808 МАКУШЕВ П.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, декан юридичого факультету Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ СИБІРЯКOВ С.О., здобувач Національної академії державного управління при Президентові України

ПРАВОВА ТА ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРИ, ЯК РІЗНОВИД СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ФАКТОРІВ З ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ ПОБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Формування правової демократичної держави неможливе без здобутків правової та громадянської культур. Криза, що переживє Україна, на нашу думку, не економічна, а політична, моральна та правова.

Правова культура – це відповідний рівень правової освіченості та правового виховання. Її головний показник – рівень розвинутості правового простору, досконалість правових актів і законодавства в цілому; якість законодавчої і правозастосовчої практики в країні; рівень усвідомлення прав і взаємної відповідальності держави та громадянина, ефективність правоохоронної та судової системи.

Правова культура, як суспільний феномен, є неодмінною умовою динамізації трансформаційних процесів у напрямі формування в Україні правової держави і громадянського суспі-льства. Цілісність правової культури є важливою складовою здійснення суспільно-правової реформи в країні, утворення еліт, утвердження верховенства права в усіх сферах соціального буття. Правову культуру завжди слід пов’язувати з оцінкою рівня знання і розуміння, з розви-неністю поглядів, уявлень, переконань, настроїв, почуттів людей відносно права, законності та з практичною поведінкою суб’єктів. Іншими словами, правова культура становить єдність пра-вових знань, оцінок і поведінки.

Яким же чином, як важіль противаг, слід використовувати громадянську культуру в умовах побудови громадянського суспільства?

style="text-align: justify;">Як політична теорія, так і юридична практика дають підстави стверджувати, що за відсутності механізмів стримувань і противаг виконавча влада намагається захопити весь політичний простір.

Тому при розділенні влад утворюється система „стримувань і противаг”, яка не дозволяє інтересам однієї гілки влади, одного державного органу запанувати над іншими, монополізувати владу, пригнічувати свободу особи, деформувати громадянське суспільство.

Система „стримувань і противаг”, встановлена в Конституції та законах, є сукупністю правових обмежень відносно конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Громадянське суспільство є одним з найважливіших і могутніших важелів у системі „стримувань і противаг” прагнень політичної влади до абсолютного панування.

Щоб правлячі еліти добре робили свою справу і відчували відповідальність перед суспільством, громадянам належить тримати їх під контролем, але при цьому не робити замах на їх владні функції.

Найважливішими з соціокультурних факторів у системі стримувань і противаг можна вважати яка правову, так і громадянську культури.

Однак наголосимо, якщо правова культура сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості, виробленню у неї необхідних морально-правових якостей, потрібних для захисту прав людини в правотворчому та правозастосовчому процесах при реалізації будь-якого партнерства, то без неї не може бути правової держави.

А громадянська культура при розвитку українського правового суспільства – це те явище, яке потребує більш детального дослідження.

Поняття громадянської культури передає перш за все рівень усвідомлення громадянином суспільних завдань, його практичної активності в справі втілення їх у життя.

У цьому розумінні вона – структурний елемент громадянського життя і засвідчує ступінь зрілості суспільства, здатність забезпечення загальногромадянських інтересів, форм і механізмів вироблення і реалізації сумісних рішень, узгоджених дій.

Тому громадянську культуру можна іменувати „культурою гуртожитку”, що має джерелом традиційні норми, цінності, уявлення.

Вперше термін „громадянська культура” був згаданий Ч. Мерріамом у одному з проектів по дослідженню психологічних і соціологічних аспектів політичної поведінки.

Він проаналізував силу і вплив націоналізму, а також етнічні, мовні і релігійні причини його виникнення в країнах-учасниках Першої світової війни [11]. Термін „громадянська культура” був визначений як „третя культура,” не традиційна і не сучасна, але така, що запозичує у обох: плюралістична культура, побудована на спілкуванні і переконанні, культура консенсусу і розбіжностей, культура, що допускає зміни, але стримує їх” [12].

Активна розробка проблематики громадянської культури була спочатку пов’язана з пев-ними практичними потребами, що відбилися на характері досліджень. Г. Алмонд і С. Верба розглядають громадянську культуру як політичну культуру особливого роду – це особливий тип політичної культури, який сприяє еволюційному розвитку демократичного суспільства і його політичної системи. Тобто – це змішана культура, гнучка, багатовимірна змінна, яка швидко реагує на структурні зміни [13].

На наш погляд, клас явищ культури – це не що інше, як багатобічна специфічна система засобів, завдяки якій здійснюється колективне і індивідуальне життя людей, стимулюється, мотивується, програмується, виконується, фізично забезпечується, соціально відтворюється їх активність, організовуються, функціонують і розвиваються людські колективи. Культура виникла на зорі людської історії як специфічний соціальний феномен. Ч. Локхарт вважає, що «культура часто трактується як комплекс звичок, що не змінюються, які не підлягають сумніву та переходять від покоління до покоління. В ціломую учені зазвичай розглядають культури як оплот стабільності і антитезис сумніву.. „Закони, правителі і інститути можуть змінюватися, але культура залишається тією ж” [14]. Найбільшою мірою трактування культури, як основи незмінності традиції, властиве так званій теорії „кумулятивної соціалізації” Г. Екстайна [15]. Згідно з цієї теорією, культура є своєрідним „фільтром” у свідомості людини, що постійно впливає на її поведінку. Однією з найважливіших рис людської діяльності є її сумісний, кооперований характер, що припускає об’єднання зусиль індивідів для досягнення певних соціально значущих цілей. Але ці цілі можуть бути досягнуті лише за умови відповідної організації і координації зусиль діючих індивідів. Cоціорегулятивна функція культури якраз і створює можливості для здійснення зазначених функцій. Безпосереднім механізмом, що забезпечує відповідну організацію діяльності, є інституціоналізація відносин і поведінки індивідів у різних областях.

Саме завдяки інституціоналізації людські дії соціально програмуються і координуються, а людська діяльність не тільки стимулюється, але і відтворюється. Це означає, що людській діяльності властива двоєдина природа: продовжуючи залишатися адаптивною, вона в той же час з виникненням культури почала досягати цього ефекту постійно і багатобічно здійснюваному перетворенню природного середовища, адаптуючої дії на неї. Даний підхід дозволяє розглядати культуру як соціогенетичну програму, механізм, що акумулює соціальний досвід, а також що адаптує і регулює життя співтовариства. Джерелом формування досвіду громадянськості стали багато в чому унікальні процеси, які розгорталися на європейському просторі. Величезне значення мало освоєння досвіду і політичних практик античного миру. Ідея верховенства влади вільних громадян, їх юридичної рівності і рівноправ’я, державний досвід, римське право дискутувалися в середньовічній Європі і формували особливу духовну атмосферу, безперервний рух до свободи. Це виявилося, наприклад, в долі «суспільного договору». Ця ідея переходила від Эпікура до Лукреція, до праць італійського мислителя XIII–XIV століття Марселія Падуанського і знов виявилася в духовних пошуках Г. Гроція і Б. Спінози, Т. Гоббса і Дж. Локка [8]. Сферою становлення громадянськой культури були міста. Це була культура городян (громадян) [3].

При розгляді проблеми співвідношення громадянське суспільство – громадянська культура, необхідно відразу сформулювати декілька обов’язкових умов. По-перше, це відповідність стану громадянського суспільства рівню розвитку суспільства, тобто, як сказали б математики, громадянське суспільство є функція від рівня розвитку суспільства. По-друге, слід розрізняти громадянське суспільство як ідеал; як реальність; як передумовні елементи на відповідній стадії історичного розвитку (Е. Шилз висловив дуже категоричну думку про те, що якщо відносини, які складають громадянське суспільство, «не дотягують» до його зразка, то навряд чи взагалі можливе його існування ) [16].

По-третє, процес руху до ідеалу громадянського суспільства є постійною зміною (вдосконалення, але часом і відступ) стану і взаємин людини, суспільства і влади. Нарешті, по-четверте, не можна не враховувати регіональні особливості Західної Європи, США і України. Оскільки громадянське суспільство – це цілий комплекс відносин усередині суспільства і по відношенню до держави, до нього не можна застосувати яку-небудь одну характеристику, хоча невтручання влади в приватне життя і одночасно його захист владою виглядають неодмінним показником існування громадянського суспільства. Тому шукати передумови становлення громадянського суспільства має смисл лише на рубежі феодалізму, переходу від аграрного до індустріального суспільства в Європі. Саме у цей період, що переживається в різних суспільствах не одночасно і зі своєю специфікою, індивід знаходить можливості горизонтальної і вертикальної мобільності. Цьому сприяє криза феодальних економічних відносин, розвиток торгівлі, підприємництва, виробництва. Від єдності політичного і економічного частина суспільства прагнула до їх розмежування. Потреба в свободі власності і незалежності господарської діяльності супроводжувалася бажанням захистити себе від свавілля влади центральної і окремих сеньйорів. Така гарантія вбачалася в законах і політичному устрої, що охороняють власників, у договорі між суспільством і владою. У теорії це відобразила школа природного права, на прак-тиці – це виразилося в численних соціальних виступах у монархічних державах. У більшості випадків авторитарний правитель сам зацікавлений в ліквідації феодальної роздробленості і централізації своєї влади. В обмін на гарантії приватному підприємництву король Франції, наприклад, отримував військово-політичну підтримку городян. Елементи громадянського суспільства виявлялися в першу чергу в економіці – це були як незалежні ринкові утворення нового типу, так і ті, що виросли з колишніх сімейних, громадських і корпоративних асоціацій. Так, німецька модель громадянського суспільства того часу знайшла вираз у гільдії, що стала одні-єю з перших форм об’єднання ремісників і торговців і першою формою їх самозахисту, а також впливу на управління містами. Від колишніх середньовічних феодальних владних структур залишалися, але в новій якості елементів громадянського суспільства – інститути рицарства, університети, наукові суспільства, масонські ложі, клуби, газети і т.п. Значно активніше цей процес йшов там, де авторитарний тиск влади позначався в меншій мірі – в містах-республіках Північної Італії. Тут влада вимушена була поступатися не тільки в економіці, але і в політиці. Як відзначав Н. Макіавеллі, мир і безпека громадян, насолода своїм майном і багатством, право кожного мати і відстоювати свої переконання розглядалися як суспільні цінності [6]. Міське самоврядування, хоч і мало цензовий характер, значно розширило можливості громадян, підштовхуючи до того ж їх потреби у вищому рівні освіти і політичної культури. Місто включило в громадянське суспільство, що зароджувалося, значно більшу частку свого населення порівняно із становленням «економічної людини» в монархіях. У своєму порівняльному аналізі античного і середньовічного міста М. Вебер [2] показав особливості становлення суспільних асоціацій європейського міста порівняно зі Сходом (зокрема Китаєм і навіть Японією), що знаходили своє вираження у більшій самостійності і зближенні з владними структурами.