Однією із економічних передумов проведення аграрної реформи в Польщі була недосконалість системи землекористування, зокрема наявність черезсмужжя і вузькосмужжя в малих і великих господарствах.

Нерідко земельні володіння власників складалися з кількох, а іноді й з кільканадцяти ділянок, розташованих на значній відстані від помешкання і одна від одної. Часто, маючи ширину в 1-2 метри, ці ділянки простягалися на кілометр, а іноді й більше. Це не давало змоги раціонально вести господарство, застосовувати сільськогосподарську техніку та більш продуктивні методи обробітку землі, вимагало додаткових затрат на ведення господарства.

На кінець 1921 року з усіх господарств розміром до 50 га в Польщі для 46,8 % господарств було характерним черезсмужжя [29, с. 144-148].

Світова практика ведення сільського господарства показувала недоцільність існуючої у Польщі системи землекористування, тому ліквідація черезсмужжя та вузькосмужжя і створення на об'єднаних земельних наділах самостійних селянських господарств мали стати одним із напрямів реорганізації аграрної системи.

Перебудова системи землекористування була неможлива без ліквідації різного роду спільної власності на землі й угіддя та сервітутів - права на спільне користування селянами та поміщиками лісами, пасовищами, сіножатями і т.п. Плановані зміни в землекористуванні, такі як комасація, парцеляція, практично були неможливими без попередньої ліквідації сервітутів.

Реорганізація аграрного устрою виходила також із необхідності відбудови сільського господарства по закінченню Першої світової війни. Страшні воєнні лихоліття та тривалі революційні змагання призвели до руйнування економіки, завдали значних збитків населенню Польщі. Особливо це позначилося на сільському господарстві, де була зайнята переважна кількість населення. В самій Польщі значно зменшилися посівні площі під основні сільськогосподарські культури і становили: під пшеницю - 54 %, під жито - 72 %, під ячмінь - 69 %, під овес - 47 %, під картоплю - 70 % довоєнного рівня. Валовий збір, порівняно з передвоєнним, становив: пшениці - 40 %, жита - 38 %, ячменю - 63 %, вівса - 78 %, картоплі - 85 % [27, с. 153].

Необхідність реформування сільського господарства диктували також і проблеми в промисловості та фінансах. Промисловість Польщі зазнала великих збитків у ході світової та радянсько-польської війни. Значна кількість обладнання була вивезена до Німеччини і почала повертатися у 1921-1922 роках. Більшість підприємств не працювало. Виробництво вугілля становило 68 %, металу - стратегічно важливої галузі - становило 20 % довоєнного рівня [6, c. 22]. У фінансах - повний розлад і великий рівень інфляції: у 1918 році в обігу було 5 млрд. марок, у 1920 році - 45 млрд., у 1921 році - 207 млрд. [24, с. 518].

Оскільки Польща була державою аграрною, то всі програми її економічного розвитку, на думку тогочасних економістів, повинні були виходити з впорядкування аграрного устрою. Це спричинило б піднесення сільськогосподарського виробництва і забезпечення на цій основі відродження промисловості та взагалі до економічної, соціальної, політичної стабільності в державі.

В повоєнній Польщі гостро постала продовольча проблема. Американська допомога голодуючим дітям не змогла полегшити ситуацію. Власного хліба не вистачало. Це теж прискорило реформування системи.

Реформування земельного устрою Польщі було необхідне ще й тому, що ще напередодні Першої світової війни виявилася відсталість її сільського господарства від багатьох європейських країн.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ПОЛЬСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ

2.1 Реформування системи землеволодіння. Парцеляція

Аналізуючи політичну і соціально-економічну ситуацію, що склалася в другій Речі Посполитій, бачимо, що перед польським урядом гостро постало питання докорінної перебудови багатьох сфер суспільно-політичного та господарсько-економічного устрою. Серед важливих, першочергових завдань була аграрна реформа.

Польський сейм прийняв ряд законодавчих актів, які в сукупності склали законодавчу основу для реорганізації аграрної системи і регулювали різні її аспекти: парцеляцію, комісацію, посадництво, ліквідацію сервітутів та ін.

Закон від 28 грудня 1925 року визначив шляхи та механізм проведення парцеляції. Державна парцеляція відбувалася через місцеві земельні управління та сільськогосподарський банк. Право участі в цій акції уряд надавав і посередницьким організаціям та спілкам. Приватну парцеляцію могли здійснювати самі землевласники під контролем місцевих органів.

Варто зауважити, що в тексті закону був ряд суттєвих упущень, які впливали на окремі важливі моменти, пов'язані з парцеляцією. Для прикладу, не подається визначення „самостійного”, „дрібного” та „карловатого” господарства, а це впливало на умови отримання кредиту, на розмір додаткового наділу, який міг бути придбаний у ході парцеляції. В тексті згадуються „господарства високого рівня „упромисловлення”, „інтенсивні господарства”, „насінницькі”, „відгодівельні” господарства, але знову ж таки визначення їм не надається, що могло допустити їх вільне трактування і довільне визначення максимуму землеволодіння цих господарств. Закон не передбачав межі для неподільності господарств, що знову вело до утворення великої кількості дрібних господарств.

В цілому закон „Про виконання аграрної реформи” визначив основні засади розвитку сільського господарства в державі. Обмеження великого земельного володіння, формування земельного ринку, утворення різного типу та величини господарств, які базувалися б на приватній власності на землю, створювали об'єктивні передумови для капіталістичної реорганізації села.

У більшості випадків парцеляція носила добровільний характер. Вона здійснювалася трьома основними шляхами: урядова парцеляція, приватна і через посередництво Державного сільського банку. Крім того, у східній частині Польщі діяло багато різних організацій, спілок, що теж займалися парцеляцією землі, - це парцеляційні товариства „Земля”, „Доля”, „Польська глеба”, „Польське бюро парцеляційне”, „Народна парцеляційна спілка” та ряд ін.[27, с. 200].

Незважаючи на всі складності, реформа започаткувала перехід землі у приватну власність для різних категорій селян. Так, 24 червня 1924 року був виданий закон, який регулював право власності на землю колишніх чиновників, довголітніх орендарів і так званих „вільних людей”[7, с. 915-921]. Закон встановлював такі ціни на землю для цих категорій:

для чиновників вона становила суму річного чиншу у 1913 році у восьмикратному розмірі;

для „вільних людей” - сума річної державної оренди в 1905 році у восьмикратному розмірі;

для довголітніх орендарів - сума річної оренди в 1913 році у восьмикратному розмірі.

Якщо ці категорії не могли сплатити відразу оціночну вартість землі, то Сільськогосподарський банк міг надати кредит на 12 років під 6 % річних.

Більш активно проходила парцеляція у 1922-1923 роках, а в 1924-1925 роках спостерігається спад. Це, насамперед, пояснювалося проведенням у цей період грошової реформи і забезпеченням сталої валюти [3, арк.3]. Звичайно, на початку грошова реформа викликала сумнів у землевласників і до встановлення відносної стабілізації фінансової системи вони припинили продаж землі. З 1926 року спостерігається інтенсифікація парцеляційної акції, а з 1929 року знову сповільнення її темпів. Це було викликано тим, що процес військового посадництва теж почав іти на спад. Більшість родючих земель, що підлягали парцелюванню були розкуплені, багато землевласників почали вести інтенсивне господарство і перейшли до тієї категорії власників, яких парцеляція не стосувалася.

Таким чином, поступова ліквідація великого поміщицького землеволодіння, утворення селянських господарств різних типів і величини, які базувалися на приватній власності на землю, створювали передумови для переходу сільського господарства краю на капіталістичний шлях розвитку.

2.2. Реорганізація системи землекористування. Комасація, ліквідація сервітутів

Одним із напрямів перебудови аграрного устрою в Польській державі була комасація ґрунтів - об'єднання земельних ділянок, які перебували у власності одного господаря, в один земельний наділ. Початок у цій справі поклала урядова постанова від 31 липня 1923 року про комасацію земель [4, арк.14].

У господаря ділянок було багато і в різних місцях. До того ж вони часто були незручними в користуванні, бо, маючи ширину в кілька метрів, простяглися на кілометр і більше. На такій ділянці не можна було розвернути підводу, не завдавши шкоди сусідським ділянкам. Наприклад, у Волинському воєводстві 40 % селянських господарств мали земельні ділянки довжиною понад 1 км., а шириною до 2-х метрів, хоча траплялись і такі ділянки, довжина яких перевищувала 2 км., а ширина становила 1 метр [14, с. 36]. Як бачимо, роздробленість наділів, черезсмужжя і вузькосмужжя були типовими явищами. Вони утруднювали користування землею, вимагали додаткового часу і додаткових зусиль для її обробітку.

Таким чином, необхідно було удосконалення землекористування. Вирішити цю важливу для селянських господарств проблему повинна була комасація - об'єднання роздрібнених земельних ділянок в один наділ і створення на ньому самостійного селянського господарства.

Польський уряд вбачав користь від комасації в тому, що:

по-перше, зведення всіх ділянок в одну площу робить господаря незалежним від громади, дає можливість йому раціонально організувати господарство (планування сівозмін, визначення розміру площ, необхідних під різні культури);

по-друге, господар матиме змогу запровадити спеціальні культури, закладати овочеві ділянки, хмелярні;

по-третє, комасація створює зручність в обробітку землі (наприклад, можливість поперечної оранки), наближає ділянку до житла, що дає змогу заощаджувати час і фізичну працю в господарстві;

по-четверте, створює умови для запровадження найрізноманітніших нових методів господарювання, дає можливість застосувати нову сільськогосподарську техніку і новітні агротехнічні заходи. Крім того, передбачалося піднесення культурного рівня кожного члена громади через усвідомлення себе як повного власника землі [19, с. 36].

Згідно із законом від 31 липня 1923 року, комасація проводилася тоді, коли ґрунти були роздробленні, або коли їх довжина перевищувала більш як у 15 разів ширину. Могли бути й інші обставини, що давали підстави для участі в комасуванні земель. Їх вивчали на місцях уповноважені повітових управ і на цій підставі приймалося рішення. В ході комасації кожне господарство отримувало ґрунти тієї ж вартості, що мало в користуванні до того часу, а коли вартість різнилася, то передбачалося відшкодування. Згідно з постановою від 31 липня 1923 року, певні категорії ґрунтів не підлягали комасації, а саме: ліси, що входили до плану лісового господарства і де велася промислова розробка каменю, вапняку, гіпсу, піску; ґрунти, на яких є історичні та архітектурні пам'ятки, родинні гробниці і т.п.[29, с. 144-148].

Установа також передбачала, що при комасації будуть проводитися й інші роботи по врегулюванню земельного устрою:

ліквідація сервітутів;

поділ общинних земель;

випростання границь адміністративних одиниць;

виділення місць на цілі громадського використання;

меліорація;

регуляція доріг сполучення та під'їзних доріг.

Особливістю проведення комасаційних робіт у західноукраїнських та західнобілоруських землях було те, що в ході реорганізації землекористування потрібно було врегулювати питання, пов'язані з встановленням кордону на підставі Ризького мирного договору від 18 березня 1921 року [19, с. 40-43].

Комасаційний план, крім виміру і планування земельних наділів господарств, передбачав планування місць під громадські споруди, об'єкти господарського призначення (кар'єри, копальні і т.п.), що сприяло благоустрою сіл.