Будь-який конкретний вид відповідальності повинен розглядатися в певному контексті із загальним поняттям “відповідальність”. Вона проявляється у всіх сферах суспільного життя, де виникає необхідність регулювання відносин між різними суб’єктами суспільних відносин. Як специфічна форма соціального зв’язку індивіда з іншими людьми та суспільством загалом, “... відповідальність становить один із первинних фундаментальних принципів суспільного буття” [4, с. 124–125]. Виступаючи “зворотним зв’язком” людини і держави, громадянина і суспільства, відносини між якими регулюються певними соціальними нормами, відповідальність виражає можливість людини приймати самостійне рішення, орієнтуючись на ці соціальні норми.

Водночас відповідальність є одним із важливих соціальних і юридичних інститутів цивілізованого суспільства: вона безпосередньо пов’язана з правами та обов’язками громадян, із виконанням взаємно прийнятих зобов’язань різними суб’єктами, із рівнем розвитку правосвідомості, правової культури громадян у суспільстві тощо. Тому відповідальність можна квалі-фікувати також як “певну міру свободи” [5, с. 192].

Таким чином, аналізуючи різні погляди на проблему відповідальності, її зміст та сутність, можна узагальнити, що це є складний феномен, який має різноманітні риси і форми прояву змісту і тому передбачає необхідність диференційованого підходу до характеристики відповідальності, зокрема соціальної, що пронизує взаємну відповідальність особи і держави. Спільним у всіх визначеннях відповідальності є застосування примусу, передбаченого законом (демократична, соціальна, правова держава), у разі порушення чинного законодавства, поза межами правового поля (тоталітарна держава). З цієї точки зору можна дати таке визначення юридичній відповідальності: це застосування до правопорушника заходів впливу, передбачених санкцією правової норми, які полягають в обмеженнях особистого, організаційного чи майнового характеру.

Але юридична відповідальність не зводиться тільки до державного примусу, як і останній до першої. “Державний примус – це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей” [6, с. 204].

У зв’язку з цим у юридичній літературі юридична відповідальність розглядається переважно в двох аспектах:

Позитивна юридична відповідальність – “... сумлінне виконання своїх обов’язків перед громадянським суспільством, демократичною, соціальною, правовою державою, колективом людей та окремою особою” [7, с. 149]; Позитивна юридична відповідальність, як правило, випливає із законів і здійснюється в рамках загальних правовідносин. Її призначення – спрямовувати поведінку суб’єктів права у необхідному напрямі, вказувати на вид, форму і мету діяльності.

Негативна, ретроспективна чи охоронна відповідальність передбачає покарання за злочини, за невиконання чинного законодавства. Вона характеризує специфічні правовідносини між державою і правопорушником унаслідок державно-правового примусу, характеризується засудженням протиправного діяння суб’єкта правопорушення, покладанням на останнього обов’язку зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за вчинений злочин.

Домінуючою у світовій юриспруденції є концепція негативної чи ретроспективної відповідальності. Прихильники цієї концепції здебільшого розглядають відповідальність як реакцію держави на правопорушення, як державний примус, спрямований на виконання законів. Негативна юридична відповідальність проявляється як в осуді злочину, так і у визначенні для правопорушника відповідних санкцій. Ретроспективна форма реалізації юридичної відповідальності – це спосіб закріплення юридичних обов’язків правопорушника зазнавати осуд, обмеження прав матеріального, правового чи особистого характеру. Вона характеризується такими ознаками: 1) юридичним зобов’язанням зазнавати несприятливих наслідків, що випливають із факту здійснення злочину; 2) осудженням правопорушника; 3) обмеженнями матеріального, правового, особистого характеру; 4) використанням державного примусу; 5) здійсненням покарання [6, с. 46].

Деякі автори виступають проти відокремлення так званої “позитивної” відповідальності із категорії відповідальності в цілому. На думку Д.А. Липінського, така “відповідальність”, не підкріплена реальним механізмом впливу на людську поведінку, належить до категорії гасел, які не сприймаються тими, кому вони адресовані [8. с. 13].

Заперечення позитивної відповідальності означає, що автори правовим регуляторам мимоволі відводять роль охоронця дисципліни і порядку, але не стимуляторів активної, правомірної поведінки. А отже, нейтралізується і нова роль права, що спрямоване на виховання не тільки законослухняних, а й самобутніх, активних, свідомих громадян, які позбавлені патерналістичних рис і самостійно розв’язують складні питання і несуть за це відповідальність.

Ознаками позитивної юридичної відповідальності є наступні: “... нерозривний зв’язок з нормами юридичної відповідальності, юридичними обов’язками, що випливають із правового статусу суб’єкта; гарантованість та забезпеченість із боку держави; правомірна поведінка; схвалення дій суб’єкта чи використання заходів заохочення; здійснення у рамках загальних правил” [6, с. 26].

Ретроспективний аспект справедливості юридичної відповідальності можна розкрити через виконання наступних вимог:

1. Справедливість ретроспективної юридичної відповідальності полягає у тім, що закон, який встановлює юридичну відповідальність, не може мати зворотної сили, про що свідчить ч. 1 ст. 58 Конституції України: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Зворотна сила закону в українському законодавстві розглядається стосовно особи, що здійснила правопорушення. А чи буде це справедливо щодо потерпілого? Конституція України забезпечує охорону прав потерпілого від злочину і зловживань влади. Права потерпілого від злочину і зловживань з боку влади охороняються законом. Прийняття закону, що має зворотну силу, не може погіршувати стан потерпілого. Можливість вибору потерпілим способу задоволення цивільного позову дозволяє повністю захистити його інтереси, що є прикладом справедливості юридичної відповідальності щодо потерпілого.

2. Справедливість ретроспективної юридичної відповідальності виражається у неможливості встановлення кримінальних покарань за проступки. Наприклад, адміністративним правопорушенням визнаються дії, що посягають на державний чи суспільний порядок, власність, права і свободи громадян.

Слід визнати, що адміністративний проступок має багато спільного із злочином, тому що об’єкти посягання у них можуть співпадати. Наприклад, порушення правил дорожнього руху, що не спричинило шкоди здоров’ю людини, є адміністративним проступком і тягне за собою адміністративну відповідальність. Однак те саме діяння, що призвело до смерті людини, є злочином і карається позбавлення волі. Таким чином, відмінність злочину і проступку проявляється у відсутності у проступку суспільної небезпеки. При кваліфікації того чи іншого діяння правокористувач повинен приділяти особливу увагу з’ясуванню всіх обставин, що характеризують правопорушення. Так, при розмежуванні злочинів і проступків потрібно враховувати вимоги криміналізації діянь. Можна погодитися з твердженням, що якщо правопорушення за своїми показниками стоїть на межі незлочинного і злочинного, то перевагу потрібно віддавати кримінально-правовим засобам боротьби з ними Справедливість юридичної відповідальності полягає у тому, що кримінальна відповідальність може застосовуватися лише при ґрунтовному доказуванні, що інші, адміністративні санкції не будуть ефективними. Чим більше розповсюджено те чи інше правопорушення в реальної дійсності, тим менше підстав кваліфікувати його як кримінальний злочин.

3. Справедливість ретроспективної юридичної відповідальності, з одного боку, виража-ється в домірності покарання здійсненому діянню, а з іншого, у відповідності призначеному покаранню особи правопорушника. Саме сумірна ознака справедливості визначає її зв’язок з правом, і перш за все, з інститутом юридичної відповідальності. Справедливість юридичної відповідальності передбачає домірність поступків і їх оцінки, діяння і покарання, співвідносності між працею і винагородою, правопорушенням і відповідальністю. У ст. 62 Конституції

України зазначено, що “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Отже, тільки суд може зробити остаточний висновок про винуватість чи невинуватість особи і тільки суд може призначити покарання за вчинений злочин. При цьому суд має ґрунтуватися на принципі справедливого покарання. А справедливість призначення покарання залежить від повного, об’єктивного і всебічного розгляду обставин справи і правильного висновку про кваліфікацію злочину. Але судова практика свідчить про те, що вирок в окремих випадках буває незаконним, необґрунтованим, немотивованим і несправедливим. Так, останніми роками в Європейський Суд все більше поступає скарг від громадян України на незаконні вироки, винесені національним судом. При призначенні справедливого покарання суд повинен враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки правопорушника, тобто виходити тієї міри шкоди, яку спричинила особа. Міра шкоди завжди повинна визначатися об’єктивними прикметами правопорушення.

Обставини, що одночасно характеризують правопорушення та особу правопорушника, повною мірою визначає характер і ступінь суспільної небезпеки правопорушника. Інші суб’єктивні ознаки правопорушення (мотив, мета), що характеризують особу правопорушника, необхідно брати до уваги при індивідуалізації покарання, що спрямована на досягнення мети виправлення засудженого. Тому можна констатувати, що вирок визнається справедливим у тому випадку, коли винуватому призначено покарання чи інша міра впливу на особу відповідно до ступеня суспільної небезпеки здійсненого ним злочину і його особи, а невинуватий виправданий і реабілітований.

4. Справедливість юридичної відповідальності виражається в тому, що ніхто не може бути повторно засуджений за одне і те саме правопорушення. Це положення закріплено в п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: ніхто не може бути двічі засуджений чи наказаний за проступок, за який він був остаточно засуджений чи виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуальному праву кожної країни.

Це положення законодавчо закріплено у ст. 61 Конституції України: “Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення”.

5. Справедливість ретроспективної відповідальності проявляється у можливості повного, або часткового відшкодування потерпілому шкоди, якої йому було завдано внаслідок невиконання посадовими особами та іншими особами покладених на них законом чи угодою обов’язків. Така ситуація найбільш характерна для цивільного права. Варто зауважити, що громадянину може бути завдано не тільки майнову, а й моральну шкоду. Принцип відшкодування шкоди у повному розмірі передбачає також компенсацію і моральної шкоди.

Сьогодні особливий інтерес становить аналіз справедливості щодо її позитивної сторони. На жаль, в юридичній літературі цю проблему тільки окреслено, але не досліджено на належному рівні. У зв’язку з цим важливо зупинитися на розгляді зазначеного аспекту справедливості юридичної відповідальності. Це дозволить найбільш повно окреслити особливості справедливості юридичної відповідальності і її роль в соціально-юридичному механізмі забезпечення прав людини. Від того, як органи державної влади беруть участь у позитивному здійсненні справедливості юридичної відповідальності, залежить формування у громадян власної думки про сутність цієї проблеми.