Зміни клімату відіб'ються на морських екосистемах, змінять циркуляцію океанів, зменшать льодовий покрив, біологічну продуктивність морських екосистем, знизять їх здатність "поглинати" парникові гази. Тріщини у льодовиках впливають на арктичне середовище, спосіб життя, шляхи міграції полярних видів тварин, зокрема таких, як полярні ведмеді.

Підвищення температури буде мати ступеневий вплив на здоров'я населення, особливо в країнах, які розвиваються. За прогнозами Всесвітньої організації охорони здоров'я зросте кількість інфекційних хвороб, збудниками яких є комахи (жовта лихоманка, малярія), дизентерія, інші, пов'язані з водою захворювання.

Збільшиться інтенсивність і частота повеней, посух, ураганів, штормів та інших природних катастроф. [19, 225]

Міжурядова комісія з питань зміни клімату, створена Програмою з навколишнього середовища ООН (ЮНЕП) та Всесвітньою метеорологічною організацією (ВМО), пропонує заходи з підвищення ефективності використання енергії, вдосконалення управління лісами, контролю за забрудненням повітря, економічні важелі, що, на їх думку, можуть дати й економічні, й екологічні вигоди у додаток до вигод від припинення змін клімату.

Важливо зазначити, що було прийнято ряд міжнародно-правових актів, договорів для попередження зміни клімату та покращення кліматичної ситуації.

Найважливішим серед таких документів є Рамкова Конвенція ООН про зміну клімату. Верховна Рада України ратифікувала цю Конвенцію 29 жовтня 1996 року. Отже, вона є обов'язковою до виконання і дотримання норм.

Рамкова конвенція ООН про зміну клімату є визнанням спільного занепокоєння людства про глобальний характер змін клімату, що вимагає максимально широкого міжнародного співробітництва й участі всіх країн у діяльності з ефективного міжнародного реагування на зміну клімату та пом'якшення наслідків такого процесу. При цьому слід враховувати принцип спільної, але диференційованої відповідальності та реальних соціально-економічних можливостей країни. Цей принцип червоною ниткою проходить через весь текст Конвенції, встановлюючи різний об'єм зобов'язань і пільг для розвинутих країн та країн, які розвиваються, оскільки розвинуті країни відповідають за 80% викидів парникових газів.

У статті 2 цієї Конвенції визначена її кінцева мета: Кінцева мета цієї Конвенції і усіх пов'язаних з нею правових документів, які може прийняти Конференція Сторін, полягає у тому, щоб досягти у виконанні відповідних положень Конвенції стабілізації концентрацій парникових газів в атмосфері на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему. Такий рівень має бути досягнутий у строки, необхідні для природної адаптації екосистем до зміни клімату, що дасть можливість не ставити під загрозу виробництво продовольства і сприятиме забезпеченню подальшого економічного розвитку на стійкій основі. [4]

До зобов'язань Сторін відноситься співробітництво у розробці, застосуванні та розповсюдженні методів, процесів і технологій, які дають можливість знизити або припинити викиди парникових газів у всіх відповідних секторах, включаючи енергетику, транспорт, промисловість, сільське господарство, лісове господарство і видалення відходів.

Сторони мають сприяти раціональному використанню поглиначів і нагромаджувачів усіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом. Поглиначами та нагромаджувачами є ліси, океани та інші надземні, прибережні й морські екосистеми.

Сторони мають співпрацювати і сприяти проведенню наукових, технічних, технологічних, соціально-економічних та інших досліджень, систематичних спостережень і створення банків даних, пов'язаних зі зміною клімату, з метою зменшення до мінімуму, негативних наслідків для здоров'я людей, економіки, навколишнього середовища. Вони повинні сприяти повному відкритому й оперативному обміну відповідною науковою, технічною, технологічною, соціально-економічною та юридичною інформацією з питань зміни клімату та різних стратегій реагування. [19, 229]

З метою ефективної реалізації, конкретизації та посилення зобов'язань був розроблений і прийнятий Кіотський протокол (після двох років переговорів). Верховна Рада України ратифікувала Кіотський протокол до Рамкової Конвенції ООН 4 лютого 2004 року.

Кіотський протокол -- міжнародна угода про обмеження викидів в атмосферу парникових газів. Головна мета угоди: стабілізувати рівень концентрації парникових газів в атмосфері на рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему планети.

Головне досягнення Кіотського протоколу полягає у затвердженні принципу розподілу тягаря (різного для країн Півдня і Півночі), з тим, щоб розвинуті країни (країни Півночі), які були основними забруднювачами у минулі десятиріччя, першими почали скорочення своїх викидів. Але країни, що розвиваються (країни Півдня), також повинні зменшувати свої викиди у певний встановлений період. [19, 234]

Уряд України є активним учасником міжнародного переговорного процесу з проблеми зміни клімату. Представники України беруть участь у роботі Конференцій Сторін та Сесій Допоміжних органів Рамкової Конвенції про зміну клімату. Поряд з участю України в міжнародних заходах щодо глобальної зміни клімату, здійснюється двостороннє співробітництво з рядом країн в цьому напрямку. Урядом України підписано Меморандуми з Урядом Сполучених Штатів Америки та Урядом Канади про співробітництво у вирішенні питань зміни клімату. Підписано Меморандум між Міністерством екології та природних ресурсів України та Інститутом державного управління Канади про умови реалізації Канадсько-Української Програми екологічного співробітництва. Уряд України співпрацює зі Світовим Банком в питаннях розробки національної стратегії щодо проектів спільного впровадження. Глобальний екологічний Фонд через Програму Розвитку ООН фінансує проекти, що зменшують бар'єри на шляху впровадження заходів з пом'якшення антропогенного впливу на зміну клімату. Державний Комітет України з енергозбереження отримав фінансову підтримку за цією програмою.

Одним з найважливіших завдань по вирішенню проблеми зміни клімату, яке постало перед Урядом України, є формування та реалізація національної політики в цьому напрямку. З цією метою у квітні 1999 року було створено Міжвідомчу Комісію із забезпечення виконання Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату.

2.2 Міжнародно-правова охорона біологічного різноманіття

Охорона біологічного різноманіття охоплює питання, які, мабуть, є найбільш притаманними охороні довкілля - збереження флори та фауни.

Історично охорона живої (зокрема дикої) природи вважалася прерогативою держави. Міжнародне співробітництво у цій сфері починалось із регулювання промислу тих чи інших видів (наприклад, згаданий Договір про збереження та охорону котиків 1911 р.). Уже у другій половині XX ст. були спроби визначити "найбільш важливі" види флори і фауни з метою їх захисту та охорони середовищ їх існування. Так, були прийняті Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсарська конвенція 1971р.), Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція 1979 р.). Окрім того, об'єктом міжнародно-правового регулювання стали мігруючі види фауни, охорона яких є метою, наприклад, Конвенції про охорону мігруючих видів диких тварин (Боннська конвенція 1979р.). Значні зусилля докладаються щодо регулювання економічної діяльності, безпосередньо пов'язаної з живою природою. Очевидно, найбільш важливим і ефективним інструментом у цьому відношенні є Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що знаходяться під загрозою знищення (Конвенція CITES 1973 p.). [22, 301]

Проте, центральним міжнародно-правовим актом у сфері охорони біологічного різноманіття є Конвенція ООН про охорону біологічного різноманіття. Верховна Рада України ратифікувала цю Конвенцію 29 листопада 1994 року.

Згідно з статтею 1 Конвенції ООН про охорону біологічного різноманіття: цілями цієї Конвенції, для досягнення яких слід виконувати відповідні її положення, є збереження біологічного різноманіття, стале використання його компонентів і спільне одержання на справедливій і рівній основі вигод, пов'язаних з використанням генетичних ресурсів і шляхом надання необхідного доступу до генетичних ресурсів і шляхом належної передачі відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології, а також шляхом належного фінансування. [6]

Відповідно до ст. 2 Конвенції про охорону біологічного різноманіття 1992 р., біологічне різноманіття (біорізноманіття) - це різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи, серед іншого, наземні, морські та інші водні екосистеми й екологічні комплекси, частиною яких вони є. Це поняття включає у себе різноманітність у рамках виду (генетична різноманітність), між видами (видова різноманітність) і різноманіття екосистем. Сфера юрисдикції Конвенції про охорону біологічного різноманіття (саме цей термін використовується у ст. 4) передбачає, що Конвенція застосовується до компонентів біорізноманіття, що знаходяться лише у межах національної юрисдикції держав, та до процесів і діяльності незалежно від місця прояви їх наслідків, що здійснюються під юрисдикцією або контролем як у межах її національної юрисдикції, так і за межами національної юрисдикції. [6]

Ця Конвенція набула значної популярності одразу після прийняття. 150 країн ратифікували Конвенцію протягом трьох років. Чим обумовлена її популярність? Перш за все, тим, що більшість країн розуміють значення збереження біорізноманіття для навколишнього середовища і сталого розвитку. Вперше на глобальному рівні охорона різноманіття була визнана як спільна проблема людства. По-друге, конвенція не встановлює, на відміну від інших міжнародних угод, чітких і суворих зобов'язань. Вона визначає цілі та політику і є досить гнучкою: країни можуть вирішувати, як найефективніше використовувати та виконувати її (тому вона є рамковою).

Конвенція зобов'язує країни розробити національні стратегії та плани дій. У процесі їх розробки в більшості країн використовується участь громадськості та враховується її думка, що забезпечує конвенції широку підтримку, яка не обмежується колом науковців та екологів.95

Вона знаходить підтримку як на національному, так і на глобальному рівні, оскільки світова спільнота розуміє, що втрата біорізноманіття -- актуальна проблема навколишнього середовища і розвитку як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються або є країнами з перехідною економікою. [19, 275]

В основі Конвенції лежить принцип національного суверенітету держав над їхніми власними біологічними ресурсами, проголошений у ст. 21 Стокгольмської Декларації.

Загальні зобов'язання держав щодо збереження й сталого використання біологічного різноманіття включають обов'язок розробляти національні стратегії, плани чи програми збереження і сталого використання біологічного різноманіття та передбачати, наскільки це можливо і доцільно, заходи щодо збереження і сталого використання біологічного різноманіття у відповідних секторальних або міжсекторальних планах, програмах і політиці (ст. 6). Серед зобов'язань у сфері збереження біорізноманіття - вжиття заходів із збереження иіп-8Ііипі тобто у природному стані, у середовищах природного існування (ст. 8) та заходів збереження, тобто у штучних умовах (ст. 9). Отже використання біологічного різноманіття означає використання компонентів біологічного різноманіття таким чином і такими темпами, які не приводять у довгостроковій перспективі до вичерпання біологічного різноманіття, тим самим зберігаючи його властивість задовольнити потреби теперішнього та майбутнього поколінь і відповідати його сподіванням (ст. 2). [22, 302]