- контроль якості та продажу кінцевого продукту;

- інтеграція сільськогосподарського та переробного виробництва, що сприяє підвищенню ефективності виробництва;

- нижча собівартість продукції, порівняно з дрібними й середніми сільськогосподарськими товаровиробниками.

Недоліками агрохолдингів, на наш погляд, є:

- надконцентрація земельних ресурсів в одних руках, як наслідок - розвиток монополізму на ринку оренди землі та монополізація ринку сільськогосподарської продукції;

- витіснення з агробізнесу традиційних форм ведення сільськогосподарського виробництва - аграрних підприємств і фермерських господарств, які органічно входять до сільської місцевості та її інфраструктури;

- зменшення потреби в трудових ресурсах внаслідок застосування новітніх технологій та потужної високопродуктивної техніки, як наслідок - зростання рівня безробіття серед сільського населення;

- реєстрація головної компанії агрохолдингів у великих містах, як наслідок - до місцевих бюджетів не надходять податкові та інші платежі, що могли б бути використані для розвитку соціальної й комунальної інфраструктури сільських територій;

- переважне виробництво монокультур (зернові, цукровий буряк, соняшник, ріпак, соя), яке не супроводжується внесенням органічних добрив (тваринництво розвивається значно меншою мірою);

- здійснення високоінтенсивного виснажливого землеробства з порушенням вимог сівозмін та раціональної структури посівів, як наслідок - стрімко погіршується стан сільськогосподарських угідь [20].

Агрохолдинги скориставшись невизначеністю в аграрному секторі держави, шляхом акумулювання значних земельних та інвестиційних ресурсів, динамічно нарощують обсяги виробництва сільськогосподарської продукції для задоволення попиту внутрішнього і зовнішнього агропродовольчих ринків, підвищують ефективність господарювання на селі [14].

Агрохолдинги мають суттєві фінансові переваги, а саме:

залучення значних кредитних ресурсів вітчизняних та іноземних

банків, а також міжнародних фінансових організацій;

· розширення активів за рахунок проведення ІРО на міжнародних фондових біржах;

· надходження додаткових доходів від вертикально інтегрованих підприємств, а також таких видів діяльності, як дистрибуція сільськогосподарської техніки, добрив і засобів захисту рослин;

· пільгове оподаткування завдяки реєстрації в офшорах.

РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В СИСТЕМІ АПК УКРАЇНИ

Світовий досвід економічного розвитку свідчить,що суспільний устрій зумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави. Державне регулювання аграрних відносин має цілеспрямовано впливати на всі господарські відносини через видання нормативно-правових актів, організацію діяльності державних органів, які здійснюють це регулювання економічними методами [3, c.53].

Свій розвиток за змістом свобода підприємництва отримала в інших принципах підприємницької діяльності, закріплених у ст. 44 Господарського кодексу України [11].

Відповідно до цієї статті, підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності;

вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом;

встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Встановлюючи свободу підприємництва, законодавець водночас визначив її межі. Межі свободи підприємництва називають умовами здійснення підприємницької діяльності. За суб?єктами та сферою поширення умови здійснення підприємництва поділяють на загальні та спеціальні.

Загальними є такі умови здійснення підприємництва, які поширюються на всіх суб?єктів підприємницької діяльності та на всі види підприємництва. Тобто:

- підприємці зобов'язані зареєструватися у встановленому законом порядку;

- підприємці, які використовують найману працю, зобов'язані забезпечити належні та безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне отримання працівниками, а також інші соціальні гаранти, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

- підприємці зобов?язані не завдавати шкоди довкіллю;

- підприємці зобов?язані не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

Спеціальні -- це такі умови здійснення підприємництва, які застосовуються до окремих (не всіх) підприємців та до певних (не всіх) видів підприємницької діяльності. Систематизованого переліку спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності, який би містився в одному акті законодавства, не існує. Спеціальними треба вважати всі ті умови здійснення підприємництва, які не є загальними. Прикладами спеціальних умов здійснення підприємницької діяльності можуть бути ліцензування, патентування, квотування тощо підприємництва.

Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24.06.2004 р. визначає основу державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпеченні продовольчої безпеки населення (ст. 1). Державна підтримка сільського господарства має виявлятися через утворення та функціонування сільськогосподарських товараровиробників, прийняття відповідних законів, інших нормативних актів, створення системи і визначення завдань, функцій і компенсації органів, які повинні здійснювати державну підтримку сільського господарства [7, с. 53].

Державне регулювання сільського господарства - це вид державної діяльності, яка здійснюється уповноваженими на це державними органами. Державні органи, які здійснюють державне регулювання, визначаються в кожному конкретному випадку особливостями об'єкта державного регулювання. Державно-правовому регулюванню сільського господарства як одному з особливих видів соціального регулювання притаманні певні юридичні ознаки й особливості, аналіз яких має важливе значення для його поглибленого розуміння [19, с. 138-139].

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав.

Чинними нормативними документами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 p. «Про особливості проведення санації підприємств агропромислового комплексу», державна підтримка сільськогосподарських підприємств, що потребують санації; поширюється лише на державні підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, де частка держави у статутному фонді становить не менше 50%. Однак проблема санації стосується сільськогосподарських підприємств усіх форм власності. Тому доцільно поширити дію цієї постанови на аграрні підприємства інших форм власності.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції [9, с. 327].

Основними шляхами реалізації Національної програми підтримки агропромислового сектора України є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі.

Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо.

Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку. До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:

- сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;

- сформувати інфраструктуру оптових ринків товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;

- сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки кооперативні агроторгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;

- сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі агентств з розвитку агробізнесу;

- мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;

- розробити і прийняти «Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства»;

- удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;

- законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;

- налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;

- з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;

- відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;

- навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;

- мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;

- держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку; враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, втому числі і сільськогосподарського.

Сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування.

У таких несприятливих умовах міг тільки тривати спад сільськогосподарського виробництва.

Для виходу аграрної сфери з кризового стану потрібно відновити повноцінний аграрний інвестиційний процес. Для цього потрібно віднайти новітні шляхи інвестицій в аграрній сфері та зробити її привабливою не лише для вітчизняних, а й іноземних інвесторів.