Наслідком змін характеру земельних відносин, які мали місце у цей період, стала активізація кодифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію відповідних норм права. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного земельного законодавства. Отже, націоналізація землі та інших природних ресурсів стала підставою для виникнення нового типу природоресурсних відносин. Земля, надра, води, ліси як всенародне надбання і об'єкти права виключної державної власності були вилучені із господарського обігу, перестали бути об'єктами купівлі-продажу, міни, дарування та інших цивільно-правових угод. Це зумовило виключення земельних відносин із предмета регулювання цивільного права, де вони знаходилися в умовах приватної власності до 1917 p., і поступово спричинило створення земельного права як самостійної галузі.

Важливо зазначити, що поряд із земельно-правовими актами приймаються декрети, положення, інші акти щодо використання і охорони інших природних ресурсів: про надра, землі, ліси і водні ресурси; про строки полювання, права на мисливську зброю; про охорону пам'яток природи, садів і парків; про створення перших державних заповідників; про створення органів, комітетів, комісій з охорони природи та раціонального використання природних ресурсів тощо. Після створення СРСР розвиток природноресурсового і природоохоронного законодавства здійснювався як на союзному, так і на республіканському рівнях. Найчастіше це законодавство мало характер державно-правового регулювання використання і охорони окремих природних об'єктів [93, с. 44-45]. Але враховуючи ситуацію яка склалася в той час тобто І світова війна, громадянська війна, революція важка ситуація в економіці та ряд інших проблем, які на фоні цих були непомітними, розвиток законодавства призупинився, і даний періуд особливо нічим не відзначився.

В 40--50 роках минулого сторіччя радянські держави продовжували діяльність по удосконалення та оновлення свого природноресурсового законодавства. У період 1957--1963 pр. в усіх союзних республіках були прийняті закони про охорону природи. В них був наведений перелік об'єктів природи, які підлягали охороні, та визначені організаційно-правові заходи щодо охорони кожного об'єкта природи і відповідальність за порушення правил природокористування і природохорони. В 60-ті роки в науці почали висловлюватися думки щодо необхідності вдосконалення всього законодавства про природні ресурси та охорону природи, вносилися пропозиції про прийняття єдиного природоохоронного закону СРСР і аналогічних законів про охорону природи в союзних республіках, а пізніше і про необхідність створення загальносоюзного спеціального природоохоронного органу [53, с. 11-12].

Слід зазначити, що період з 1968 р. до 1981 p. увійшов в історію законодавства СССР як період активної кодифікації загальносоюзного законодавства про раціональне природокористування і охорону природи [53, с. 12].

Норми про охорону земельних ресурсів отримали своє закріплення в Земельному кодексі УРСР 1970 р., Зразковому статуті колгоспу 1969 р., постановах ЦК КПРС та Ради Міністрів РСР «Про широкий розвиток меліорації земель для отримання високих та стійких урожаїв зернових та інших сільськогосподарських культур» 1966 р., «Про невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» 1967 р., «Про додаткові заходи по посиленню охорони природи і поліпшенню використання природних ресурсів» 1978 р. та в інших актах. У цих документах закріплений принцип раціонального використання землі як основний обов'язок всіх землекористувачів, які повинні вживати заходи для досягнення найбільшої ефективності при використанні землі, використовувати її з урахуванням комплексної взаємодії всіх природних факторів (вод, лісів, надр), дбайливо ставитися до неї. Земельне законодавство встановило пріоритет сільськогосподарського землекористування. В останні десятиліття існування СССР земельне законодавство перестало розвиватися в цілому та, як окрема галузь права.

З проголошенням незалежності України та демократичного шляху її розвитку постало питання про реформування земельних відносин. Перш за все, таке реформування здійснювалось з огляду на різноманітність форм права власності, що набули розвитку в незалежній Україні. У спеціальній, зокрема юридичній, літературі, серед практиків та на інших рівнях правової свідомості була поширена думка, що земельна реформа передбачає тільки приватизацію земель. Проте, як випливає з постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р., земельна реформа спрямована на перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну і колективну власність, надання у користування юридичним і фізичним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель. У цьому плані земельна реформа повинна розглядатися як складова частина економічної реформи у зв'язку з переходом економіки України від соціалістичних до ринкових відносин. А система загальнодержавних дій передбачала створення чіткого механізму організаційно-функціонального забезпечення земельної реформи, проведення інвентаризації усіх категорій земель, запобігання нераціональному або не за основними призначеннями використанню земель, використанню земель небезпечними способами, які призводять до знищення родючості й екологічно небезпечного забруднення. [53, с. 21].

Тому реформування земельних відносин в Україні на той час можна вважати своєчасним з огляду на те, що воно сприяло вирішенню багатьох економічних, соціальних та екологічних проблем [49, с. 32], що пов'язані з охороною земель. На фоні таких перетворень відбувалась зміна старих правових моделей і стереотипів, модифікація нових правових форм і методів господарювання на землі, накопичення досвіду використання, відтворення і охорони земель на основі реалізації власниками (колективної і приватної власності) права володіння, користування і розпорядження. За економічних реалій, що зумовили поглиблення і оновлення правовідносин власності на землю, формується судова і управлінська практика, в якій дістають вияв усі плюси та мінуси Земельного кодексу України, який перманентно оновлюється [49, с. 17].

Разом з тим на думку О. А. Вічренко слід звернути увагу на те, що лише протягом двадцятого століття в Україні по суті було прийнято чотири Земельні кодекси. Ними суттєво змінювалися відповідні групи земельних відносин, та, насамперед, відносини земельної власності та землекористування. Земельні суспільні відносини, які є за своєю соціальною природою є найбільш консервативними відносинами, не сприймають швидкі зміни. Крім того, такі часті зміни кодифікованого земельного законодавства є ознакою соціально-економічної нестабільності суспільства. Сучасний період розвитку земельних відносин характеризується не лише їх реформаторським станом та оновленням земельного законодавства, але й активним включенням відносин власності на землю та правового регулювання землекористування у систему цивільного та господарського права [53, с. 22-23]. Крім цього необхідно не забувати про земельну реформу яка продовжується до нині.

Земельна реформа в Україні суттєво не вплинула на зміст правової охорони земель. У той самий час розвиток нових форм права власності на землю в Україні сприяв удосконаленню природоохоронних заходів з необхідністю врахування як публічного, так і приватного інтересу. Зокрема, В.І. Андрейцев з цього приводу писав: «Враховуючи, що земельна реформа безпосередньо пов'язана з інтересами населення, її слід розглядати як функціональну частину соціальних, економічних, екологічних, науково-технічних, організаційних, правових та інших перетворень суспільства і держави, де конституційно закріплені гуманістичні та демократичні принципи розвитку» [49, с. 4].

Існують різні точки зору щодо розвитку інституту правової охорони земель. Зокрема В.І. Андрейцев підтверджує існування інституту правової охорони земель у структурі земельного права України, при цьому не розкриваючи його змісту [49, с. 10] та стверджуючи, що прийняття поресурсових кодексів є певним етапом у регулюванні земельних та інших природноресурсових відносин як частини екологічних правовідносин [49, с. 13]. Інші вчені, в тому числі І.І. Каракаш, вважають сумнівним їх розвиток у межах екологічного права, однак стверджують, що земельне право можна розглядати як правову підгалузь природноресурсового права: «Малообгрунтованою є й концепція регулювання земельних відносин у межах ствердженої у вітчизняній правовій системі галузі екологічного права. Уявляється, що правове регулювання відносин власності на землю є малозначним для екологічного права та не властиве йому. Правові вимоги охорони земель та їх ресурсів у рівному ступені поширюються на них незалежно від власницької чи споживацької основи їх приналежності. Більше того, здійснювані протягом останніх десятиріч спроби інтегрованого правового регулювання лише групи управлінських відносин у сфері природокористування та природоохорони в межах єдиного відомства поки що не закінчилися успіхом. В свою чергу це призводить до негативного висновку про те, що рівень розвитку природноресурсових, у розглядуваному випадку -- землересурсових, та екологічних суспільних відносин не досяг такого ступеня досконалості та взаємного проникнення, що забезпечує їх інтеграцію. У теперішній час у кращому випадку можна говорити про домінуюче місце земельного права як правової підгалузі в сучасній системі комплексної галузі природноресурсового права. Але спроби інтеграції земельного права в систему природноресурсового права в середині 80-х років минулого століття призвели до повної ліквідації земельного права з правової системи. Це спричинило відчутну шкоду як розвитку земельного законодавства, так й розвитку правової системи в цілому. Тому лише відродженому земельному праву та земельному законодавству, що динамічно розвивається, під силу забезпечення повно масштабне та всеоб'ємне регулювання відносин земельної власності та землекористування» [72, с. 251, 252].

Серед сучасних глобальних проблем однією із найгостріших, складних та багатоаспектних є проблема раціонального використання, відтворення та всебічної охорони навколишнього природного середовища, складовою якого є земля.

Як це не прикро, сучасний стан розвитку українського суспільства характеризується підвищенням техногенного навантаження на земельні ресурси і, як наслідок, загрожує небезпекою для самої людини. Одними із чинників негативного впливу на якісний стан земель є їх антропогенне забруднення та псування, які призводять до порушення рівноваги як в самій природі, так і негативно впливають на життя та здоров'я людини безпосередньо чи опосередковано через стан довкілля. Саме тому збереження якісного стану земель України має бути одним із пріоритетів державної екологічної політики.

Сучасний період розвитку земельного законодавства України характеризується кризовими явищами в військовій, економічній, політичній, соціальній та інших сферах. Нестабільною залишається правова система: повільно відбувається оновлення земельного законодавства, багато законів ще не відповідають суспільним земельним відносинам, як і раніше поширені порушення законності в галузі охорони земель. Ці негативні явища багато в чому пов'язані з недоліками нормативно-правового регулювання відносин, пов'язаних з охороною земель в Україні, зокрема з низькою якістю законів як механізму правової охорони земель.

Існує можливість стверджувати, що проблема в тому, що сучасна система законодавства продовжує перебувати у перехідному стані, вона є нестійкою і надміру динамічною. Таким чином створюється широкий спектр можливостей її трансформації в різних напрямах. Існуюча практика фрагментарного поточного вдосконалення нормативно-правової бази не дає належних результатів.