Таким чином, особливості сільськогосподарського виробництва наступні:

1. На відміну від промисловості, де земля виступає як місце, на якому розташовуються промислові підприємства, в сільському господарстві земля є головним, незамінним і вічним засобом виробництва.

2. У сільському господарстві економічні процеси відтворення постійно переплітаються з природними. В якості засобів виробництва виступають тварини і рослини.

3. Особливість сільського господарства полягає і в тому, що в промисловості предмети праці переміщуються, а знаряддя праці - машини, двигуни - залишаються на тому місці, де вони закріплені. У сільському господарстві навпаки: машини пересуваються, а предмети праці - рослини, знаходяться на одному місці.

4. Сільськогосподарське виробництво розосереджено по території країни на величезних площах, в різних природно-кліматичних умовах, що не може не чинити серйозного впливу на кінцеві результати виробництва, особливо на собівартість виробленої сільськогосподарської продукції.

5. У сільському господарстві робочий період не збігається з періодом виробництва і складається з двох частин: перша, коли процес виробництва здійснюється під впливом людини, друга - коли він проходить під впливом природних факторів.

6. Не менш значущою особливістю сільського господарства є відтворення робочої сили.

7. Створена продукція в сільському господарстві частково використовується в подальшому процесі відтворення як насіння, а також на корм худобі. Крім того, поголів'я тварин йде на відновлення і розширення стада.

8.Сільськогосподарська промисловість не виділяється в абсолютно самостійні галузі, а тільки спеціалізується в різних випадках на виробництві різних видів продуктів, на які в ринкових умовах є попит.

9. Постійний розрив у потребі і використанні трудових ресурсів у період між посівом, доглядом за посівами і прибиранням сприяє призупиненню використання коштів у виробничому процесі, але вони як і раніше знаходяться в сільськогосподарському виробництві.

Розділ 2. Форми господарювання в аграрній сфері: аналіз світового досвіду

В аграрній сфері існує велика кількість різноманітних форм господарювання. Досить поширеною формою виробничих відносин виступає оренда. Ці відносини ґрунтуються на передачі землі її власником іншій фізичній або юридичній особі у користування. Як правило, ці відносини оформляються орендною угодою. Умови передачі землі та користування нею можуть бути найрізноманітнішими. Вони розрізняються, як правило, термінами оренди, орендною платою, цільовим використанням об'єктів, розташованих на землі подібне. Але глибинною основою виникнення та існування цих відносин є розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження і користування нею. Слід зауважити, що розвиток відносин власності призводить до того, що це розмежування істотно зменшується. Сільськогосподарський товаровиробник стає і власником землі, на якій він здійснює виробництво. Прикладом можуть служити країни Європейського Союзу, де близько двох третин сільськогосподарських угідь належить саме виробникам.

Однак це не зменшує і значення відносин оренди. З одного боку, в деяких країнах Західної Європи, таких як Франція та Бельгія, а також Східної Європи, наприклад, в Україні, розмежування між правом володіння на землю і правом на розпорядження і користування нею є суттєвим. З іншого боку, орендні відносини мають місце і в межах окремого сільськогосподарського виробництва, наприклад, в рамках сімейного фермерського господарства. Формою таких відносин виступає сімейна оренда. Вона полягає в тому, що глава сім'ї віддає в оренду землю одному з членів своєї сім'ї. Особливо поширене це в Німеччині і Великобританії, де таким чином використовується від 15 до 20% всіх земель, що знаходяться в оренді. [16]

За користування землею орендар сплачує орендну плату. Її основою є земельна рента, яка може виплачуватися у вигляді натуральних платежів або у вигляді грошей. До складу орендної плати, крім ренти, може входити і плата за користування тими спорудами, будівлями і т.п., розташовані на ділянці, що здається в оренду.

У будь-якому суспільстві земля є найважливішою складовою багатства нації. Але оскільки вона не може бути вільно відтворена, то постає питання про її раціональне використання. У зв'язку з цим виникає питання про організацію ефективного господарювання на землі. У сучасних умовах рішення цього питання знаходиться в площині пошуку оптимального поєднання різних форм власності на землю з урахуванням історичних та національних особливостей тієї чи іншої країни.

Сьогодні в країнах з високорозвиненою системою товарно-грошових відносин організаційні форми господарювання базуються на різних формах власності. Це пояснюється тим, що жодна з них не може бути визнана як ідеальна з точки зору оптимального поєднання інтересів господаря землі і суспільства.

Розглядаючи питання про організацію сільськогосподарського виробництва, насамперед, необхідно враховувати, що центральною фігурою в ньому є навіть не власник, а користувач землею. Це має тим більше значення, ніж більш поширеною в суспільстві ситуація, при якій виробництво здійснює не сам власник землі, а орендар. Проте становище останнього значною мірою залежить від рівня розвитку відносин власності на землю.

Однією з найбільш ефективних форм власності є приватна власність на землю. В умовах, коли власник одночасно і товаровиробником, вона зумовлює максимізацію дбайливого ставлення господаря до землі. Час можливість широкого спектра дії щодо землі (її продаж, заставу, передача в оренду тощо) дають можливість власнику пристосуватися до короткострокових і довгострокових змін в кон'юнктурі ринку, підвищують його мобільність як власника.

Однак приватна власність, як відомо, має і певні недоліки. У сільському господарстві негативні сторони приватної власності мають ще й деякі особливості. Вони пов'язані з тим, що об'єктом цих відносин є земля, і за певних умов може виникнути протиріччя між інтересами власника землі і всього суспільства. Ці умови можуть бути спровоковані ринковою кон'юнктурою, яка за певних обставин здатна викликати занадто інтенсивне, а іноді й хижацьке використання землі. Це особливо помітно тоді, коли ціни на той чи інший вид сільськогосподарської продукції різко зростають, що, як правило, веде до значного збільшення виробництва такої продукції навіть внаслідок порушення сівозміни та інших умов дбайливого використання землі.

З іншого боку, це протиріччя може виникнути і в умовах здійснення заходів щодо загальної організації господарювання. Останні вимагають періодичного відведення земельних ділянок під промислове і житлове будівництво,будівництво доріг, залізниць, трубопроводів тощо. У цих умовах приватна власність на землю може стати певною перешкодою до вибору оптимального варіанту організації господарювання в суспільстві. [19]

Приватна власність не завжди дає можливість знайти найкращий варіант використання землі та в разі організації оренди. Справа в тому, що орендар, як правило, зацікавлений в довгостроковій оренді, бо тоді він може отримувати додатковий продукт, пов'язаний з підвищенням її продуктивності за рахунок внесення добрив, здійснення меліорації та інших заходів щодо землеустрою. Ці заходи довготривалий характер, діють і після закінчення терміну оренди, якщо він був відносно невеликим. Підвищення якості землі враховує власник і при укладенні нового договору, він має можливість здати землю в оренду на більш вигідних умовах.

Отже, на відміну від орендаря, власник намагається здати землю на невеликий термін. Боротьба між власниками і орендарями землі за терміни оренди супроводжує, по суті, всю історію розвитку цих відносин. Оптимального рішення цього протиріччя приватна власність, як правило, перешкоджає, і це один з її недоліків.

Поряд з приватною власністю на землю існує і державна власність. Вона виникає різними шляхами і забезпечує реалізацію інтересів усього суспільства. Саме держава за рахунок земель, що перебувають у його власності, може здійснювати найменш витратну і раціональну розвиток виробничої та соціальної інфраструктури, відводячи землі під шляху, аеропорти, житлове та промислове будівництво. Вона здатна створити найкращі умови для орендарів, які користуються землею, що належить державі. Строки користування землею держава встановлює довготривалі, а за певних умов і безстрокові. Отже, державна власність на землю відкриває для користувача землею широкі можливості в плані її раціонального, дбайливого використання. Проте з цього не можна зробити висновок, що єдиною перспективною формою власності на землю є державний.

Відкриваючи можливості для створення найбільш прийнятних, з точки зору суспільства і товаровиробника, умов передачі землі в оренду, держава не може реалізувати весь спектр умов для кращої організації використання землі і одночасно досягнення високого рівня товарності сільськогосподарських підприємств. Реалізація цього неодмінно пов'язана з приватною власністю на землю, вона при всіх її недоліків створює можливість поєднання в одній особі власника і виробника.

У сільськогосподарському виробництві існує і така форма суспільної власності, як колективна. Вона може поширюватися на всі засоби виробництва, включаючи землю. Історичний досвід свідчить, що створення кооперативів різного рівня зменшує витрати, сприяє ефективному використанню техніки і покращує загальні умови організації сільськогосподарського виробництва. Ця форма організації виробництва може існувати і на базі державної власності на землю. Прикладом можуть служити колективні сільськогосподарські підприємства, яким держава передає землю на довічне користування. Такі підприємства складали переважну більшість сільськогосподарських товаровиробників в колишньому Радянському Союзі.

Таким чином, у сільському господарстві власність на засоби виробництва, включаючи землю, відіграє важливу роль в організації високоефективного товарного виробництва. Однак її остаточна роль пов'язана не з чисто відносинами власності, а з тим рівнем умов, кожна з форм власності створює для високоефективної організації виробництва і одночасно для дбайливого, раціонального використання землі.

Рішення однієї з центральних проблем розвитку сільського господарства, а саме забезпечення такого використання землі, в результаті якого її якість постійно б підвищувалася, вимагає постійного втручання держави в процес сільськогосподарської діяльності і в саму систему виробничих відносин, які формуються в цій сфері. Найважливішим напрямком реалізації такого втручання є її законотворча діяльність в галузі земельного права.

У більшості високорозвинених країн земельне право спрямоване на створення умов для максимально можливого використання землі саме для сільськогосподарського виробництва. Це завдання вирішується шляхом створення певних переваг, які отримують майбутні власники землі, які купують її для здійснення сільськогосподарського виробництва. У деяких країнах взагалі покупка землі або отримання його в оренду дозволяється тільки тим, хто працює на землі, має відповідні знання та навички. Ці обмеження можуть бути досить істотними, і іноді навіть землю, що знаходиться у приватній власності, власник не може передати своєму спадкоємцю, якщо той не має відповідної освіти і досвіду роботи в сільському господарстві. [Додаток Е]