3.2 Інституційні умови доступу до земельних та фінансових ресурсів для організації підприємництва

Аграрний сектор України з кожним роком стає все більш привабливим для ведення бізнесу. У зв'язку з цим зростає інтерес до землі сільськогосподарського призначення, зокрема, до змін земельного законодавства.

З прийняттям Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року Земельного кодексу держава одержала потужний інструмент для регулювання не тільки земельних відносин з метою забезпечення прав на землю громадян, а й раціонального використання та охорони земель. Вперше селянину надано у приватну власність земельну ділянку не тільки як просторовий об'єкт, який має економічну оцінку, а як природний ресурс із певними фізико-хімічними властивостями.

Усі відомості про земельні ділянки, їх місце розташування та правовий режим використання встановлюються єдиною державною системою земельно-кадастрових робіт, державним земельним кадастром, який ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. В Україні таким органом є Державний комітет України по земельних ресурсах. За його даними станом на 1 січня 2003 року, із загальної території України (60354,8 тис. га) землі (суша) становлять 57933,8 тис. га, або 96%, а територія, що вкрита поверхневими водами, - 2423,5 тис. га, або 4%. Загалом же земельний фонд України розподілений наступним чином: сільськогосподарські угіддя - 42030,3 тис. га (69,6%), ліси та інші лісовкриті площі - 10413,5 тис. га (17,2%), забудовані землі - 2456,3 тис. га (4,1%), відкриті заболочені землі - 947,2 тис. га (1,6%), відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (кам'янисті місця, піски, яри, інші) - 1039,0 тис. га (1,7%). [Додаток З]

Із проведенням земельної реформи в Україні сталися зміни організаційно - правових форм власності на землю і господарювання на ній, в результаті чого збільшилася кількість приватних землекористувачів. Нині у приватній власності перебуває 30178,0 тис. га земель, що становить 50% загальної площі держави.

Сільськогосподарським товариствам належить 13774,1 тис. га земель, кооперативам - 3662,2, колективним не реформованим сільськогосподарським підприємствам - 411,1, селянським (фермерським) господарствам - 2967,7 тис. га, з них сільськогосподарські землі становлять, відповідно: 3487,5; 312,2 і 2934,2 тис. га. Одержавши у користування землю, сільськогосподарський виробник самостійно обирає шляхи отримання максимального прибутку від земельної ділянки.

Україна давно чекає на створення ринку землі та скасування земельного мораторію. Вперше він був введений в січні 2001 року і розповсюджувався тільки на земельні паї. (Закон України "Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю )" від 18.01.2001 р.). У наступні роки мораторій на продаж сільськогосподарських земель був істотно розширений. Очікувалося, що продаж землі буде дозволений з 1 січня 2012 року, проте, в подальшому терміни змістилися : з початку на один рік, а з 20 листопада 2012р. мораторій був продовжений до 2016 року.

Як коментують це продовження представники уряду, для ринку земель поки ще немає двох необхідних речей: земельного кадастру та відповідної законодавчої бази. Це основні причини, по яких впровадження земельного ринку в Україні затримується.

Робота над створенням земельного кадастру триває. Влітку 2011 року була завершена аерофотозйомка земель України. Але попереду ще значний обсяг роботи з наповнення бази, яка міститиме інформацію про кожного ділянці землі із зазначенням меж, власників і властивостей ґрунту.

Якщо кадастр буде наповнено до 2016 року, то є всі підстави очікувати скасування земельного мораторію раніше зазначеного терміну. Повноцінна робота кадастру значно спростить і прискорить процедуру зміни власника земельних ділянок.

Для цього також необхідно прийняття закону "Про ринок земель", який пройшов перше читання у парламенті. Можливо, він буде перейменований в закон "Про обіг земель сільськогосподарського призначення" або прийнятий частинами в інших нормативних актах.

Слід зазначити, що практично всі основні положення законопроекту "Про ринок земель" були прийняті з липня по жовтень поточного року окремими законодавчими нормами. Від проекту закону, що не затвердженого в якості самостійного законодавчого акта, залишилася лише третя глава " Про обіг земель сільськогосподарського призначення". Вона є і самої проблемної: у ній повинні бути прописані всі обмеження як по колу суб'єктів, які зможуть дозволити купувати сіль господарські землі, так і по граничним площам наділів, якими можна володіти на правах власності або оренди.

Агрохолдинги навчилися обходити мораторій. Вони укладають договори емфітевзису (можливості оренди з необмеженим терміном), опціони на придбання сільгосппідприємств зі значним земельним банком, використовують дочірні підприємства тощо У руках великих сільгосппідприємств (з земельним банком понад 50 тис. га) зосереджено не менше 15% орних земель України. У цьому зв'язку виникає питання: наскільки великі сільгоспвиробники зацікавлені в покупці землі, яку вони обробляють.

Холдинги вже доклали чимало зусиль, щоб налагодити сільськогосподарське виробництво на певній території. При цьому основною формою землекористування є оренда. Останні тенденції ринку прав оренди свідчать про збільшення кількості середньострокових і довгострокових договорів.

В цілому по Україні зберігається тенденція до збільшення строків оренди. Найбільша частина договорів - 42%, укладені на строк від 4 до 5 років. Майже така ж частка у договорів строком від 6 до 10 років - 39%. Договору оренди понад 10 років складають 13%.

Така тенденція пов'язана з особливостями сільськогосподарського виробництва, для яких довготривала оренда більш доцільна. Тривалі терміни оренди вигідні аграріям, тому що створюють певну стабільність і впевненість у тому, що основний фактор виробництва - земля,завтра буде в їх розпорядженні.

В умовах довгострокової оренди легше зберегти і примножити родючість ґрунту. Сівозміна середньостатистичного аграрного господарства становить 6-7 років. Менші терміни оренди не стимулюють орендаря підтримувати родючість ґрунтів і роблять майже неможливим дотримання сівозміни.

З 1 січня 2013 аграрії зобов'язані розробляти проекти землеустрою, що забезпечують екологічне та економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь. Введення проектів землеустрою зробить короткострокову оренду (до 5 років) безглуздою. Таким чином, можна прогнозувати, що тенденція збільшення строків оренди буде продовжуватися в Україні і надалі. Вона характерна і для світового ринку.

Тільки 7,2% українців, які володіють земельним паєм або ділянкою землі сільськогосподарського призначення, в майбутньому планують продати свої ділянки. При цьому середня сума, яку українці планують отримати за продаж 1 га землі, становить близько 6 тис. дол. США (47635 грн.). Власне, ті, хто хоче продати свої паї - може це зробити й зараз. Юристи давно відпрацювали алгоритм, що дозволяє укласти угоди і переоформляти право власності на землю в умовах мораторію. Технічно обійти обмеження - питання часу.

Активізація ринку землі сільськогосподарського також буде стримуватися неоднозначністю українського законодавства, нестабільністю політичної обстановки в країні і кризовими явищами у світовій економіці. Таким чином, збереження земельного мораторію вигідне крупному аграрному бізнесу.

3.3 Ефективність державної політики підтримки підприємництва в аграрній сфері України

Ефективність функціонування аграрної сфери залежить від аграрної політики держави, сукупності науково обґрунтованих ідей щодо розвитку сільського господарства на певному етапі розвитку країни.

Використання потенціалу аграрного сектора економіки з виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції знаходиться в безпосередній залежності від механізмів державної підтримки сільського господарства. Їх низька ефективність значною мірою знижує конкурентоспроможність аграрного сектора економіки. Сільське господарство розвинених країн регулюється сільськогосподарськими законами, прийнятими програмами розвитку на відповідний період (Канада, Швеція, Австралія), що передбачають охорону навколишнього середовища, формування продовольчого резерву, підтримку доходів фермерів, розвиток малого бізнесу в сільській місцевості і розробку програм розвитку сільської місцевості. Цей досвід слід впроваджувати при реформуванні аграрного сектора і в країнах колишнього Радянського Союзу.

Існуюча система державного регулювання в Україні не є досконалою, оскільки знаходиться лише на початковому етапі свого формування, її окремі складові елементи розрізнені і функціонують хаотично. Функціонуванню інфраструктурних елементів на регіональному рівні не вистачає системності, а процесу їх становлення - послідовності. Як один з державних пріоритетів аграрної політики слід розглядати технічне та технологічне оновлення АПК. Це завдання вимагає комплексного вирішення на державному рівні.

У країнах Європейського союзу функціонує система державних закупок сільськогосподарських продуктів, регулюються експорт та імпорт продовольства, встановлюються квоти на виробництво основних сільськогосподарських продуктів, застосовуються гарантовані ціни,забезпечують стабілізацію ринку продовольства, субсидуються заходи з реконструкції системи переробки та реалізації продукції,надається допомога у створенні інфраструктури, облаштуванні сільській місцевості та охорони навколишнього середовища. Бюджетні субсидії в країнах ЄС складають більше 50% загального доходу фермерських сімей.

В даний час в основі аграрної політики багатьох економічно розвинених країн лежить державне фінансування агропромислового комплексу у вигляді різних дотацій, пільг та субсидій. Є країни, де фінансові вкладення держави в сільське господарство перевищують в 1,5-2 рази ринкову вартість продуктів цього сектора. Наприклад, Росія в 2013 році збільшила бюджетні асигнування на агропромисловий комплекс на20 млрд. рублів, довівши їх загальний обсяг до 170 млрд.

Активна державна підтримка АПК зіграла велику роль в збільшенні обсягів виробництва сільського господарства в США, Канаді та країнах-учасниках ЄС. Наприклад, у Німеччині, Канаді, США, Франції держава вкладає від 42 до 52% витрат на виробництво сільськогосподарської продукції, в скандинавських країнах - від 60% до 80%.

На даний момент ці держави є найбільшими експортерами сільгосппродукції в світі [3].

Одним із державних пріоритетів аграрної політики України слід вважати технічне та технологічне оновлення АПК. Це завдання вимагає комплексного вирішення на державному рівні. Адже через кілька років техніка на селі стане повністю непридатною для експлуатації. Потрібно вирішувати питання створення сучасної ринкової системи матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва,виробництва надійного вітчизняного трактора та зернозбиральної техніки.

Все це можна вирішити тільки за наявності відповідних коштів - власних, бюджетних та кредитів банків. Державна система фінансово-кредитної підтримки учасників Програми спрямована на розширення можливостей доступу фермерів до ринку кредитних ресурсів. Підтримка надходить з бюджету через Український державний фонд підтримки фермерських господарств, дотаційні програми, місцеві бюджети.

Основними напрямками фінансово-кредитної підтримки є: