Досліджуючи правову реальність минулого, не можна беззастережно застосо­вувати ті поняття правової науки, які відображають сучасну правову систему. В до- та ранньоіндустріальних, перехідних суспільствах правова система завжди поєднує в собі дві підсистеми, два різних правопорядки, які доповнюють один од­ного і співіснують на одній території, в одному суспільстві. Перша стосується життя панівних верств суспільства та задоволення загальнодержавних потреб (оборона, економічна та військова мобілізація). Ця підсистема орієнтована на пи­сане позитивне право. Друга підсистема - це реальний правопорядок, який існує у народному житті. В тій частині, в якій держава чи панівні верстви не зацікав­лені витрачати сили та ресурси на правове регулювання відповідних правовідно­син, суспільні відносини регулються правовим звичаєм, тобто звичаєвими норма­ми поведінки, санкціонованими (хоча б пасивно, шляхом невтручання у справи сільської громади) державою. Оця друга підсистема правової системи найбільш помітно впливає на всю правову історію народу, оскільки саме в ній врешті фор­мується етноправовий стеретип поведінки, який становить сутність правової си­стеми і визначає її подальший розвиток. Взаємодія першої та другої підсистем правової системи характеризується діалектичними законами, основними з яких є діалектика сутності та явища, а також цілого і частини. Єдність етноправового стереотипу правової поведінки визначає єдність двох підсистем в одній правовій системі, оскільки і панівна частина суспільства, і народна маса належать до одно­го й того ж етнічного масиву. Єдність етноправового стереотипу поведінки всіх частин суспільства, яке досягло правового рівня розвитку соціальної організації, і є реальною основою його правової цілісності. Тому йдеться не про біюридизм, а саме про дві підсистеми правової системи. Сутність правової системи полягає у другій підсистемі, що, як і належить сутності, менш мінлива (діалектика явища та сутності між двома підсистемами? - А чому б і ні ?!). Перша підсистема ди­намічна, але нестійка, як і належить явищу. Держава може втручатися у другу підсистему, однак не може змінити її - та й власну сутність, оскільки сама є наслідком розкриття сутності правової системи. З точки зору явища, суб'єктом історичного процесу є держава, з точки зору сутності, - народ. Оскільки явище більше доступне пізнанню, ніж сутність, цим можна пояснити обмеженість дер­жавницького, у ширшому аспекті - юридичного підходу до історії народу (здається, що війна розпочалася тому, що монарх видав про це указ; насправді, як правило, монарх «оголошував» війну, тому що народ прагнув воювати; однак історик права має справу з указом монарха, який зберігся в архіві, а не з народом, якого немає в силу біологічних причин; тому важко не піддатися спокусі вважати причиною норму, а не живих людей).

Запропоноване нами виокремлення двох підсистем може видатися неприйнят­ним для сучасної правової теорії, яка описує прогрес права та держави згідно із сучасними уявленнями про них. Якщо упродовж переважної частини правової історії людства одна частина суспільства з покоління в покоління перебувала в од­ному правовому середовищі, а інша - у подібному, але відмінному, і ця відмінність була настільки суттєвою, що можна говорити про два різні способи життя, в тому числі правового життя, між групами правових явищ в межах єдиної правової системи наявна суперечність, що передбачає виокремлення двох підси­стем.

Абсолютна більшість історико-правових досліджень періоду, який нас ціка­вить (XV-XX ст.), орієнтована на пізнання позитивного права, при цьому як сис­теми норм, що, з точки зору офіційної державної влади, повинні були регулюва­ти відповідні відносини. Зумовлене це наявністю писемних пам'яток та відсутністю, складністю чи епізодичністю документів, які б свідчили про реаль­ний правопорядок у той чи інший історичний період. Крім того, багато норм сто­сувалися життя привілейованих верств та їх відносин з більшістю народу в тій ча­стині, яка «цікавила» ці привілейовані верстви. Внаслідок цього можна припусти­ти, що більшість таких норм і правових установ розділила долю панівних верств суспільства і не залишила глибокого сліду в правовій традиції сучасного ук­раїнського народу. Історії відомі спроби привілейованих верств, окремі представ­ники яких усвідомлювали існування зазначеної суперечності, перенести для її усунення на офіційний рівень правові форми соціальної організації, які побутува­ли у масі народу (народництво, «громади» М.П. Драгоманова як прообраз нової держави), однак ці спроби так і залишилися теоретичними.

Революційні події 1917-1920 pp. у створенні нових правових систем засвідчи­ли дію саме тих елементів правової системи попередньої доби, які, з точки зору соціальної стратифікації, були в українському селі. Адже сам цей народ ще на по­чатку XX ст. на 90% і більше складався із селян і міщан, які проживали у селах і невеликих містечках, призначених для військово-адміністративного, церковного, торговельного обслуговування прилеглої сільської округи, спосіб життя у них був лише видозміною традиційного сільського побуту. І сьогодні відносно незначна частина громадян України безпосередньо має власний досвід, пов'язаний з діяльністю судової системи. Поза межами узвичаєного сільського побуту досвід взаємодії абсолютної більшості народу з правовою системою країни обмежував­ся військовою службою, а тому в цій частині був специфічним. Система права та правові установи почали відігравати помітну роль у правовому житті народу ли­ше наприкінці 50-х років XX ст. Царські чиновники під проводом П.А. Столипіна, а згодом більшовики, кожен по-своєму, але однаково неправовими методами «пе­ретворювали» українське село (по суті, змінювали етнічний стереотип поведінки українського народу). Той стан народу, який можна спостерігати сьогодні, у ко­роткій історичній перспективі позначений впливом описаних процесів, оскільки все це відбувалося за життя не більше трьох-чотирьох попередніх поколінь. Ми схильні вважати, що процеси першої половини XX ст. відчутно вплинули на пра­вову традицію українського народу і дотепер визначають своєрідність його пра­вової системи. Якою мірою вони змінили стереотип правової поведінки народу як елемент його етнічного стереотипу - покаже лише майбутнє, однак є всі підстави стверджувати, що такі зміни незворотньо перетворили і правову традицію наро­ду, прикладом чого у порівняльній перспективі може бути збереження виробле­них радянським суспільством форм соціальної організації у пострадянських суспільствах вже за відсутності соціалістичяної ідеології (яскравий приклад -Білорусь, де органічно збереглися та функціонують колективні сільськогоспо­дарські підприємства). Однак при цьому сам механізм змін не мав правового ха­рактеру, асоціювався із зовнішнім, силовим втручанням у народне життя, знач­ною мірою був нав'язуванням селянській народній масі нових, чужих для неї сте­реотипів поведінки та правового співжиття, був позначений, по суті, культурною революцією, в тому числі у народній правовій культурі. Реально «роздвоєність» правової системи, співіснування двох різних правопорядків в одному суспільстві почали зникати наприкінці 60-х років XX ст., але не подолані й досі.

Пізнавальне значення виділення стадій діалектичного становлення правової традиції зумовлене тим, що кожна з них характеризується переходом до іншої стадії розвитку кожної з тих суперечностей, сукупність яких формувала сутність правової системи народу на тривалих проміжках її еволюції. Та суперечність, яка не була подолана на попередній стадії, переходить у наступну. В змістовному ас­пекті йдеться про порівняльно-правове дослідження конкретно-історичних форм правової системи одного й того ж народу, які він виробив у різні періоди своєї історії.

1. Огляд історії українського права по записам за виглядами проф. Др. М. Чу­батого на Тайнім Українськім Університеті у Львові в 1920-1923 pp. II. Поширене видання // Історія джерел та державного права. - 1922. - 4.1,

2. - 321 с 2. Там са­мо. - С. 20.

3. Там само. - С. 24.

4. Литвин В.М. Історія України: Підручник. - К.: Наук, думка, 2006. - С 133.