемент випадковості, суб'єктивності, зумовленої по­глядами дослідника чи історичної школи. У межах логічного методу виокремлен­ня стадій зумовлене дією діалектичного закону заперечення заперечення, при цьому кожна стадія означає «зняття» того змісту, який виник на попередній стадії. Очевидно, що логічна схема завжди буде абстрактнішою за історичну, оскільки історичний розвиток правової реальності відбувається не по висхідній, а позначе­ний коливаннями, періодами регресу та деградації правової культури.

Для вирішення питання про діалектичні стадії становлення правової традиції українського народу важлива є первинна історична періодизація відповідного процесу. М. Чубатий виокремлює три доби: земська або княжа - до половини XIV ст.; литовсько-руська доба - по кінець XVI ст.; козацька доба - XVII-XVIII ст. Останню він пов'язував з «постанням української держави 1917 p., a змістом її було б обов'язуюче державне право на Україні в останніх роках і нині»1.

У межах свого дослідження, яке має характер історико-правового дискурсу, М. Чубатий розглядає іноетнічні впливи на вітчизняну правову традицію. Зокре­ма, у зв'язку з прийняттям християнства та рецепцією візантійського прав: «христіанство на полі права привело у нас великий переворот. 1) Наше звичаєве право мало багато понять, які стояли в суперечности з христіанськими поняття­ми, як: розвід, многоженьство, наложництво і т.д. І прихід христіанства модифіку­вав наше звичаєве права. 2) На Україні приходить духовеньство зі своїми церков­ними канонами і своїм окремим судівництвом і в цьому напрямі вони не хотіли підчинитися звичаєвому праву, але принесли зі собою готові свої збірники як цер­ковного так і світського права»2.

Наслідки рецепції М. Чубатий оцінює так: «Рецеповане візантійське право збагатило українське право новим правним поняттям, а через поширення по Україні чужих збірників права, право уодностайнилося; бо треба піднести, що досі кожда земля мала своє звичаєве право, кожде племя на Руси мало свій оби-чай, доперва введення чужих збірників а рівночасне поширення з ними «Руської Правди» як збірника українського права надало цілій київській державі право спільне для всіх земель. Все таки на заході рецепція чужого римського права ос­тавила по собі глибші сліди, чим у нас, прим. У Німеччині римське цивільне пра­во зовсім виперло германське цивільне право... У нас рецепція чужого права (візантійського) так сильно не зазначилася, а зміни були лиш незначні і то лиш ко­нечні. Завдячити треба сильному привязанню славянського елементу до свого звичаєвого права і консерватизмови українських племен»3.

Теорія етнографії, послуговується поняттям етносоціальної організації, яке відображає єдність етнічної спільноти у соціальних формах, зумовлених конкрет­но-історичним періодом її розвитку. Етносоціальна організація розвивається не по висхідній, свідченням чого є періоди втрати державності, занепад правових ус­танов, забуття досягнень політичної та правової культури (період української історії XVII ст., який отримав назву «Руїна»). У цій частині процес її становлен­ня та розвитку адекватно може бути досліджений історичним методом. Очевид­но, що пов'язана з урбанізацією стадія формування нації принесла такі форми правового життя народу, які неможливо уявити за умов аграрної економіки. А то­му змінилися й якісні параметри правової культури народу як елемент, фактор йо­го етнонаціональної самобутності, це вже «не той» народ, яким він був раніше, що, ясна річ, не заперечує його схожості за чимось «невловимим» (а цим «невло­вимим» в аспекті правового розвитку і є правова традиція) з тими попередніми історичними формами народу, з яких він виник.

Застосування діалектичного закону заперечення заперечення визначає межі стадій становлення правової традиції як точки, в якій заперечувалися попередні типи (форми, види) правової культури. Історико-культурною формою, в якій, як правило, відбувалися такі «заперечення», була криза конкретно-історичної право­вої культури. При цьому зауважмо, що така криза могла мати як революційний ха­рактер, коли перебіг процесів правового розвитку відзначався з високою інтен­сивністю (кількісні та якісні зміни правової системи за даний проміжок часу), прикладом чого може бути скасування на українських землях шляхетського уст­рою та формування нової правової системи з властивою їй правовою культурою в ході війни 1648-1654 pp. під проводом Б. Хмельницького; так і еволюційний, прикладом чого може бути поступове відмирання общинного правопорядку (коп-них судів) на українських землях у XVI - на початку XVII ст.

Одним з переломних моментів формування етнічного стереотипу поведінки українського народу сучасні науковці вважають саме „козаччину». Безумовним є генетичний зв'язок між правовими системами Литовського, (пізніше - Речі По­сполитої ) та козацького періодів. Проблема генезису козаччини більш ніж доста-тьо висвітлена у вітчизняній історіографії, тому ми зосередимося лише на деяких змістових акцентах. Насамперед необхідно відзначити вплив феномена козаччи­ни на весь тогочасний етнічний масив українського народу. Саме феномен козач­чини і пов'язані з ним етногенетичні та соціально-економічні процеси розгляда­ються як передумова зародження сучасного українського етносу в тих кон­цепціях, до яких ми схиляємося.

Як же сучасна історична наука висвітлює проблеми козаччини та її історично­го значення? У підручнику з історії України В.М. Литвина читаємо: «Особливої гостроти проблемі надавало те, що із середини XVI ст. розпочинається принципо­во новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття - не­залежного та вільнолюбного - на українські внутрішні землі, ті, що були вже об­житі раніше, - в городи або на волость. Перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів відбувається досить швидко і органічно. Пе­ремішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують їх за своїми порядками та долучаються до боротьби останніх з ненависними їм урядниками... Вкрай важливим було й те, що цей процес збігається у часі з про­цесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету стає не виконання військових обов'язків, а наявність документально підтвердженого землево­лодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіли землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще динамічно подібні проце­си розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 p., адже в польській пра­вовій системі взагалі не було місця для боярського стану... Не потрапивши до шляхетського стану, бояри були змушені шукати собі місце в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва»4.

Стадії діалектичного становлення правової традиції. Суперечності між містом і селом у правовій сфері виявляють себе як протиставлення різних світоглядів, способів життя, стереотипів виробничої та сімейно-побутової діяльності. Ук­раїнське село другої половини XVII ст. за формами соціальної організації, право­вою культурою відрізняється від села XV-XVI ст.; українські міста XVIII ст. не схожі на українські міста XX ст.; так само, як полкове місто Війська Запорозько­го не схоже на м. Львів з його магдебурзьким правом, так само, як Гуляйполе не­схоже на Коломию не тільки за географічними, але й етнічно-поведінковими та соціально-правовими ознаками. Отже, кожна більш-менш істотна зміна панівно­го способу життя, соціально-виробничої та побутової організації цього життя призводила і до відповідних змін правової системи та правової традиції.