Отже, для реалізації цих принципів нам потрібна зовсім нова правоосвічена людина (державний службовець). Незалежно чи є Україна партнером НАТО або СНД. Державний службовець повинен мати: знання і розуміння принципів чинного законодавства, суб’єктивних прав і обов’язків у політичних, трудових, майнових стосунках, а також стосунках у колективі; вміння користуватись правовим інструментарієм – законами, інструкціями й іншими правовими актами в повсякденній діяльності, юридичною технікою, досягненнями юридичної науки та практики; повагу до права (прав людини) та закону і переконаність в їх соціальній цінності, правове мислення; правову активність; звичку дотримуватись демократичної, й прогресивної правомірної поведінки. Як сформувати правокультурного службовця з високою морально-правовою культурою, спроможного реалізувати положення законів: «Про захист суспільної моралі», «Про звернення громадян» та інші положення ратифікованих хартій та конвенцій?

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що формування і вдосконалення правової культури сприяє всебічному і гармонійному розвитку особистості, виробленню у неї необхідних морально-правових якостей, потрібних захисту прав людини в правозастосовчому процесі. При об’єднанні сформованих громадянської та правової культур, як різновиду соціокультурних факторів, з’являється наявна можливість формування системи стримувань і противаг українського громадянського суспільства.

Афонін Е.А., Сибірякoв С.О. Політична культура української еліти як суб’єктивний чинник розвитку суспільства // Формування й оновлення політико-управлінської еліти в сучасній Україні: Зб. наук. праць. – К., 2005. – С. 101–122.

Вебер М. Избранное. Образ общества. – М., 1994. – С. 309–440.

Вебер М. История хозяйства. – М., 2001.

Дарендорф P. После 1989. Мораль, революция и гражданское общество. – М., 1998.

Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р.

Макиавелли Н. Сочинения. – СПб., 1998. – С. 72–74, 87–95.

Паренти М. Демократия для немногих. – М., 1990.

Рассел Б. История западной фипософии и ее связи с политическими и социальными условиями от античности до наших дней. – Новосибирск, 1994.

Сибирякoв С.О. Соцієтальна ідентичність як фактор президентської виборчої кампанії 2004 р. (синергетичний аспект) // Зб. наук. праць з проблем місцевого самоврядування. – Х. , 2005. – С. 102–109.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підруч. – X., 2003.

Merriam Ch. Civic Training in The United States. – Chicago. University of Chicago Press, 1934.

Almond G., Verba S. The civil culture. – N.Y., 1963.

Almond G., Verba S. The civil culture revisited. An analytic study – Boston; Torontо, 1980.

Lokhart С. Political Culture and Political Change // Culture Matters/ Essay in Honor of Aaron Wildavsky. – Boulder, 1997.

Eckstein H. A Culturalist Theorv of Political Change // American Political Science Review. – № 82. 1988. – P. 245–289.

Shils E. The virtue of civility Selected Fssays on liberalism, traditions, a civil society. – Indianapolis, 1997.

Rigby T.H. and Ferenc Feher (Eds.). Political Legitimation in Communist States. – N.Y., 1982. – Р. 19–20.

Putnam R. with Leonardi R. and Nanetti R. Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy. – N.Y., 1993. – Р. 86–90.

Seligman A.B. The Idea of Civil Society. – N.Y., 1992. – Р. 235–240.