Таким чином, утворення малопродуктивних чи деградованих земель є результатом псування або забруднення цих земельних ділянок. Як один із засобів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель, у чинному законодавстві України передбачається їх рекультивація. Зміст рекультивації порушених земель становить комплекс організаційних, технічних і біотех-нологічних заходів. Згідно з пункту 2 ст. 166 Земельного кодексу України в обов'язковому порядку рекультивації підлягають землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід та у гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. Вона здійснюється шляхом нанесення ґрунту, знятого при проведенні даних робіт, на малопродуктивні ділянки або на ділянки без ґрунтового покриву [3].

Згідно пункту 7.2 Порядку видачі та анулювання спеціальних дозволів № 1, «після проведення рекультивації порушених земель проводиться обстеження земельної ділянки і складається акт, який підписується представниками інспекційного органу Державного комітет України по земельним ресурсам, територіального органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та заявником. В акті зазначається відповідність виконаних робіт умовам, визначеним у проекті землеустрою, фіксуються показники агрохімічного паспорта земельної ділянки, з якої було знято родючий шар ґрунту, а також показники агрохімічного паспорта рекультивованої земельної ділянки» [44].

Важливо зазначити, що такий механізм охорони земель, як рекультивація, є дієвим, непроведения рекультивації порушених земель є правопорушенням та, відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», являє собою «невиконання комплексу організаційних, технічних і біотехно-логічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель відповідно до затвердженої документації із землеустрою» [12].

При цьому слід зазначити, що розробка системи заходів щодо відновлення та підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення та заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами та хімічними речовинами та інших видів деградації, запобігання іншим негативним явищам є одним із основних завдань землеустрою в Україні [3, ст. 183]. За погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників, згідно зі ст. 156 Земельного кодексу України, власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки [3]. Зокрема розмір збитків, завданих унаслідок непроведения робіт з рекультивації порушених земель, визначається за формулою та в порядку, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про визначення розміру збитків, завданих унаслідок не проведення робіт з рекультивації порушених земель» від 17 грудня 2008 р. № 1098. При цьому згідно пункту 2 даної постанови, «відшкодування особами збитків, розмір яких визначено відповідно до цієї постанови, не звільняє їх від проведення в установленому порядку робіт з рекультивації порушених земель» [30].

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграє держава шляхом виконання низки своїх функцій, що закріплені в чинному законодавстві, зокрема шляхом: законодавчого регулювання земельних відносин; розроблення та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами; переданні (продажу) земельних ділянок у власність та надання їх у користування, вилучення (викупу) земель для суспільних потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визначення цільового призначення земельних ділянок; організації землеустрою; ведення державного земельного кадастру; здійснення моніторингу ґрунтів; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель [65, с.351].

Згідно з чинним законодавством, а саме: Земельним кодексом України до змісту охорони земель входять наступні складові:

обґрунтування та забезпечення досягнення раціонального землекористування;

захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

збереження природних водно-болотних угідь;

попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь [3, ст. 164].

Всі ці складові беруть участь у формуванні системи заходів у галузі охорони земель, до змісту якої входять:

державна комплексна система спостережень до якої входить ведення державного земельного кадастру і моніторинг;

розробка загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі охорони земель;

створення екологічної мережі;

здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель, тоьто планування в галузі використання та охорони земель;

економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і підвищення родючості ґрунтів;

стандартизація та нормування [3].

В цілому всі ці заходи спрямовані на забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів та їх природних і набутих якостей тощо, тобто охорону.

Таким чином, на основі комплексного аналізу чинного законодавства і літератури можна визначити, що правова охорона земель - це система врегульованих нормативно-правовими актами заходів матеріального, адміністративного та іншого характеру, яка спрямована на ефективне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпечення особливого правового режиму земель.

Отже повертаючись повертаючись до того, що на законодавчому рівні невизначено поняття правової охорони земель я вважаю доцільно на законодавчому рівні закріпити дане поняття і пропоную: внести зміни до ст. 165 Земельного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про охорону земель» і закріпити вище визначене поняття.

Зміст правової охорони земель полягає у ефективному використанні земель, запобіганні необґрунтованому вилученню земель, захисті земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також відтворенні та підвищенні родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпеченні особливого правового режиму земель.

1.2 Стан та розвиток законодавства у сфері охорони земель

Перші елементи, пов'язанні з правовою охороню земель в Україні, беруть свій початок з часів Київської Русі. На початку існували природноресурсові норми, слід зауважити, дані норми стосувалися охорони рослинного та тваринного світу. Дані норми містилися ще в «Руській правді» та були спрямовані на охорону природних об'єктів княжої власності. Потім поступово набули поширення норми польсько-литовського законодавства, яке увібрало в себе норми з Руської правди. У другій половині XVII століття, після возз'єднання України з Росією, у Березневих ст. 1654 р. закріплюється існування того правового ладу, який склався на той час в Україні, а в першій половині XIX ст. ця система права була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. Встановлювалося, що право власності на землю необхідно розглядати, як право на всі витвори природи на поверхні останньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах. У 1807 р. приймається Зібрання малоросійських прав, що фактично було цивільним кодексом, який регулював певні земельно-правові інститути. Отже, до кінця XIX ст. земельні і певні природноресурсові відносини на території України регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права [64, с. 19-20].

З проголошенням селянської реформи в 1861 році, почало формуватися земельне законодавство. На виконання Маніфесту про скасування кріпосного права 1861 р. були прийняті: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп; Закон про заснування селянського банку тощо [72, с. 42]. Вся увага в цих положеннях концентрувалася на визначенні правового режиму землі та на питанні права власності та здійснення управління ними. Деякі вчені наприклад О.А. Вівчаренко, наголошують, що це стало новим активним етапом розвитком законодавства про охорону земель, це означає, що даний етап повинен бути покладений в основу класифікації етапів розвитку земельного законодавства.

Можна стверджувати, що реального природноресурсового законодавства в Російській імперії не існувало практично до реформи Столипіна, а земельне право не розглядалося як самостійна правова галузь. Ця галузь була складовою цивільного права, тому земля розглядалась як нерухомість, об'єкт цивільно-правових угод. Лише з 1906 p., після проголошення аграрної реформи, земельне законодавство починає активно формуватися. Були прийняті основні документи реформи: Указ від 9 листопада 1906 р. «Про новий пільговий порядок виділу з общин», Закон Державної думи від 14 червня 1910 pоку, Закон про землевпорядкування від 24 травня 1911 року тощо. Цими актами були визначені принципові положення земельних перетворень, а система землевпорядних комісій, створених Указом від 4 березня 1906 p., стала головним виконавцем столипінського земельного законодавства [94, с. 43].

Наступним поштовхом до розвитку земельного законодавства є відома жовтнева революція яка відбулася 1917 pоці, а саме -- прийняття Декрету про землю 1917 р. Цей документ, насамперед, вирішував питання націоналізації земельного фонду та проголошував право виключної власності держави на землю, і брав усі природні ресурси під охорону закону, що принцепі логічно враховуючи комуністичну ідеологію. На розвиток положень Декрету про землю були прийняті, Декрет «Про соціалізацію землі» від 1918 pоку, Положення «Про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 1919 року, Декрет РНК «Про заборону угод з нерухомістю» від 29 грудня 1917 pоку, Декрет ВЦВК «Про ліси» від 27 травня 1918 року, Декрет РНК РРФСР «Про надра землі» від 30 квітня 1920 р. та інше. При цьому слід зазначити, що питання про охорону окремих категорій земель регулювалося відповідним природноресурсовим законодавством. В подальшому відбувалася кодифікація земельного законодавства. Так, у 1922 р. були прийняті наступні нормативно-правові акти: в РРФСР Закон «Про трудове землекористування» від 22 травня 1922 р., в УРСР «Основний закон про трудове землекористування» від 27 травня 1922 р. та, беззаперечно, слід згадати Земельний кодекс УРСР, ст. 62 якого встановлювала санкції для землекористувачів, що ведуть неефективну або злочину політику, повязану з охороною землі [53, с. 10].