Цікавим, на нашу думку, є питання про майбутні перспективи інтеграції України в міжнародні сільськогосподарські організації та виведення країни на світові ринки. Ми погоджуємось з працею Статівки А., яка в своїй науковій статті «Сільське господарство та його інтеграція в міжнародні сільськогосподарські й торгівельні організації: проблемні питання» визначила причини зниження рівня виробництва в сільському господарстві та запропонувала свої перспективи розвитку цього сектору економіки.

Опрацювавши наукові матеріали Осики С.Г. та П'ятницького В.Т. «Світова організація торгівлі», зроблено спроби сформулювати певні теоретичні пропозиції щодо виходу України на світовий рівень виробництва та продажу зернової продукції. Адже сьогодні є актуальними питаннями приєднання держави до СОТ та ЄС. А це неможливо, поки агропромисловий сектор не розвивається.

Отже, структура дипломної роботи побудована відповідно до мети та завдань, розроблених згідно тематики. Робота спрямована на досягнення теоретичних результатів у вигляді висновків та пропозицій, які окремо визначається в кінці кожного розділу та узагальнені в розділі «Висновки» .

Список використаних джерел приведено в кінці.

Розділ 1. Історія вирощування Зернових культур в Україні

1.1 Зернові хліба на Русі

Основна продукція землеробства на Русі - зернові хліба.

За своїм значення та кількістю серед всіх зернових переважало жито. Його називають завжди першим в списку злакових в усіх джерелах. Фактично жито було єдиним озимим зерновим хлібом. Жито більш стійке до морозів ніж інші зернові культури. Влітку жито вистигає раніше ніж ярові зернові хліба. Цінне жито було і завдяки довгій соломці, що ставала матеріалом для дахів та гарною підстилкою для худоби, що потім утворює гарне добриво - перегній.

Жито в 13-15 ст.ст. вирощувалося і було основним хлібом в усіх Північно-Східних та Північно-Західних князівствах Русі. Про це ясно говорять пам'ятки того часу. Лише для крайніх Північних районів основною зерновою культурою був ячмінь. Із ячменю виготовлялася крупа та хороший солод, з якого робили пиво.[27;218]

Пшениця - основний зерновий хліб центра та південних регіонів Русі. Більш широко по районам і в більшій кількості, ніж пшениця та ячмінь, висівався овес.. він незрівнянно менш вимогливий до ґрунту, ніж пшениця. З вівсу шляхом спеціальної обробки виготовляли високопоживне толокно та вівсяну крупу. Ці продукти були досить зручними в походах. Також овес в Давній Русі вважався кращим зерновим фуражем. В цьому значенні він був не стільки потрібен для селянського господарства, скільки для феодального, для війська, для тих, хто обслуговував транспорт.

Давня Русь знала також і ярове жито. Ярове жито в писемних пам'ятках 14-15 ст. ст. згадується під назвою «яриця». «Ярицю» слід відрізняти від «ярі», під якою розумілися всі ярові хліба загалом.[27;220]

Серед зернових хлібів зустрічалися також «овида». Про неї також говорять писемні пам'ятки. Так у описі Ільїнського монастиря говориться про помел овиді. Про овиду, що зберігається в житницях.[27;221]

У літописах серед продовольчих товарів згадується і пшоно. Про пшоно (просо) говорять і археологічні знахідки. Просо вказується поряд з горохом, гречкою. Просо, гречка та горох висівалися в ярових полях.

Також варто відзначити велике значення гречки серед інших культур. На посіви великої кількості гречки вказують Новгородські літописці. Гречка тут згадується в Нікольському погості, в південних погостах Шелонської п'ятини і в усьому Холмському погості.[27;223] Гречка дає кращу крупу, відрізняється швидким ростом, її вегетаційний період досить короткий, і тому вона може рости і в північних районах. До того ж гречка не вимоглива до ґрунту. Очевидно, ці якості і забезпечили її надійне включення в число найпоширеніших зернових культур.

До зернових культур належать також льон та конопля - прядильні рослини, що забезпечували населення матеріалом для одягу. Тому не дивно, що ці культури були поширеними в усіх землеробських районах.

Наведений перелік зернових культур, що вирощувалися на Русі , дає підстави говорити про уважний відбір зернових хлібів для розведення на полях. Вибране саме те, що краще всього відповідало потребам сільського населення і разом з тим відповідало місцевим особливостям ґрунту та кліматичним умовам, надійно забезпечувало урожай.

Основними джерелами при вирішенні питання про час посіву та збору зернових культур є літописи. В літописах такі свідчення трапляються рідко, вони говорять про час посіву та час збору хліба лише в зв'язку з розповідями про незвичайні метеорологічні явища. З них ми дізнаємося, що ранні заморозки ставали причиною загибелі урожаю. Наприклад, ранні морози були причиною загибелі зернових в Новгороді в 1127, 1161, 1215, 1230, 1251, 1420, 1436, 1435 р. р. літописи також дають свідчення і про покриття незібраного врожаю снігом. Таких випадків багато.[27;224]

Поряд з ранніми заморозками або впаданням снігу влітку та восени після посіву хліба, літописи вказують і на згубність для врожаю довготривалих дощів. Так, в Псковському літопису згадується про надзвичайно дощову осінь в 1468 році. Дощі почалися в липні, і тривали безперервно до жовтня. По полям багато незібраного хліба погнило, а озимі через дощ не могли зібрати.[27;225]

Розповідають літописи і про засуху. В 1336 році відмічена засуха, сильна спека, загибель урожаю, хлібна дорожнеча та великий голод. Теж було і в 1374 році.[27;226]

Немало лиха приносило і таке стихійне лихо, як гризуни. Так у 1410 році гризуни винищили майже весь врожай зернових.

Отже, очевидно, що в період Київської Русі землеробство залишалося безсильним проти різких кліматичних змін, не могло справлятись з шкідниками, добрива та урожайність були досить відносними, недостатніми. Навіть частковий неврожай або напад гризунів могли призвести до катастрофи на ринку зерна, і врешті - до голоду. Ц властивості сільського господарства, котрі були в рівній мірі характерні як для Русі так і для інших країн того часу.

За літописами визначаються і строки дозрівання зернових та час збору врожаю. Жито достигало в кінці липня, і десь з 20 липня починали його збирати. Ярові хліба достигали на 10-15 днів пізніше. Хліб жали серпами. Зжатий хліб зв'язувався в снопи і складався на полях. Зерновий хліб для наступної переробки в муку, крупну, толокно, солод надходив у млини або оброблявся вдома - його могли молоти на ручних жорнах, в ступах.[27;227]

Перед помелом хліб просушували в овині. Овин відомий ще з глибокої давнини. Він був однаково розповсюджений на Півночі, в центральних областях, Півночі Русі. Більш простий вигляд овину - яма, в яку накладались дрова. Дим, що йшов з ями сушив розвішані снопи пшениці. Снопи просушувались в овині, щоб досягти повного помелу зерна. Висушені снопи розкладались рядами по рівній поверхні обмелювались цепами.

1.2 Зернові культури в 16-18ст.ст.

Люблінська унія остаточна вирішила долю українського села. Феодальна залежність селян від польських магнатів була важким тягарем для людей. Україна в 16-18 ст.ст. перебувала під владою Польщі, котра нещадно використовувала сільськогосподарський та людський потенціали нашої країни. Даний період також характеризується численними соціальними протиріччями і боротьбою українського народу за власну незалежність. Всі ці особливості політичного становища держави не могли не позначитися на прогресивності розвитку сільського господарства.

Як і в період Київської Русі на Україні в основному вирощувались зернові культури: пшениця, жито, гречка, овес, кукурудза, просо тощо. Сільське господарство розвивалось екстенсивними методами. Польська шляхта для отримання більшого зиску з землі часто нехтувала правилами сівозміни, відпочинку землі тощо. Окрім того, експлуатація людей призводила до неефективності виробничої діяльності, отримання неякісної продукції.

Вирощуванням зерна займались і козаки. В час, вільний від війни, козаки господарювали в зимівниках. В українських степах при доброму догляді зернові культури давали досить непогані врожаї. Тим паче, що в козацьких господарствах земля добре оброблювалась та доглядалась. Тут в основному вирощували жито, пшеницю та овес. Овес був незамінною кормовою культурою для коней. Із жита та пшениці робили борошно для випікання хліба.

Під час Національно-визвольної війни та в період Руїни вирощування зернових культур як і все сільське господарство України занепало. Мобілізація українського селянства у військо Богдана Хмельницького позбавила країну людських ресурсів. В 1650-1652 рр. через військові дії було втрачено до 50% врожаю злаків[28;10]

В 1657-1659 рр. розпочалась громадянська війна, в часи якої українське населення також не могло зібрати вирощений врожай зернових.

Руїна призвела до різкого скорочення посівів хлібів через значні втрати людських ресурсів, випалені поля, відсутність тяглової сили та інвентарю.

Під час правління Петра І та Катерини ІІ особлива увага в державній політиці приділялась розподілу українських земель між російським дворянством та козацькою старшиною, зовнішній політиці. Українські землі розглядались як сировинна база, яку нещадно експлуатували. Дворянство та українська шляхта, наділені чисельними привілеями, зокрема звільненням від сплати державних податків, намагались отримати з належних їм земель найбільше вигоди. А це призводило до нераціонального землекористування, а значить і до скорочення врожайності. Як правило застосовувались застарілі методи господарювання, застарілий інвентар. До того ж селяни не мали ніякої зацікавленості в результатах своєї праці. Напівголодне життя українського народу призводило до постійних соціальних вибухів.

Отже, в 16-18 ст.ст. вирощування зернових культур хоча і було переважаючим, проте постійно гальмувалось політичними та економічними передумовами цього періоду.

1.3 Вирощування зернових культур в 19ст.

В період перебування України у складі двох іноземних держав - Австро-Угорської та Російської імперій - розвиток сільського господарства гальмувався економіко-політичними заходами вказаних держав. Зокрема, погляди обох імперій щодо України були однаковими: Україна розглядалась як сировинна база. Тож уряди обох держав не поспішали застосовувати в Україні інтенсивні методи господарювання, тим паче запроваджувати капіталістичні ринкові відносини. Всі галузі сільського господарства розвивалися екстенсивним шляхом: на початку 19 століття застосовувалася праця кріпаків, техніка була занадто застарілою, досягнення науки в аграрній сфері не застосовувались. Тож в цей період в Україні не було належних умов для розвитку і рослинництва, а саме вирощування зернових культур. Вирощене зерно ледь забезпечувало потреби внутрішнього ринку країни. Відсутність належного захисту від хвороб, шкідників, призводили до голоду серед селян, в яких вилучали весь вирощений урожай, щоб забезпечити прибутки поміщицьких господарств.

У галузі сільського господарства Західної України пріоритетне місце посідало зернове господарство. Серед зернових культур найбільші площі займав овес - 46, 4%, за ним кукурудза - 28,5%, суміш пшениці з житом - 15,8%, пшениця - 6,7%, інші культури - 2,6%. У деяких місцевостях головне місце відводилося посівам кукурудзи , які становили серед зернових культур 71%.[28;60] Проте на Закарпатті, як і в усіх регіонах України майже всі землі належали поміщикам. Використання праці кріпаків було малоефективним та не давало належної якості вирощеної продукції. Для збільшення своїх прибутків дідичі змушували працювати більше, вимагали сплати більших податків, що нерідко призводило до соціальних виступів в селі. А це не могло не відбитися на рівні врожайності даних регіонів.