449 СТЕЛЬМАХ О.Г.,

здобувач кафедри міжнародних відносин Міжрегіональної академії управління персоналом

СПЕЦИФІКА СПІВВІДНОШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ

Стабільність XX століття стало надбанням історії. Настала нова якість трансформації, шляхи якої у черговий раз буде неможливо зобразити у вигляді універсальної формули. Діалектично кожна субстанція, яка досягає певного цілісного стану, неминуче готує передумови свого переродження у іншу якість, а сама йде у небуття. Уява ж про стабільний та універсальний порядок у суспільстві в масштабі історичного проміжку часу є ілюзією.

Становлення індустріального суспільства – це процес формування певного універсального соціального організму, що базувався на принципах максимального задоволення матеріальних інтересів членів суспільства. Така мотивація підкріплювалась і задовольнялась передусім особистими зусиллями та діями.

Базова структура постіндустріального порядку дещо інша – на передній план виходять нові потреби, які витікають з прагнення до самореалізації та самовдосконалення. З плином часу очевидним стає, що базові принципи нової соціальної форми не піддаються таким чітким дефініціям, як у випадку з індустріальним соціумом. А це свідчить про невпинне зростання рівня варіативності у суспільному поступі.

На практиці це значить, що не обійдеться без підвищення рівня соціальної напруги, що зазвичай спостерігається у період переходу від однієї глобальної системи до іншої. В узагальненій формі це щойно відзначив І. Валлерстайн: "Ми живемо в епоху переходу від вже існуючої глобальної системи суспільного устрою – світової капіталістичної економіки – до іншої або до інших глобальних систем. Ми не знаємо чи це добре чи ні... Проте немає сумніву, що перех

ідний період буде надзвичайно складним для тих, хто живе в цей час. Це буде період загострення конфліктів та безладдя, який супроводжується, на думку багатьох, крахом моральних цінностей" [1]. Транзитний місток до постіндустріалізму позначений наявністю різних форм соціального протистояння як на рівні вже розвинутих націй, так і у світовому масштабі. Всі вони породжені (як прямо, так і опосередковано), сходженням у соціальній ієрархії нового класу інтелектуалів – групи людей, яка у своєму суб'єктивному розвитку вийшла за межі чисто економічної мотивації і сповідує відмінну від традиційної матеріалістичної систему цінностей. Саме з цього і почалась експансія постіндустріалізму у напрямку менш розвинутих регіонів планети – експансія не стільки політична, скільки технологічна, соціальна і культурна [2]. Одним з реальних вимірів, який виступає в якості мотивованого обґрунтування здатність постіндустріального світу до подальшого прогресу, є внутрішній ресурс, що забезпечує через "владу знань" якісну експансію.

З іншого боку, приблизно до 80-х років в науковому обігу стало постійним поняття глобалізації, яке почало застосовуватись для визначення масштабних соціальних змін, що охопили не стільки окремі народи, нації, країни, скільки цивілізацію в цілому. Етимологічно це поняття передусім передбачало визначення якісно нового рівня розвитку. Проте мався на увазі конкретний розвиток саме західної цивілізації, а термінологічне тлумачення глобалізації недвозначно вказувало на використання його в якості практичного синоніму, що означав би реальну здатність Заходу визначати тенденції світового розвитку [3].

Концептуально глобалізація та постіндустріалізм лежать у площині дії аналогічних процесів. На практиці ці, на перший погляд, антиномії базуються на основі дії трьох різнопорядкових акторів: зростання економічної могутності Заходу у вигляді формування і удосконалення нової самодостатньої моделі розвитку в умовах зрілого постіндустріального ладу; активної експансії політичних та ідеологічних парадигм Заходу у напрямку країн пост-комуністичного блоку, а також Азії та Латинської Америки і, нарешті, соціокультурної конвергенції, очевидної з 90-тих років XX ст. Вона стала можливою в результаті революційних змін на рівні засобів масової комунікації, зв'язку, інформатики, що радикально перебудували характер інтелектуальної, культурної і технічної взаємодії окремих складових всесвітньої цивілізЗаацівї.сієї різнопорядковості, проглядається ще одна підсистема, яка не тільки забезпечує нові виміри життєздатності людського соціуму в умовах постіндустріального суспільства, але й, адаптуючись до нових умов, набуває нових якісних параметрів. Суть у тому, що вона стає поєднуючим комплексом базових, осьових принципів, цінностей, установок, орієнтацій, які мають системоутворюючі характеристики, що визначають і їх взаємну сутність. Мова йде про громадянське суспільство як один з найважливіших структурних елементів сучасного соціуму, який діє в полі всіх трьох названих різнопорядкових акторів. Тому визначення як реальних, так і віртуальних вимірів, в яких функціонує громадянське суспільство періоду постіндустріалізму, є основною метою, на яку спрямований авторський аналіз.

Основоположним виміром функціонування громадянського суспільства на початку XXI ст. є те, що воно вже практично існує і є функціональним щодо параметрів країн, які перейшли на стадію постіндустріалізму. А це неминуче приводить нас до проблеми адекватності та придатності розповсюдження саме західних парадигм громадянського суспільства на т.зв. країни з недемократичними режимами, куди безумовно зараз відносять і країни ПС оНчДн .е мо з того, що дія економічного актора (а саме економіка і політика лежать у полі базових функцій громадянського суспільства) вже у другій половині 90-х років почала виявляти явні ознаки неефективності. Про це красномовно свідчили приклади економічних збоїв у Японії, проблеми "азіатських тигрів", боргові провали у Мексиці, фінансовий колапс 1997 і 1998 років в країнах Південно-Східної Азії і, нарешті, теперішня світова економічна криза. Все це недвозначно вказує на те, що головний рушійній механізм господарчого і технологічного прогресу продовжує залишатись саме в центрах постіндустріальної цивілізації, але аж ніяк не на периферії. Висока рольова функція США та інших постіндустріальних країн т.зв. західної цивілізаційної парадигми зайвий раз підтвердила обумовленість економічного і політичного контексту, який в остаточному підсумку і визначає як відповідний тип суспільства взагалі, так і громадянського зокрема. А з цього випливає, що нові індустріальні держави з інших цивілізаційних парадигм неминуче вимушені будуть йти шляхом тривіального копіювБаінлньяш. е того, можливість перенесення західних зразків розвитку як держави, так і суспільства (зокрема, громадянського) зараз розглядаються як дієвий покажчик життєздатності західних цінностей, як одне з найголовніших завдань західної цивілізації. Як відзначає Р.Хепхард: "Поразка комунізму стала іспитом для нашої економічної і політичної системи по всьому світу. Якщо в умовах глобальної конкуренції ми змусимо її запрацювати на повну силу, то саме таку систему кожна держава захоче мати як за взірець" [4].

Крім того, початок XXI ст. позначений абсолютизацією благотворності розповсюдження західних цінностей на Схід, а торжество ринкової економіки і відповідної політичної системи видаються за безсумнівну реальність. Якщо не станеться революційних катаклізмів, то і процес переносу західних реалій на грунт посткомуністичних країн, зокрема, через громадянське суспільство, буде проходити під жорстким не тільки економічним, а, очевидно, й політичним контролем провідних постіндустріальних держав.

За таких умов загострюється питання саме про громадянське суспільство на теренах посттоталітарних соціумів – його сутність, шляхи і форми відродження та розвитку, ступінь використання західних аналогів та необхідних умов ствердження принципів демократії та меритократії. Для цього спробуємо визначити сутність прояву, взаємодії та взаємозалежності реальних і віртуальних вимірів громадянського соціуму у тій його різновидності, яка існує зараз як за соціальних умов реального постіндустріалізму за західним зразком, так і в практичній площині функціонування у посттоталітарному просторі.

Останнім часом українська і російська політична думка, яка опікується станом відродження громадянського суспільства в своїх країнах, зосередила головну увагу на певному відомому колі питань цього виміру. Воднораз не дуже виразно прозвучали мотиви, бодай на емпіричному рівні, про ступінь взаємної обумовленості між громадянським суспільством та демократією. Визначення цієї конструкції не має на меті відтворення якоїсь ієрархії або пріоритетності у підходах. Тому архітектоніка наших діалектичних побудов пропонується у такий с1п. о Усі бреальному світі громадянського суспільства не існує взагалі. Це тільки теоретична схема, яка відрізняється від решти суспільства (звичайно і від всього, що можна віднести до урядових або державних структур). За цією гіпотезою, громадянському суспільству немає місця не тільки в системі існуючої демократії, а й взагалі у природі як ключової категорії сучасного суспільствознавства.

Громадянське суспільство існує у звичному розумінні, але має специфічні риси прояву тільки у певному ряді країн і зовсім не обов'язково там, де існує демократія або капіталістична ринкова економіка.

Громадянське суспільство може існувати, але не є обов'язковим як для демократичних країн з капіталістичною ринковою економікою, так і для держав колишнього СРСР.

Громадянське суспільство може існувати, проте не є необхідною або продуктивною підсистемою для розвитку певного числа демократій, які переходять у XXI століття.

Громадянське суспільство реально має всі підстави існувати, але має бути спрямованим і керованим урядом, і в ньому не залишається поля для реалізації "приватних інтерес6і .в "Г.ромадянське суспільство не повинно взагалі існувати, то му що воно шкідливе і згубне як для демократії, так і суспільства.

Все подане вище передбачає дещо іншу форму демократії, відмінну від тієї, яку прийнято визначати як традиційну "західну ліберальну демократію". Цілком можливо, що ряд загальноприйнятих ознак захованої ліберальної демократії зовсім не є обов'язковими для того, щоб сформувати, стабілізувати та зробити життєздатним саме цей вид демократії. Ось чому необхідно розробити адаптивну концепцію демократії. Інакше легко дійти до закамуфльованих форм патерналістського автократизму, тільки зовні схожого з демократією.

За базову приймемо модель, що переважно застосовується у посттоталітарних країнах. Згідно з нею демократія є форма правління, в якій люди мають засоби визначення правил (законів), за якими живуть і працюють, або здійснюють своє право через участь у виборах. Під "відповідальністю" представницької влади тут слід розуміти, що народні представники мають у своєму розпорядженні не одну, а декілька концептуально розроблених програм реалізації цінностей та прагнень своїх виборців. Конотація "концептуально розроблені програми" передбачає шляхи визначення "прагнень та бажань людей" у вигляді системи конкретних верифікованих доказів, а не "інтуїтивні здогадки" або "особливий досвід", одержані в ході виборчих перегонів або внаслідок застосування інших метафізичних методів, які не мають підтвердження на емпіричному рівні.

Ступінь верифікації реального або віртуального щодо громадянського суспільства в умовах посттоталітарного соціуму (contra), так і меж його адекватності у реальних вимірах форм постіндустріалізму (pro) залежить від ступеня його придатності для успішного функціонування в межах всього суспільства в соціальному просторі постіндустріалізму або посттоталітаризму. Інша річ, що наскільки віртуальний вимір може виявити власний потенціал придатності для трансформації у вимір реальний, покаже тільки конкретна практика.