У цьому зв’язку відповідної обережності потребують деякі теоретичні наслідки такого розуміння способу правопізнання. На по­гляд В.А. Козлова, право за змістом можна розглядати «як свого роду систему емпіричного знання про об’єкт правового регулювання, знан­ня, що описує об’єкт, але не містить пояснення». Пояснення, як вважає науковець, - це прерогатива правової науки [10, с 19]. З таким заува­женням важко не погодитися. Справді, пояснення і передбачення поведінки об’єкта - прерогатива науки, однак у методологічній літера­турі і опис об’єкта пов’язується з наукою, науковою діяльністю, тому що стосується питання мови опису. Так, Г.Х. фон Врігт відзначає, що у науковому дослідженні можна виділити два аспекти: «Один полягає у встановленні й відкритті фактів, другий - у побудові гіпотез і теорій. Ці два аспекти наукової діяльності іменуються інколи описовою і теоретич­ною наукою» [11, с 19]. До речі, цей учений справедливо звертає увагу на труднощі у жорсткому розрізненні цих аспектів, оскільки опис фактів не завжди концептуально є відокремлюваним від теорії.

Враховуючи це, позицію В.А. Козлова можна вважати обгрун­тованою лише за умови, якщо розглядати право у межах певної теоретичної наукової системи. Саме це й підкреслюється його тверд­женням: «Як фрагмент знання про об’єкт право входить до структури юридичної науки, утворюючи необхідний компонент її емпіричної основи» [3, с 19]. Така упевненість робить честь цьому вченому, який послідовно відстоює свою позицію, однак, на наш погляд, не посилює змістовності концепції з таких причин. Насамперед, тут вбачається суперечність розмежування об’єкта і предмета юридичної науки, яке реалізується у роботі, є плідним і методологічно виправданим. Робля­чи таке розмежування, В.А. Козлов досить коректно відзначає: «Сама правова дійсність як така не входить у систему науки. Вона включається у систему наукового знання і виражається свідомістю людини (у формі теорій, наукових законів, фактів, ідей тощо)» [3, с. 15]. Не­важко помітити, що певна суперечність цього висловлювання і наве­деного знімається або при відмові визнати за правом статус соціальної дійсності, або при відношенні до правової дійсності як до системи наукового знання у формі теорій, ідей, наукових законів то­що. І те, й інше припущення навряд чи можна визнати правомірним, оскільки у цьому випадку як мінімум страждає авторська схема розрізнення об’єкта і предмета науки. Це ж стосується й висловлю­ваного ним ставлення до права як до своєрідної гносеологічної моделі «дійсних зв’язків і відносин» [3, с. 19–20].

Окрім висловлених думок, можливість засумніватися в ідеї входження права у юридичну науку навіть у статусі її емпіричної ос­нови дає історичний погляд на становлення права і правознавства. На­приклад, поза теоретичними, науковими рамками існувало римське право, а юридична наука у європейській традиції починає формуватися щонайменше з пандектистів. У зв’язку з цим цікавою є інтерпретація Г.Дж. Берманом неуваги римських юристів до абстракцій наукового типу. Відзначаючи схильність римських юристів до конкретного жит­тя, їх невміння і небажання визначити навіть найважливіші юридичні терміни, що зумовлювало вузькість і «дерев’яність» аналізу справи, учений констатує: «А цього саме римські юристи й домагались!». По­яснюючи далі, чому римські юристи «відповідали ввічливим мовчан­ням» на дорікання Цицерона, який виступав за «більш складну систематизацію права з чіткими визначеннями і абстрактними право­вими нормами», автор пише: «У них не було жодних причин намага­тись переробити римський геній у сфері послідовного судовиконання в філософську систему. Вони мали всі підстави з підозрою ставитись до застосовуваності більш високих рівнів грецької філософії до практич­них потреб винесення судових рішень» [12, с. 142]. У сучасному світі досить складно включити у межі певної юридичної науки англійську правову систему, хоча про її певне науково-дослідницьке забезпечення говорити, мабуть, можна. Таким чином, запропонована схема розуміння співвіднесення права і юридичної науки зокрема, працює тільки для континентальної традиції і особливо для радянської правової системи.

Розрізняючи метод і підхід як засоби пізнання, В.А. Козлов відзначає, що при визначенні методу «найчастіше вказують на такі його характеристики, як послідовність і доцільність застосовуваних дій, прийомів, операцій, системність і нормативний характер викори­стовуваних процедур». Підхід же, з позиції автора, «визначає основний шлях, стратегію вирішення поставленого завдання» [3, с 87-88]. Зага­лом таке розуміння перебуває у руслі сучасних методологічних уяв­лень, проте для осмислення дослідницьких можливостей і методо­логічних обмежень конкретних підходів у юридичних дослідженнях воно не зовсім надається.

Слід підкреслити, що якщо поняття методу науки, методів нау­кового дослідження достатньо ґрунтовно обговорюється практично у будь-якій науці, то розуміння підходу досі залишається практично на рівні змістів. Найбільш розгорнуте обговорення категорії «підхід», її змісту і структури має місце, здається, лише у рамках дослідження системного підходу [3, с 227]. Хоча у теорії держави і права досить поширена вказівка на здійснення досліджень у межах аксіологічного, історичного, генетичного підходів тощо. Спеціальних досліджень, присвячених як категоризації підходу, так і його методологічним ха­рактеристикам, в юридичній літературі нема. Складається враження, що у нашій науці існує якась прихована конвенція, яка легітимувала застосування цього терміна у невиразних смислових контекстах, без визначення відповідного поняття фіксації меж і правил його застосу­вання. Звідси вказівка на певний підхід може контекстуально означати й розгляд питання з певної точки зору, і оцінку з певних позицій, і аналіз із залученням категорій та понять певної науки або метанаукової сфери, і претензію на застосування певного наукового методу і просто залучення деяких неюридичних понять. Мабуть, для теорії права щонайменше у сучасних умовах переосмислення власних методологічних засобів дуже важливо визначитися, у тому числі з по­няттям «підхід».

При зверненні до проблеми доцільно нагадати наші основні ус­тановки, що визначають межі її подальшого розгляду.

Перше - методологічні проблеми юридичної науки у сучасний період і справа самої юриспруденції і не можуть вирішуватися шляхом простого перенесення дослідницьких засобів з філософії метатеорій та інших наук. Як це не дивно, але досить категорично така установка зафіксована й у методологічній літературі авторами, які, здавалося б, зацікавлені в експансії відповідних розробок. «Як показує історія нау­ки, - пишуть І.В. Блауберг і Е.Г. Юдін, - пізнання звичайно залишається дивовижно індиферентним до нав’язуваної йому ззовні методологічної допомоги, особливо тоді, коли ця остання пропонується у вигляді деталізованого, скрупульозно розробленого регла­менту. Тому й новий концептуальний каркас може виникнути і справді виникає не як результат методологічної реформи, яку хтось проводить згори, а як продукт внутрішніх процесів, що відбуваються у самій науці. Що ж стосується методологічних досліджень у спеціальному сенсі цього слова, то вони позитивно можуть виступати каталізаторами цих процесів, інтенсифікуючи самосвідомість науки, але в жодному разі не підміняючи її» [13, с. 45].

Друге – оскільки сучасна наука характеризується високою інтегрованістю, а міжнаукові трансляції результатів і методів дослідження є одним з механізмів її розвитку, то залучення дослідни­цьких засобів інших наук – необхідна умова прогресу будь-якої науки, в тому числі і юриспруденції. За цього актуалізація тих чи інших дослідницьких засобів інших наук визначається, передусім, філософськими ідеями, соціальними і культурними цінностями, цілями і задвданнями конкретних досліджень і розробок, актуалізованих у межах юридичної науки.

З врахуванням цих установок можна окреслити певні аспекти співвідношення методу і методологічного підходу у правознавстві, спробувати позначити контури механізму освоєння юридичною нау­кою дослідницьких засобів інших наук. Причому для цілей цієї праці виправдано обмежитися розглядом методу юридичної науки лише в інструментальному плані як системи засобів пізнавальної діяльності, що забезпечує наукове пізнання правової дійсності.

Тут доцільно зауважити: якщо сучасна пізнавальна установка передбачає ставлення до науки як до безперервного процесу пізнання, то й метод пізнання як система повинен розглядатися як відкрита система. У цьому сенсі розвиток методу науки (а отже, розвиток науки) може сприй­матися як процес постійного розширення та ускладнення цієї системи. У дещо іншому варіанті і контексті представлення методу загальної теорії права як відкритої системи здійснено В.М. Сирих. Які системоутворюючу основу учений обрав стадії наукового пізнання [14, с. 158]. Розширення й ускладнення системи методу юриспруденції здійснюється у процесі вирішення різного роду наукових завдань і проблем проведення наукових досліджень і розробок. При цьому є два основні шляхи такого поступу. Перший – за рахунок комбінаторики наявних елементів методу юридичної науки і створення таким шляхом нових дослідницьких моде­лей і конструкцій. Другий – за рахунок освоєння нових парадигм, залу­чення нових методологічних засобів та процедур.

Перший шлях реалізується при вирішенні наукових завдань, другий - при виникненні наукових проблем. У нашому контексті відмінність завдань і проблеми доречно здійснити насамперед у плані співвідношення цілей та засобів пізнавальної діяльності У цих межах дослідницька ситуація повинна розцінюватися як оптимальна, коли для досягнення поставлених дослідницьких цілей наявні компоненти методу науки є адекватними та достатніми. Якщо ж дослідницька ситуація характеризується недостатністю наявних методологічних засобів правознавства, то потрібні інші підходи та уявлення, залучення додаткових інструментів наукового дослідження, у тому числі і з інших наук, а таку ситуацію можна характеризувати як проблемну. Іншими словами, за такого розуміння конкретна теоретична проблема правознавства стає фіксацією недостатності методологічного інструментарію юриспруденції для пізнання тих або інших правових феноменів, побудови задовільних теоретичних моделей досліджуваних об’єктів. За такою логікою необхідність юриспруденції у зверненні, наприклад, до дослідницьких засобів інших наук виникає лише у тих випадках, коли поставлені цілі дослідження, дослідницькі результати, що вимагаються, не можуть бути отримані наявним інструментарієм її власного методу. Мабуть, до подібного висновку підходив В.В. Копейчиков, обговорюючи умови, за яких наука змушена виходити за межі свого предмета і займатися науковими розробками, що входять до предмета інших наук [15, с 38].

Нарешті, можна виділити проблеми, котрі є вже проблемами не теорії права, а методології правознавства. Вони фіксуються тоді у ви­падках, коли теоретичні уявлення про права виявляються непридатни­ми для пояснення наявних емпіричних фактів. Розв’язання ситуацій такого типу вимагає вже звернення до філософських засад юриспруденції, перегляду онтологічних уявлень, гносеологічних уста­новок та норм дослідницької діяльності. Судячи з усього, тоді юри­дичною наукою запитується спеціальна, цільова методологічна праця і актуалізуються власне методологічні дослідження. За певних умов таку ситуацію можна описати у термінах «нормальної науки» і «наукової революції». Саме у такій ситуації, як нам видається, й опи­нилося наше сучасне правознавство.