214 М.С. КельманСПІВВІДНОШЕННЯ МЕТОДУ І МЕТОДОЛОГІЧНОГО ПІДХОДУ У ЮРИДИЧНІЙ НАУЦІ

З’ясовуючи сутність співвідношення методу і методологічного підходу у дослідженні, автор розглядає різноманітний арсенал дослідницьких інструментів, зокрема звертає увагу на множинність теоретичних утворень у межах загальної теорії права, а також на необхідність єдиної теоретико-методологічної основи таких досліджень, на важливість синтезу наукових напрямків у цілісній теоретичній системі.

Ключові слова: право, наука, метод, методологія, правознав­ство, підхід.

Постановка проблеми. Питання методу і методологічного підходу у правознавстві є, мабуть, одними з найважливіших за своїм значенням для юридичної теорії та відповідної юридичної практики. Це пояснюється тим, що залежно від сутності вихідних методологічних принципів, на яких базується правове мислення, тип правової культури, здійснюється не тільки наукове пізнання права, а і його практичне втілення у реалії життя. У цьому сенсі пошук адекватної відповіді на питання: чи можемо вести мову про єдність методів і єдність методологічних підходів, чи слід класифікувати таку єдність, як підхід є актуальним для загальної теорії права.

Стан дослідження. Проблема методу і методологічного підходу у правознавстві належить до числа тих, яким поки що приділено найменше уваги теоретиками права. Доводиться визнати, що ця сфера юридичної методології ще залишається на правах «бідної родички», хоча заради справедливості відзначимо, що у низці публікацій, авторами яких є М. Козюбра, Л. Луць, П. Рабінович, О. Скакун, В. Селіванов, окремі аспекти цієї проблеми по­рушуються, і тільки...

Але ж у процесі наукового пізнання права актуалізується ви­нятково різноманітний арсенал дослідницьких засобів. У будь-яко

му разі науковці наводять досить вражаючий перелік інструментів (підходів, прийомів, способів, методів тощо) правопізнання від методу «сходження від абстрактного до конкрет­ного», до логічних операцій і анкетування [1, с 334]. З різноманітністю залученого правознавством дослідницького інструментарію іноді пов’язується й багатоаспектність, багато­гранність вивчення права, що може розглядатися, зокрема, у тому числі й як свідчення теоретичної зрілості правознавства [2, с 31]. Звертаючи увагу на множинність теоретичних утворень у межах загальної теорії права і приймаючи її щодо сучасного стану право­знавства, В.А. Козлов бачить «необхідність єдиної теоретико-методологічної основи таких досліджень, необхідність синтезу нау­кових напрямків у цілісній теоретичній системі», як більшою мірою відповідних теоретичній спроможності правознавства. На думку автора, «історія розвитку правової науки свідчить, що ця необхідність завжди реалізується у тій або іншій парадигмальній формі, як це було ще недавно з установленням нормативної концепції права, коли був досягнутий відносний синтез різних підходів до розуміння права» [3, с. 96].

Принципові значення таких тверджень, перебуваючи у межах загальнометодологічних уявлень про науку, цілком співвідносяться з поняттям «нормальної науки» [4, с. 35], «працюють» у відношенні різних «шкіл» права. Проте наскільки можлива єдність теоретико-методологічного підходу і його реалізація у формі парадигми, єдиної для правової науки загалом, – це питання, яке потребує вирішення.

Виклад основних положень. Проблематичність досягнення методологічного консенсусу в сучасній науці права вже не раз обговорю­валася вченими. Цю проблематичність, по суті, має на увазі і В.А. Козлов, розглядаючи як умову парадигмальної єдності правознавства синтез існуючих підходів до права, який, на його думку, повинна здійснити «соціальна філософія права». «Саме соціальна філософія права, – пише він, – здатна визначити принципові основи і методологічні засоби побудо­ви моністичної, цілісної концепції права» [3, с. 96]. Можна погодитися з такими можливостями соціальної філософії права у відношенні основ «цілісної концепції права» в плані ціннісних засад і онтологічних уявлень, але що стосується методологічних засобів її побудови, то це, скоріше, компетенція філософії науки. Можливо це притаманне тільки сучасному етапу розвитку правознавства, услід за котрим воно прийде до єдності своєї теоретико-методологічної основи і синтезує більшість з існуючих підходів і парадигм.

Пропозиція цілком слушна теоретично, але не дуже підтверджується історією юридичної думки. Принаймні, виключаючи радянський період, такий стан правової науки не впадає у вічі. Зокре­ма, оцінюючи стан правознавства, що склався на початку ХХ ст., Б.А. Кістяковський писав: «У жодній іншій науці немає стільки супер­ечливих теорій, як у науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід’ємні властивості права вирішуються різними пред­ставниками науки про право зовсім по-різному. Суперечка між теоре­тиками права виникає вже на початку наукового пізнання права навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання – до якої сфери явищ належить право – починається непримиренне розділення напрямків і шкіл у цій науці. Достатньо згадати найбільш суттєві відповіді на це останнє запитання, щоб відразу отримати яскраве уяв­лення про те, в якому невизначеному становищі перебуває ця сфера наукового знання» [5, с. 371]. Оцінка цілком відповідає і сучасному правознавству. Логічно, відсутність парадигми, яка синтезує більшість з істотних теоретичних підходів до права, не є особливістю лише су­часного стану юридичної науки. Водночас ідея необхідності моністичної концепції права видається досить продуктивною, якщо з теоретичного плану перевести її у план юридичної догми і інтерпретувати в межах аналітичної юриспруденції. У такому випадку щодо емпіричного обґрунтування фактично не виникає застережень.

Отже, враховуючи поступ сучасного правознавства до філософсько-методологічного плюралізму, з’являються неясності у відповідних аспектах методу юридичної науки. Насамперед це сто­сується можливості поставитися адекватно до множинності дослід­ницьких засобів застосовуваних сучасним правознавством як до єдиного методу правової науки, що має характер інтегрованого зво­ду правил «технології» наукового пізнання права, «органічно ціліс­ного утворення» [6, с 158].

Вже досить давно в юридичній літературі з тими або іншими варіаціями складається уявлення про єдиний, складно організований про­цес правопізнання [7, с 129]. Тому цей складний процес можна структурувати як філософське пізнання права, наукове дослідження права і юри-дико-догматичне (духовно-практичне) освоєння права. Звідси, на наш погляд, вивчення використовуваних у юридичній науці підходів до дослідження права може розглядатися як один з ключових напрямків юридичної методології. Для пояснення цієї тези необхідно, насамперед, уточнити сучасне розуміння підходу в юридичному дослідженні, співвіднести його з методом юридичної науки, юридичного дослідження.

Коли йдеться про методи правознавства, юристи тією або іншою мірою визначеності розрізняють використовувані у юриспру­денції методи філософського, загальнонаукового і спеціальнонаукового рівня (типу) [2, с 59]. До першого рівня прийнято відносити взяті у методологічній функції філософські категорії і поняття (історичне і логічне, конкретне і абстрактне тощо) [8, с 5] і систему світоглядно обумовлених принципів пізнання. До загальнонаукових методів відносять ті, котрі використовуються більшістю наук (логіки різного роду) і до спеціальнонаукових - методи, що діють у межах однієї чи кількох близьких наук (в юриспруденції це, наприклад, метод порівняльного правознавства, техніко-юридичний метод) [9, с 30-32].

Водночас при обговоренні методологічних проблем юридичної науки терміни «метод», «підхід», «спосіб дослідження» тощо не зав­жди розрізняються як за змістом, так і в плані методологічних сенсів. Слід відзначити, що й увагу науковців звернено головним чином на проблеми методу. Для виконання поставлених завдань важливо звер­нутися тільки до питання співвідношення методу й підходу у юридич­ному дослідженні. За межами інтерпретацій загальнометодологічних конструкцій висловлювання юристів з цього приводу мають конста­туючий характер без спеціального звернення до їхніх засад. Доводить­ся визнати, що ця сфера юридичної методології залишається поза ува­гою науковців. До числа небагатьох спроб усунути таку прогалину слід віднести зауваження з цього приводу, зроблені Радомиром Лукічем. Про­те, звернувши основну увагу на розкриття методу пізнання права, цей учений торкається способу лише у зв’язку з визначенням поняття ме­тоду [9, с. 29–33].

Значно далі й цікавіше просунувся у цьому напрямку В.А. Козлов, позиція якого вимагає вже змістовного обговорення. Ви­окремлюючи інструментальний аспект методології правопізнання і спираючись на філософсько-методологічні розробки цього питання, науковець досить рішуче трактує суть понять «метод», «спосіб» та «підхід» у пізнанні права [10, с. 87–88]. При цьому, на жаль, достатня для обговорення визначеність спостерігається лише при відмінності методу і підходу. У відношенні способу правопізнання позицію цього науковця не тільки складно інтерпретувати, але й непросто з’ясувати, оскільки вона окреслена однією фразою: «На відміну від методу – це стихійний, духовно-практичний засіб пізнання, котрий не має ані на­лежного обґрунтування, ані певної послідовності дослідницьких про­цедур, ані чітко вираженого цільового призначення» [10, с. 87]. Такий вислів дає підставу досить впевнено стверджувати, що спосіб пізнання протиставляється дослідником методу, оскільки представлений через низку заперечень, рис, властивих останньому. Певна підстава для здо­гадки про авторське розуміння способу дає лише натяк на те, що «це скоріше стихійний, духовно-практичний засіб пізнання» [10, с. 87]. Враховуючи те, що духовно-практичне пізнання співвідноситься з практичною діяльністю у тій чи іншій сфері, можна з певними припу­щеннями сказати, що автор пов’язує спосіб пізнання зі сферою юридичної практики. Тоді можна говорити про юридичний, полі­тичний, економічний тощо спосіб пізнання як про освоєння соціальної дійсності в практиці відповідних сфер суспільства. Отже, трактоване правове освоєння дійсності має певну перспективу та евристичну цінність, якщо враховувати низку обмежень та наслідків. Насамперед, важливо не поширювати на таке освоєння правила наукового пізнання і статус їхніх результатів. Коли йдеться про результати практичного освоєння, то краще говорити про отримання не знання, а соціального правового досвіду. Значущість соціального досвіду для тієї чи іншої сфери життя суспільства безсумнівна. Проте на відміну від знання досвід не може бути відокремленим від конкретної соціальної дійсності і в цьому сенсі для юридичної діяльності є не конструктивним елементом, а іманентно нормативним, тобто таким, що має цінність і значущість лише у межах конкретної соціальності та історичної ситуації. Інша річ, що шля­хом формалізації, категоризації, парадигмізації тощо методологічних про­цедур досвід може переводитися у форму знання і набувати формального нормативного статусу й реалізуватися у законодавстві, практичних юри­дичних методиках і розробках.