Громадянський соціум не може розглядатись в якості "тільки" теоретичної конструкції або ідеал, який не може бути реалізованим. Інша річ, що мета громадянського суспільства має оцінюватись як на теоретичному, так і емпіричному рівні. За визначенням одного з авторитетних дослідників проблем громадянського соціуму Л.Раймонда, "незважаючи на велику кількість навіть самих промовистих характеристик, головною метою громадянського соціуму є забезпечити реалізацію принципів демократії через громадський інтерес та, навіть нехтуючи політичними преференціями, не обмежувати відтворення суспільного добробуту" [5]. Таким чином, або уможливлюється безперешкодний перехід від авторитаризму до демократії, або доводиться "послуговуватися" громадянами держав перехідного періоду в якості інструмента, що має поліпшити розуміння "верхами" болісних проблем "низів", принаймні у проміжках між виборами. Останні дві ознаки не слід розглядати у площині конкретного формату або рамок основоположних цінностей громадянського соціуму.

Немає суттєвої різниці між узагальненою дефініцією власне громадянського суспільства і рештою суспільства. Це аутентично в тій мірі, наскільки можна припустити, що громадянське суспільство є інструментом для покращення демократії (тут за доцільне можна було б прийняти також і те, що удосконалення демократії іде на користь решти суспільства, якщо звичайно демократія не є сама по собі видозміненою формою правління, подібною до тієї ж авторитарності або інших близьких по неї форм. Якщо ж вона не має на меті здійснити цю ціль, то виникає питання, яким же чином така демократія може бути наближена до ідеалу. Будь-який процес покращення параметрів функціонування демократії, який залишає людей (чи "демос", який існує в межах правил та законів своєї країни) поза полем своєї дії або передоручає цю роль урядові чи своїм представникам, вихолощує найбільш важливу передумову цього процесу: суспільний контроль з метою зменшення або запобігання фальсифікацій, уникнення обману з боку державних установ. Без такого контролю немає виходу на реальну "владу" (а це – головний принцип демократії як "влади народу").

Отже, якщо громадянський соціум та решту суспільства розглядати в одному синонімічному ряді, то визначені вище процес та вид контролю в реальності не зможуть існувати. Це має сенс для більш поглиблених теоретичних узагальнень, коли спробувати відокремити їх з практичної і суто академічної точок зору, а також спробувати перевірити, яким чином кожен з них може спрацювати за реальних умов.

Якщо ж виходити з того, що громадянське суспільство функціонує у публічній сфері і не висуває ніяких вимог відносно відповідальності за свої вчинки до уряду або політиків, що знаходяться при владі, то така концептуальна конструкція не має нічого спільного з традиційними західними моделями громадянського суспільства. В цьому випадку мова іде вже про практично цілком визначену віртуальність вимірів такого суспільства стосовно постінд2у. сСттруі аплінізьм ну а. явності громадянського суспільства у традиційному розумінні або у вигляді специфічних рис лише у ряді країн є концептуальним підґрунтям для визначення в них як рівня функціонування самої демократії, так і окремих форм. Для людей тут зовсім не обов'язково мати засоби впливу на своїх представників, щоб примусити їх відповідати за волевиявлення своїх виборців через фракції та групи інтересів. Наприклад, американський соціолог Е.Шіллз пропонує "опікувальну" демократію (в 1959-1960 рр.), в якій уряд "вчить" суспільство на протязі всього його шляху пошуку цінностей та структур демократії. Згідно з цією теорією державні лідери: 1) достеменно роблять свою справу з того, що є дійсно демократією, та, 2) що вони мають намір відійти від «м'якої авторитарної практики» в той момент, коли "демос" в достатній мірі опанує ці демократичні структури та цінності [6]. Проте наразі виникає питання, в якій мірі відомо, і яким чином може бути гарантовано, що уряд дійсно обізнаний у тих межах доброчинності, за якими має діяти. Громадянський соціум "замислений в якості контрольного механізму" (у конфігурації, що запропонована Л.Даймондом) саме і міг би стати відповіддю на це питання [7].

Безперечно, якщо громадянський соціум відповідає параметрам тільки певної кількості країн, виникає питання, чому він існує саме в них і забезпечує наявність, принаймні хоча б і навіть теоретично, бази для демократії, яка сама по собі не потребує громадянського суспільства. (При цьому треба мати на увазі, що не можна спростувати або довести те, чого не існує. Але цим можна продемонструвати і те, що доказ такого існування ще не знайдений. Цілком вірогідно також, що якийсь конкретно застосований метод або комплекс інших методик ще не дали бажаних результатів при спробі визначити певні характеристики та знайти докази того, що існує у реальній дійсності.)

Можливо, однією з перешкод, яку досить важко подолати при створенні такої теоретичної бази, є те, що вона має включати в себе презумпцію позитивної конотації діяльності політиків та бюрократів. Слід було б об'єктивно припустити, що вона не перебуває під впливом фальсифікацій та маніпуляції.

Відзначимо, також і те, що громадянське суспільство далеко не завжди виступає в якості визначеного компонента демократичної теорії (як це тлумачать Р.Даль та Дж.Сарторі) [8], але і проявляється у ролі подвійної субстанції, яка містить в собі як умови, так і характеристики, що тільки передбачають її як демократичну. Згідно з концепцією Даля це обумовлюється існуванням семи "інституцій": наявність обраних офіційних осіб, вільні та справедливі вибори, інклюзивне виборче право, право участі у виборчих перегонах за посадову позицію, свобода самовиразу, наявність альтернативних джерел інформації, а також асоціативна автономія. Останні три (із згаданих вище) саме і складають базові соціальні умови для існування громадянського суспільства. Те, що не були наведені посилання на економічну систему, також має резон. Насамперед, це – чисто теоретична побудова, в якій успішно функціонує некорумпована, демократична політична система політиків і бюрократів (вони буцімто чесно виконують свої поважні обов'язки і не мають якихось корисливих намірів) з централізованою і контрольованою економікою і, за умов теоретичної гри, навіть поєднується з припущенням повної забезпеченості свободи інформації. Звичайно, в реальному світі капіталістична ринкова економіка та демократія існують разом. Проте, як на це вказує приклад Китаю, недемократичний уряд співіснує з ринковою економікою, хоча остання має ряд певних обмежень у порівнянні з її західними аналогами. Отже, на відміну від реальних параметрів громадянського суспільства в контексті постіндустріалізму, у віртуальному вимірі навіть більш-менш визначені ознаки дії механізмів демократії поки ще не передбачають обов'язкової екзисте3н. ц іСї труипнікноьвовї і ерктоуналоьмнікоист. і вимірів громадянського суспільства має свій прояв і у презумпції того, що воно може існувати і не обов'язково лише за умов успішного функціонування капіталістичної ринкової економіки в системі суспільних відносин постіндустріалізму. Історичний приклад пострадянських країн свідчить про те, що їх економіки за всіма ознаками навряд чи можна віднести до ринкових або капіталістичних. І на цьому фоні досить сумнівним виглядає можливість успішного функціонування власне громадянського суспільства принаймні західного зразка. Якщо ж розглядати економіки країн СНГ як такі, що все ж мають порівняно схожі риси з державами з ринковими економіками і з їх функціональними громадянськими соціумами, дійсним виміром віртуальності такого варіанту громадянського суспільства може бути ступінь його впливу на розвиток решти суспільства в реальних соціальних умовах, тільки вже посттоталітаризму.

Віртуальний вимір громадянського суспільства може бути присутній і у презумпції необхідності існування, головним чином у промислово розвинутих зонах сучасного світу, які перейшли у XXI століття, за найбільш благополучних кондицій у порівнянні до інших. Проте практика за станом на сьогоднішній день довела не тільки очевидну взаємопов'язаність і взаємообумовленість, але і наявність реальних вимірів динамічного і функціонального громадянського суспільства в соціальних умовах постіндустріальної стадії розвитку.

Громадянське суспільство, спрямоване і кероване урядом (на думку Даймонда), являє собою у певному сенсі оксімород (об'єднує в собі в єдине ціле різнохарактерні величини) і практично зводить нанівець функцію громадянської перевірки і контролю за діями уряду. Це також робить практично неможливим, щоб при домінуючій ролі держави в громадянському суспільстві політики та державні посадовці несли хоча б повною мірою відповідальність за свої дії та вчинки при виконанні службових обов'язків. Само по собі це вже недвозначно вказує на ступінь віртуальності такого виміру громадянського суспільства для параметральних ознак постіндустріального простору, і в той же час визначає межі його реальності в посттоталітарних країнах.

Перекладати всі негаразди за неефективність демократії на дисфункції в громадянському суспільстві виглядає і зовсім безперспективно з огляду на те, що: 1) громадянське суспільство не шукає ні шляхів доступу до влади, ні виступає як альтернативна форма правління. А це ближче до концепції "органічної демократії"", яка обстоює ідею відсутності політичних партій і має більшу зону поширення особливо на місцевому рівні; 2) громадянське суспільство не виступає як причина демократії, а лише створює сприятливі умови для її розвитку (нагадує концепцію семи "інституцій" Даля;) 3) критика "проколів" або неадекватності реалізації демократії у громадянському суспільстві, знову-таки, виглядає нелогічно тому, що а) цей соціум сам по собі не може бути покращеним, б) співвідношення між ним та демократією не є тотожним з погляду причинно-наслідкових зв'язків; 4) звинувачення громадянського суспільства у маніпуляції приватними інтересами є безпідставним. Адже саме громадянське суспільство не нав'язує решті суспільства своїх законів. Навпаки, приватні інтереси можуть виступати у ролі домінантів по відношенню до нього через власні невід'ємні атрибути – інститути плюралізму і урізноманітненість своїх особистих прагнень та інтересів. Проте, щоб вони діяли у прийнятному режимі (і зовсім не обов'язково це має відбуватись без недоречностей), тісна їх взаємодія не є для них також неодмінною передумовою.

Важливо, щоб держава не каналізувала діяльність громадянського суспільства у русло надмірної підтримки приватного інтересу, що може нейтралізувати і навіть зашкодити як самій демократії, так і громадянському соціуму. Базовий же вектор до поліпшення режиму задіяності механізмів демократії та функціонування ринкової капіталістичної економіки вказує не на підвищення рівня контролю держави над громадянським соціумом, а навпаки – на зменшення питомої ваги впливу приватних інтересів у суспільстві через підвищення ресурсу плюралізму та урізноманітненості політичного спектру. Саме на цьому і наголошує Даймонд, заперечуючи пріоритет приватного інтересу як базової цінності громадянського суспільства [9].

Насправді, в тій мірі, в якій приватний інтерес створює сприятливі передумови для конструювання "груп загального інтересу", в тій же мірі його особистий інтерес у практичній площині вплітається в загальний фон соціальної практики, і вже тільки тоді стає його неодмінним компонентом у вигляді проміжної маргінальної структури.