Діаметрально протилежне явище спостерігалося в зерновому господарстві у другій половині 80-х років. Протягом 1986--1990 pp. середньорічний валовий збір зерна в Україні зріс на 23,2%. У 1989 р. в середньому зібрано 34,8 ц зернових з 1 га, а валове виробництво зерна, включаючи всі без винятку категорії господарств, перевищило загалом 53 млн. т.[28;230] Це означало, що в Україні вирощено більш як тонну зерна на кожного її жителя, що, до речі, відповідає світовому рівню.

Проте надлишків зерна в Україні не було. Навіть більше, продовжував відчуватися його дефіцит. Суть у тому, що після виконання державного замовлення, яке становило 17,5 млн. т, а це близько 34% від загального валового збору, забезпечення всіх інших потреб, фермам залишалася така кількість власного зерна-фуражу, що задовольняла їх потреби лише на 65%. Середня врожайність ранніх зернових виявилася вищою, ніж у 1989 p., І досягла 37 ц з 1 га, тобто знову-таки в середньому більш як тонна на кожного мешканця. До того ж в окремих господарствах вона досягала 45 -- 65 ц з 1 га.[28;235] Такої високої врожайності зернових два роки підряд республіка ще не мала.

Врожайність зернових культур у Союзі була значно нижчою, ніж у країнах, які знаходяться не в кращих природно-кліматичних умовах. Так, у 1988 р. вона становила в середньому 18 ц з 1 га, тоді як в Угорщині врожайність зернових складала 50 ц, а в Голландії -- понад 60 ц з 1 га. [28;240]

Цікаво, що СРСР виробляв у середньому на людину зерна стільки, скільки й Сполучені Штати Америки, а в Україні -- навіть більше. Та не вміли раціонально розпорядитися вирощеним врожаєм. І як наслідок, доводилося імпортувати зерно, причому далеко не за пільговими цінами -- по 150--160 доларів за тонну. Протягом 1971 -- 1988 pp. за куплені за кордоном 487 млн. т зерна сплачено чималу суму -- 70 млрд. доларів. [28;245] Щороку в середньому закуповувалося 40 млн. т зерна. Таку саму кількість становлять і втрати власного врожаю через безгосподарність.

У 1989 р. за кордоном було закуплено 38 млн. т зерна на суму 3,2 млрд. крб. На відміну від попередніх років вперше частка пшениці в загальному імпорті становила лише 37% -- ввезено 14 млн. т пшениці на 1,4 млрд. крб. В основному ввозилося кормове зерно -- кукурудза, ячмінь, овес і сорго. Крім зерна, для кормових потреб було ввезено 4,8 млн. т соєвого шроту і бобів сої на загальну суму 0,8 млрд. крб. [28;248]

Закупки зерна здійснювалися, як правило, влітку, що нерідко спричиняло втрати. Адже продукція завозилася у порти, коли в розпалі були жнива і з поля вивозили власний урожай. Та штрафи за простої суден у портах змушували забувати про нього. Врожай залишався в полі, а вивозили насамперед чуже зерно.

1.5 Проблеми вирощування та збуту зерна в Незалежній Україні(1991-2000рр.)

вирощування зерновий культура аграрний

Відомо, що найскладнішою сферою економіки України, яка потребує кардинальної перебудови, є сільське господарство. Дефіцитність продовольства і низька його якість, нічим не виправдані великі розміри втрат уже виробленої сільськогосподарської продукції, демографічний дисбаланс з одночасним обезлюдненням сільської місцевості, поєднання аграрної кризи з економічною -- ось основні проблеми, що характеризують аграрний сектор 1991--2000 pp.

Незважаючи на потенційні природно-кліматичні умови України, її чорноземні ґрунти, що дають змогу у повному обсязі забезпечувати внутрішні потреби в продовольстві, а також нарощувати експортний потенціал, кризові явища в сільському господарстві впродовж 90-х років мали місце. Причини складного стану аграрного сектору накопичувались десятиріччями. Вони були викликані примусовою колективізацією, яка знищила приватну власність на засоби виробництва, підприємництво, а найтрагічніше -- відбулися депортації значної частини найбільш працьовитих і заповзятливих селян.

Поглибленню кризових явищ у сільськогосподарському виробництві сприяв також нееквівалентний обмін між містом і селом, що унеможливив розв'язання соціальних проблем, призвів до деградації села І масового відпливу з нього робочої сили, особливо молоді. Згубно позначилася на розвитку галузі командно-адміністративна система управління, що відучила людей самостійно мислити, проявляти ініціативу. Все це спричинило відчуження селянина від землі, державної власності, що по суті перетворилася на «нічию», позбавило його матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці, породило пасивність, байдужість.