22 травня 1922 р. ВУЦВК прийняв «Основний закон про трудове землекористування», до якого увійшли провідні положення Декрету «Про надання незаможним селянським господарствам права тимчасової переуступки користування своєю надільною землею» (не діє). Відповідно до нього, дозволяли здавати в оренду всієї надільної землі чи її частини тим господарствам, які через певні обставини не могли її обробляти самостійно і, навпаки, здавали в оренду землю ті селяни, які не мали змоги чи не хотіли працювати з повною віддачею. Статті цього Закону майже без змін увійшли до Земельного кодексу УРСР 1922 р., який став узагальнюючим актом розвитку земельного законодавства цього періоду. Земельний Кодекс УРСР 1922 р. містив спеціальний розділ «Про трудову оренду землі». Згідно із ст. 21 Земельного Кодексу, допускалась передача трудовим господарствам селян всієї чи частини землі в оренду за грошову плату або за іншу винагороду. Положення розділу дозволяли передачу землі в оренду, але тільки селянським господарствам, тимчасово ослабленим стихійним лихом, недостатньою кількістю робочої сили. При цьому загальною вимогою було те, щоб орендарі всю наявну (включаючи орендовану) землю обробляли самі. Але вже в 1922 р. з метою розвитку сільського господарства уряд дозволив оренду землі, хоча із суттєвими обмеженнями - спочатку на 6 років, потім до 12 років (1925 p.), оформляли відповідним договором, який в обов'язковому порядку підлягав реєстрації у місцевій сільській Раді. Цим Кодексом регламентувалися лише відносини, що виникали при оренді земель трудового користування. До земель трудового користування належали всі землі, які були у користуванні сільського населення до революції, а також ті землі, які перебували в їхньому фактичному користуванні після революції і закріплені за ними постановами земельних органів чи з'їздів Рад. Отже, перший Земельний Кодекс УРСР досить чітко регламентував земельні орендні відносини і тісно пов'язував їх з трудовими, що окрім іншого, характеризує ці відносини як земельно-трудові. Характерною рисою цього етапу є і те, що порушувалася традиційна юридична конструкція: орендодавець - власник земельної ділянки.

Однак, необхідність розвитку сільського господарства змушувала уряд приймати більш кардинальні рішення, зокрема, не обмежуватися дозволом передачі землі в оренду лише фінансово ослабленим господарствам [3, c. 3]. До цього кроку спонукали й інтереси орендарів, які вимагали збільшення строку оренди для того, щоб стимулювати капіталовкладення в орендовану землю, забезпечивши їм можливість встигнути за строк оренди відшкодувати зроблені капіталовкладення і отримати прибуток. Але й ці кроки уряду не могли в повній мірі використати можливості орендних відносин. Тому згідно з постановою III З'їзду Рад СРСР (1925 p.), з метою найкращого використання землі та допомоги бідноті, яка не мала можливості через відсутність достатньої кількості засобів виробництва та інвентаря обробляти свою землю (аналогічна ситуація складається нині в багатьох українських селян), було прийнято рішення усунути перешкоди до ширшого використання права селян передавати свою землю в оренду до двох сівозмін при багатопільній системі обробітку і на строк не більше 12 років при трьох- і чотирьохпільній системі. Передбачено було також усунення перешкод у передаванні в оренду окремим землекористувачам земель вільного земельного фонду селянських товариств з направленням доходу цієї оренди на потреби місцевого бюджету. Крім того, була дозволена передача в оренду ділянок (масивів) державних фондів земель на строк понад 12 років окремим землекористувачам за договором. Саме в цей період з'являється селянин-бідняк, який повністю або частково передав землю в оренду і таким чином видозмінив своє становище, ставши найманим працівником в суспільному секторі виробництва чи найнявшись в інші селянські господарства. Названою ж постановою дозволялась оренда землі з правом найму робочої сили за умови участі в роботі сім'ї орендаря на рівні з найманими працівниками. Орендна плата справлялась в грошовій, натуральній або відробітковій формі. Дослідження соціально-економічного стану селян того періоду показали, що в економічні відносини щодо найму робочої сили, оренди земельних ділянок, засобів виробництва було задіяно не менше половини селянських господарств, причому основним орендатором був середняк, який володів необхідними засобами виробництва та робочою силою. Підвищений попит на землю для господарювання на кращих, ніж прийняті в 1922 p., умовах призвів до певного зростання орендної плати. Таким чином, оренда сприяла підтриманню високого рівня використання сільськогосподарських земель, розширенню посівних площ, інтенсифікації виробництва.

Третій етап (1927-1937 рр.) характеризується змінами в орендній політиці, які були спрямовані на поступове обмеження та наступну повну ліквідацію оренди земель сільськогосподарського призначення, що відображено у законодавстві цього періоду (Постанова ЦВК і РНК СРСР від 4 червня 1937 р. «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення») (не діє). Вслід за забороною передачі селянської землі в оренду постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР (1937 р.) «Про заходи щодо охорони громадських земель від розбазарювання» (не діє) були встановлені суворі санкції стосовно колгоспників, які передають в оренду присадибні ділянки. До них передбачалось вживати такі заходи, як: виключення їх з членів колгоспу з позбавленням права на присадибну ділянку. Таким чином, проблема земельних відносин знову перемістилася з економічної площини в політичну. Однак, хоча з 30-х років до самого початку перебудови оренда землі заборонялася, факти прихованої її форми інколи мали місце. З 1928 року розпочалися зміни в орендній політиці, спрямовані на обмеження оренди земель. Так 30 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УРСР прийняли доповнення до Земельного Кодексу УРСР, згідно з якими заборонялася оренда землі куркульськими господарствами. Колгоспи стали основними землекористувачами на землях сільськогосподарського призначення, тому інститут трудового землекористування був замінений новим інститутом - закріплення за колгоспами земель у безстрокове довічне користування. Інститут трудового землекористування діяв лише щодо землекористування селян-одноосібників. Отже, разом із курсом на «суцільну колективізацію» на законодавчому рівні розпочалася поступова ліквідація інституту оренди земель. У 1930 р. постановою ЦВК та РНК СРСР «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах масової колективізації та боротьби з куркульством» (не діє) в названих районах був відмінений дозвіл оренди землі та застосування найманої праці в одноосібних селянських господарствах. Дана заборона поширювалась і на інші райони країни. Як наслідок - самі селяни повсюдно стали відмовлятися від оренди та найму працівників через наступні розкуркулювання та репресії. Цей законодавчий акт не мав юридичної сили заборони оренди землі, але його положення були використані саме в такому напрямі.

Враховуючи історико-правові передумови існування оренди земель в Україні, можна стверджувати, що законодавче визнання оренди земель є об'єктивним процесом переходу не тільки до ринку, але й до цивілізованих правових аграрних відносин в Україні. Протягом періоду з 1937 р. по 1988 р. орендні земельні відносини у сільському господарстві не були врегульовані, так як земельне та цивільне законодавство того періоду відносило оренду земель до числа заборонених угод.

Наступний етап (1988-1990 рр.) відбувається запровадження оренди земель сільськогосподарського призначення у двох її формах-внутрішньогосподарська і міжгосподарська, згідно Закону СРСР від 26 травня 1988 р. «Про кооперацію» та Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1989 р. «Про оренду і орендні відносини в СРСР» (не діє).

Відрождення земельно-орендних відносин наприкінці 1980-х років та їх розвиток у 1990-х роках зумовило виникнення у системі земельного права Українги нового правового інституту - інституту оренди землі [16, с. 276].

З того часу і до прийняття Закону СРСР «Про кооперацію» 1988 р. [18] та Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про оренду і орендні відносини в СРСР» 1989 р., які запровадили два види оренди: внутрішньогосподарську та міжгосподарську, законодавство відносило оренду земель до числа заборонених угод. Цими актами допускалося створення «за бажанням громадян на умовах колективного чи сімейного підряду як головної форми внутрішньогосподарських виробничо-економічних відносин, а також оренди земельних ділянок і основних фондів госпрозрахункових колективів, доходи яких формуються залежно від кінцевих результатів їх господарювання» (ст. 36 Закону «Про кооперацію»), та надавалося колгоспам чи іншим сільськогосподарським кооперативам право за рішенням загальних зборів передавати на тривалі строки земельні угіддя на умовах орендного підряду членам кооперативу чи організації споживчої кооперації по договору.

Розвиток земельних орендних земельних відносин на наступному етапі обумовлений прийняттям Закону України «Про власність» Втратив чинність, «Про форми власності на землю», нової редакції Земельного кодексу України, якими передбачається запровадження трьох форм власності на землю та проголошується рівноправність різних організаційно-правових форм господарювання незалежно від форм власності. У цей період орендодавцями земель сільськогосподарського призначення виступають власники земель або уповноважені ними органи, що відображено у Земельному кодексі України.

Якісно новий важливий етап у розвитку орендних земельних відносин розпочав прийнятий 6.10.1998 р. Закон України «Про оренду землі» [19], який встановлює розгорнуте законодавче поле у сфері набуття, реалізації та припинення права на оренду земельних ділянок. Він запровадив низку позитивних новел: про оренду земельних часток (паїв), форми орендної плати, умови суборенди земельних ділянок тощо. Зазначений Закон має кодифікаційний рівень і згодом повинен стати правовою матерією нового Земельного Кодексу України. Разом з тим цей Закон має і деякі недоліки, зокрема у частині визначення кола осіб, які можуть бути орендодавцями земель, що перебувають у державній власності.

Зміни, які відбулися в галузі землекористування, зумовили потребу внесення серйозних змін у чинне земельне законодавство. Основи законодавства про землю 1990 р. закріпили різноманітність форм землекористування, в тому числі оренду землі. Стаття 7 Основ - «Оренда землі» - закріпила положення про те, що «у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам СРСР, колгоспам, радгоспам і іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю радянських і іноземних юридичних осіб, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам і громадянам». Це було значним кроком на шляху відродження земельних орендних відносин, які могли бути як індивідуальними, так і колективними. Хоч Основи закріпили і певні обмеження щодо індивідуального землекористування, визначаючи у ст. 21 цілі, для яких можуть надаватися земельні ділянки у користування (зокрема, для городництва, сінокосіння і випасання худоби). З 1991 року відносини оренди земель в Україні регулюються ст. 8 Земельного Кодексу України [27], яка містить лише вихідні засади оренди земель (визначає коло орендодавців, орендарів і строки оренди).