Отже, сучасна зріла форма громадянського суспільства дозволяє провести його структурно-функціональний аналіз і виявити необхідні ознаки. У сучасній інтерпретації громадянського суспільства Р. Патнема виділяються наступні його риси: по-перше, громадяни беруть активну участь у суспільних справах. Не будучи альтруїстами, вони дбають тільки про «освічені» особисті інтереси, тобто такі інтереси, які не суперечать інтересам суспільства; по-друге, забезпечуються рівні права і обов'язки для всіх громадян. Основним стрижнем суспільства стають горизонтальні зв'язки взаємності і кооперації, а не вертикальні зв'язки ієрархічної влади і залежності. Лідери несуть відповідальність перед пересічними громадянами; по-третє, передбачається солідарність, довіра і терпимість у суспільстві. Це дозволяє стримувати таку поведінку, коли загальні інтереси приносяться в жертву особистим цілям; по-четверте, існують і процвітають асоціації громадян, які є своєрідною школою співпраці, що підвищує ефективність і стабільність демократичного уряду [18]. Ті етнічні сегменти громадянського суспільства, де є загальне походження і локальна колективна самосвідомість, знаходяться також під контролем переважаючої громадянської самосвідомості. Етнічна приналежність, національність, нарешті, нація протистоять громадянському суспільству тільки у випадках замкнутості або декларації етнічної або расової переваги, націоналізму. Закон застосовується незважаючи на цінності спорідненості, раси, земляцтва, і лише у зв'язку з діями тих, до кого закон може бути застосований, тобто рівно до всіх членів громадянського суспільства. «Громадянин, як обличчя громадянського суспільства, вступаючий в конфлікт, замислюється не про сім’ю, село, партію, етнічну групу, соціальний клас, місце мешкання, а перш за все про громадянське суспільство як об’єкт свого обов’язку» [19].

У структуру громадянського суспільства входять громадські організації і союзи, інститути самоврядування, кооперативи, профспілки. На думку західного політолога Р. Дарендорфа, громадянське суспільство як найважливіші елементи включає ще і незалежні засоби масової інформації і малі (дрібні) підприємства [4]. В число найважливіших інститутів громадянського суспільства не можна не включити політичні партії і «корпоративні організації» (профспілки – з одного боку, і організації бізнесу, підприємництва – з іншого). Доцільно відзначити, що обидва ці інституційних утворення «виросли» в межах громадянського суспільства, але функціонують одночасно ще і в кордонах правової держави. Тобто займають проміжне положення, а точніше – служать сполучними ланками між цими двома системами. Політичні партії реально виникли як суб’єкти на політичній сцені з другої половини минулого сторіччя. Вони, як і корпоративні організації, реалізують принцип представництва різних соціальних груп суспільства в системі влади, адже окремий індивід не в змозі брати безпосередню участь в управлінні державою. Принципу представництва відводиться особливе місце в ліберально-демократичній формі правління. Партії покликані звести різноманітні приватні інтереси окремих громадян і соціальних груп в їх сукупний політичний інтерес, привести до спільного знаменника. Звідси витікає важлива функція партій – представляти в політичній системі інтереси тих верств населення, які вони захищають. Іншими словами, їх функція – у формалізації й інституціоналізації участі громадян у політичному житті і в державному управлінні, «ця форма участі – цивілізована організована – замінила нецивілізовані форми (повстання, бунти і т. п.), причому вона поєднується з принципами багатопартійності, вільних виборів і зміни політичної влади, що реалізовуються (в результаті конкуренції між партіями). Політичні партії виконують цілий ряд функцій по забезпеченню зв’язків між різними рівнями і різними гілками державної влади, виробляють компромісні політичні рішення, виконують посередницькі функції між різними соціальними групами, що складають їх виборчу базу, проводять мобілізацію громадської думки на підтримку завдань, що висуваються ними, ідейно і організаційно забезпечують виборчі кампанії і висувають кандидатів на виборні посади на всіх рівнях влади. В коло завдань, які виконують політичні партії і «корпоративні організації», входять і функції по участі в узгодженні інтересів різних «зацікавлених груп» і соціальних верств. Все це робить коректуючий вплив на механізм дії парламентської системи, вносить зміни в традиційні способи і процедури вирішення конфліктів між підприємцями і найнятими робітниками. Відмітимо при цьому, що якщо «корпоративні організації» матеріалізують функціональне представництво, то політичні партії – політичне представництво. Але в сукупності вони представляють ті найважливіші елементи громадянського суспільства, поза якими немислиме функціонування сучасних ліберально-демократичних систем у світі. Може здатися, що система громадянського суспільства дуже складна, багатоступінчаста, зв'язки її неоднозначні і опосередковані безліччю регламентацій та інституційних утворень. Разом з тим на даному етапі розвитку цивілізації складно поки запропонувати щось інше, більш здійсненне і прогресивне, таке, що забезпечує вищий рівень свободи і незалежності людини. На практиці все складається далеко не так гладко, безконфліктно і адекватно. Є вагомі підстави вважати, що у ряді провідних ліберально-демократичних країн «економічна влада перетворюється на політичну, а політична влада діє як влада економічна» і, більш того, «все чіткіше і наочніше виявляється універсальна тенденція, згідно з якою політична влада, і перш за все влада державна, є прикриттям всемогутності економічної влади. Окре-мі західні вчені авторитети неодноразово і недвозначно висловлювалися із цього приводу. Так, відомий політолог М. Паренті відзначав, що «майже всі соціальні інститути, що існують у нашому суспільстві, разом з їх неосяжними матеріальними і професійними ресурсами знаходяться під контролем плутократії і управляються невиборними угрупованнями багатих представників корпоративного сектора, які не несуть відповідальності ні перед ким, що самопризначаються і само-увіковічуються, окрім самих себе» [7]. В результаті подібної мімікрії держава втрачає свої початкові функції гаранта реалізації інтегрального, сукупного інтересу всіх верств і груп суспільства. Вона починає «працювати» на задоволення інтересів лише окремих могутніх корпоративних організацій (що представляють перш за все крупний бізнес), забуваючи про інтереси решти соціальних страт, що входять до складу громадянського суспільства.

Незважаючи на деякі якісні зміни важко не відзначити надзвичайну стійкість громадянського суспільства. Воно володіє настільки стійкою і могутньою структурою, що не в змозі звільнитися від впливу своєї власної детермінанти – економіки: економічний розвиток об’єктивно викликав появу громадянського суспільства, проте громадянське суспільство настільки укріпило свої позиції, що в змозі коректувати економічний устрій; прикладом тому може бути Німеччина, де діє «народний капіталізм» з системою перерозподілу доходів на користь найширших верств населення і держконтролем над ринковим господарством. Економіка – це всього лише технологія перерозподілу ресурсів і додаткової вартості, величина змінна; громадянське суспільство ж стало в деяких країнах константою соціально-економічного розвитку. Проте повинен існувати якийсь механізм, що забезпечує самовідтворення структури громадянського суспільства в нових поколіннях, забезпечує стійкість основних сутнісних ознак до кардинальних змін, подібно до генетичного коду, завдяки якому відтворюється рід людський. Ми бачимо причину цієї стійкості в існуванні особливого роду культури, властивої громадянському суспільству, – громадянської культури, – оскількі «саме культура найбільш стійка до змін і інерційна сфера соціального життя: досвід поколінь, що кодифікує в культурі, є детермінанта, яка «вибудовує» види і способи діяльності людей. В цьому відношенні традиції культури здаються консервативним чинником, але вони зберігають стабільність форм життєдіяльності людей. Таким чином, можна сказати, що громадянська культура виступає як духовний субстрат громадянського суспільства, що забезпечує його стабільність і життєздатність. У свою чергу, саме громадянське суспільство породило громадянську культуру, стало об’єктивною основою для існування цього феномена. Отже, історичний екскурс дозволяє побачити, що еволюція ринкових відносин на певному етапі призводить до зародження громадянського суспільства як якоїсь асоціації економічно вільних і незалежних громадян, союзу автономних, суверенних, вільних осіб, рівних один одному і що володіють приватною власністю. Поява громадянського суспільства історично детермінована прагненням капіталу до створення соціального порядку, який сприяє його безперешкодному зростанню і розвитку, тобто такому порядку, де повноваження держави контролюються за допомогою громадянських інститутів. Інакше кажучи, в структурі громадянського суспільства об’єктивувалося бажання капіталу закріпити вигідний для його розвитку і нарощування порядок. Порядок же цей полягає в співіснуванні вільних і суверенних осіб, що володіють в результаті появи у них приватної власності економічною незалежністю як від держави, так і один від одного.

З урахуванням змін, що відбуваються в країні, надзвичайно гостро постає питання про необхідність створення громадянського суспільства, яке відрізняється від існуючого суспільства не лише певною структурою, але і абсолютно новою якістю життя членів суспільства.

Основні принципи громадянського суспільства – це самоцінність особи і її автономність стосовно держави. Оскільки суб’єктом громадянського суспільства є асоціації громадян, партії, економічні структури і окремі особи, то його становлення породив суб’єктивний вираз, який став визначатися як громадянська культура.

Саме вона, будучи духовним субстратом громадянського суспільства, забезпечує відтворення стереотипів поведінки і стійкість громадянських інститутів.

Без формування громадянської культури державного апарату (у його керівній ланці), що є духовним субстратом громадянського суспільства і що забезпечує його існування, завдання щодо створення відповідного громадянського суспільства не може бути здійснено.

Причину слід також шукати в людському факторі, точніше у відсутності фахово підготовлених, правоосвічених, правоактивних службовців, з високим рівнем морально-правової культури, які б усвідомлювали перетворюючі процеси, поважали б право та права людини.

Останні події в Україні, про які вже дуже багато сказано та надруковано, встановили принцип, за яким приймають на роботу державних службовців – осіб, які мають відповідні службові обов’язки, завдання, функції та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [5, с. 3].

У сучасний період, міністра, голову ради, начальника установи, організації, підприємства та іншого чиновника можна призначити, якщо він учасник дій на майдані, або не працював при «старій владі». Це не зовсім вірно.

На нашу думку, державна служба грунтується на тих основних принципах, що зазначені в законі: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян [5, с. 3].