За складання проекту і проведення всіх робіт, пов'язаних з комасацією, селяни - учасники комасації - повинні були внести певну плату. Так як роботи, пов'язані з комасацією велися тривалий час, то на весь цей період, від першого приїзду земельного комісара і до завершення робіт, селяни зобов'язувалися надати для технічного і наглядового персоналу помешкання з опаленням і світлом, таке ж приміщення під канцелярію, підводи, обслугу (Ст.13 Закону від 31 липня 1923 р.) [19, с. 77]. Всі витрати, пов'язані з цим, брали на себе учасники комасації пропорційно до розмірів земельних ділянок.

Крім того, за експертизу, комасаційний проект, нагляд за комасаційними роботами встановлювалася грошова оплата в розрахунку на 1 га площі. Наприклад, за роботу землеміра потрібно було сплатити біля 20 злотих з гектара. Оплата розбивалася на 3 частини. Одна вносилася відразу, а дві інші розкладалися на 2 роки з терміном виплати в березні або в жовтні.

На підставі комасаціного закону, Податкової ординації від 15 березня 1934 року, декрету президента Речі Посполитої від 4 листопада 1936 року [19, с. 80] скомасовані ґрунти звільнялися від державного земельного податку на 3 роки. Слід зауважити, що податок за 3 роки міг бути більшим, ніж оплата за комасацію.

Для учасників комасації, що не мали грошей, щоб оплатити комасаційні роботи, була можливість скористатися кредитом.

Отже, аналізуючи в цілому засади комасаційної акції можна зауважити, що правий був міністр аграрних реформ В.Станєвич, охарактеризувавши її як „демократизацію аграрного устрою” [14. с. 36].

Одна річ - прийняття законів та декларацій, а інша - реальне їх виконання. Історичний досвід показує, що в процесі реалізації будь-якої політики в реальних умовах не обходиться без ускладнень різного характеру.

Таким чином, комасація була важливим елементом у системі реформування аграрного устрою Другої Речі Посполитої. Вона була покликана забезпечити селянським господарствам умови для самостійного господарювання, виникнення на цій основі елементів фермерства. За відносно короткий період реорганізація землеустрою не була завершена і не змогла себе реалізувати повною мірою, хоча окремі її результати свідчать, що вона мала значні можливості для вдосконалення системи господарювання і підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва.

Одним із завдань польської аграрної політики у сфері реорганізації системи землекористування була ліквідація сервітутів - права селян на спільне з поміщиками користування пасовищами, сіножатями, лісами.

Сервітути вносили розлад в роботи, пов'язані з парцеляцією ґрунтів та компенсацією наділів. Ґрунти та угіддя, що перебували у спільному користуванні, були. Як правило, в занедбаному стані, що не мали конкретного власника, який дбайливо ставився б до них, відповідно використовував. Часто спільні угіддя ставали предметом суперечок між селянами та двором. Траплялися випадки, коли поміщики самовільно забороняли користуватися спільними угіддями або самі, без законних на те підстав, користувались общинними угіддями [13, с. 23-25].

Найбільшої інтенсивності процес ліквідації сервітутів набуває з 1927 року, після оголошення розпорядження президента Польщі про ліквідацію сервітутів у ряді воєводств [8, с. 95-105].

Стаття перша цього закону передбачала добровільну або примусову ліквідацію сервітутів на пасовища, вигони, лісові сінокоси тощо.

Ліквідація сервітутних прав була підпорядкована іншим напрямам аграрної реформи: парцеляції, комасуванню наділів та осадництву. Вона вносила певний порядок у систему землеволодіння і землекористування, але разом з тим загострювала потребу селянських господарств у пасовищах, сінокосах, лісах, тому що компенсація, визначена господарствам, не завжди кількісно і якісно відповідала тим ґрунтам чи угіддям, якими раніше ці господарства користувалися. Скасування сервітутних прав мало на меті зміцнення приватної власності в сільському господарстві для подальшого його розвитку на капіталістичних засадах.

Отже, основними елементами реорганізації системи землекористування у Другій Речі Посполитій були ліквідація черезсмужжя (комасація), скасування сервітутів. Впровадження нового землеустрою здійснювалося паралельно з іншими напрямами аграрної реформи і мало на меті пристосувати його до умов капіталістичного сільськогосподарського виробництва. Ліквідація черезсмужжя та сервітутів створювали умови для більш раціонального та ефективного ведення господарства, сприяли загальному піднесенню продуктивності сільськогосподарського виробництва.

2.3 Осадницька колонізація східних земель Польщі

Перебудова аграрного устрою Польської держави була започаткована у 1919 році. Вона зумовлювалася необхідністю реорганізації системи землеволодіння і землекористування, створення на цій основі умов для капіталістичного розвитку сільського господарства. Особливістю здійснення цієї перебудови для західноукраїнських та західнобілоруських земель було те, що паралельно з реформою землеустрою тут розпочинається процес польської осадницької колонізації.

Початок цій акції поклали закон від 17 грудня 1920 року про прийняття у власність держави землі у деяких повітах Польської Республіки і закон від 17 грудня 1920 року про наділення нижчих чинів польського війська землею.

Перший закон передбачав формування державного земельного запасу. Сюди мали увійти землі колишні державні, землі колишнього Селянського банку. Казенні російські землі, надані російськими властями під назвою майоратів, духовні і монастирські землі католицької церкви (інші - за згодою представників відповідних конфесій). До цього запасу мали прилучитися землі, залишені колишніми власниками, якщо вони не повернуться до 1 квітня 1921 року; землі власників, які протягом року не оброблялися; землі власників, які перевищували 400 га. Далі у Ст.6 цього закону йшлося, що він є обов'язковим для 22 східних повітів [27, с.62-65].

Закон від 17 грудня 1917 року про наділення нижчих чинів польського війська землею передбачав наступне:

нижчі чини війська польського можуть отримати у власність землю із запасу, який створювався на основі попереднього закону;

безкоштовно землі могли отримувати інваліди та нижчі чини війська польського, що особливо відзначилися, добровольці, що відбули службу на фронті (Ст.2);

інші категорії могли отримати землю за оплату (виняток становили державні, військові, карні злочинці);

розмір наділу для нижчих військових чинів становив не більше 45 га.

Закон також передбачав безкоштовну допомогу держави в міру можливості інвентарем, насінням, будматеріалами. Законом заборонявся розділ чи продаж новостворених господарств без дозволу органів влади протягом 25 років [27, с.62-65].

Ця акція, очевидно, передбачала інтенсифікацію капіталістичних відносин в аграрному секторі східних польських земель, активніше його залучення до господарсько-економічного комплексу Польської держави, створення в особі осадницьких господарств економічної і соціальної опори польської влади на „східних кресах”. Не останнім чинником у цій справі було і те, що таким чином польський уряд хотів послабити напругу в аграрному секторі власне Польщі, зменшити аграрне перенаселення на власне польській території шляхом переселення на західноукраїнські та західнобілоруські землі значної кількості військових та цивільних колоністів-осадників. Також, як видно із статуту Центрального союзу військових осадників [4, арк. 18] та таємного протоколу № 17 від 16 листопада 1923 року [3, арк. 5], військові осадники мали посилити охорону кордонів Речі Посполитої, для чого Союз осадників мав утримувати своїх членів у стані бойової готовності шляхом створення військових товариств та організації військово-спортивних занять.

Насамперед, слід зауважити, що польська колонізація здійснювалася двома шляхами: через військове посадництво і посадництво цивільне. На початку 20-х років більш організованого характеру набуло військове посадництво як державна програма, під яку виділялися спеціально земельні, матеріальні та фінансові ресурси.

Взагалі, сеймом передбачалося, що на „східних кресах” мало постати 40 000 осадницьких господарств. Але на практиці в кількісному відношенні цей проект реалізувався лише на 1/5 від запланованого [32, с. 519].

З відведених під посадництво земель 64 % були родючі орні землі, 18 % - луки, які не вимагали меліоративних робіт та інших додаткових затрат, 3, 5 % - пасовища, неосвоєних ґрунтів майже не було [32, с. 522, 531]. Держава також обіцяла матеріальну та фінансову допомогу. За даними Центрального союзу осадників, до початку 1923 року осадники отримували допомогу в розмірі понад 2000 000 доларів. Варто зазначити, що такими сприятливими для початку можливостями скористалася переважна більшість осадників: 80-85 % з них осіли на Волині і започаткували свої господарства і лише 15-20 % не змогли пристосуватися на новому місці.

За статистичними даними, станом на 1931 рік у східних воєводствах виникає 7918 осадницьких господарств на площі 125 000 га. З них 3278 осадницьких господарств на площі 46 000 га утворено у Волинському воєводстві, 81 % осадників вели господарство самі, 21 % господарств вели осадницькі родини, решту господарств було здано орендарям [32, с. 527].

Значна кількість осад була розміщена в прикордонних повітах воєводств. Це ще раз свідчить про те, що цією акцією польський уряд мав намір зміцнити охорону кордонів між Польщею і СРСР.

Паралельно з військовою осадницькою колонізацією східних воєводств йде процес колонізації цивільними осадниками. Відповідно до закону від 17 грудня 1920 року про прийняття у власність держави землі в деяких повітах Польської Республіки, що передбачав формування земельного фонду для проведення реформи, частина цих земель мала відводитися для цивільних польських колоністів. Якщо польські військові осадники забезпечувалися землею, інвентарем, фінансовою допомогою за рахунок держави, то цивільні колоністи купували землю за ринковими цінами під час проведення парцеляції. Слід зазначити, що з боку держави їм обіцялася допомога у виділенні кредитів, забезпеченні будматеріалами [1, арк. 18]. Особливо сприяло розвитку господарств цивільних переселенців те, що в ході парцеляції їм виділялися кращі орні землі і угіддя в зручних місцях. Селилися цивільні осадники компактно поблизу сіл, містечок і міст, утворюючи свої поселення-колонії.

У середині 30-х років польське міністерство аграрних реформ розробило інструкцію, згідно з якою на західноукраїнські та західнобілоруські землі могли переселятися як цивільні колоністи, так і заможні польські селяни. При переселенні колоніст повинен був мати не менше 3000 злотих власних грошей на обзаведення господарством, але бажаючих переселитися виявилося мало.

Щодо ролі осадницької колонізації в житті краю, то польський уряд хотів, щоб осадницькі господарства активізували господарсько-економічне життя краю, сприяли підвищенню землеробської культури.

Оселившись на нових землях, осадники потрапили в складну ситуацію. З одного боку, - опір місцевого населення. Не могли бути прихильниками посадництва українські та білоруські селяни, в яких воно забрало частину землі. З іншого боку, осадники не знайшли належної підтримки з боку місцевих органів влади, які б забезпечили їм сприятливі умови для створення господарств. Аби якось протистояти цьому, осадники об'єднуються у свої організації. Прагнуть налагодити шкільництво, створити господарські та культурно-освітні товариства.

РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ПОЛЬСЬКОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ

Економічну ефективність аграрної політики визначає загальний рівень продуктивності сільськогосподарського виробництва, основу якого становило землеробство. Свідченням того є те, що на 1921 рік орні ґрунти становили біля половини площі селянських угідь.