Після скасування кріпосництва в Західній Україні в 1848 році сільське господарство повільно та поступово переходило до капіталістичних відносин.

До кінця 60-х рр. в Галичині, Буковині та на Закарпатті чітко сформувався стан заможних селян та ряд поміщицьких господарств, які перейшли на капіталістичні методи господарювання і почали розвиватися інтенсивним шляхом. В цей час різко збільшуються посіви зернових. Урожай експортується закордон.

В першій половині 19 ст. Наддніпрянській Україні відбувався пришвидшений процес розкладу феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний порівняно з феодалізмом капіталістичний лад. Проте цей процес стримувався наявністю кріпацтва, оскільки прикріплення селянина до землі стримувало приплив робочої сили на промислові підприємства. Це призводило до звуження ринку. Водночас праця кріпака була невигідною для нього, низькопродуктивною. Наявність примітивної техніки, відсутність зацікавленості в її вдосконаленні для підвищення агрокультурного рівня негативно відбивалась на подальшому розвитку сільського господарства. Внутрішній ринок зерна потерпав від недостатності. Лише після аграрної реформи 1861 року налагоджується процеси інтенсифікації вирощування зерна. У 60-90-х р.р. у поміщицьких господарствах значно розширюються площі зернових культур. У Степовій Україні та Лівобережжі запроваджується трипілля та переліг. Саме в цих районах значне місце займали зернові культури. Майже половина всіх зернових, що надходили на український ринок, вирощувались в економіях. Прогресивним явищем в поміщицьких господарствах було застосування органічних та мінеральних добрив. Це значною мірою позначилося на підвищенні врожайності зернових.

Рівень розвитку землеробства визначав також і співвідношення озимих і ярових культур. Озимина - важливий чинник підвищення рівня культури господарювання. У поміщицьких господарствах Правобережжя площа озимини переважала яровий клин. У Степовій Україні озимини майже не було. На Лівобережжі площа ярових перевищувала площу озимини на 40%. Це було одним з головних показників врожайності.[28;78]

Протягом пореформеного періоду як у поміщицьких, так і в селянських господарствах землеробство було зерновим. Площа посівів зернових культур на селянських наділах помітно збільшилась. Причини зернового характеру селянського господарства, очевидно, слід вбачати у помітному зростанні сільського населення, у збільшенні потреби в хлібі сього суспільства, а також у зростанні попиту на зерно на імперському та закордонному ринках.

Отже, в аграрному секторі України головне місце належало зерновому господарству. Під зерновими тут було зайнято 90% посівної площі.

Посівні площі зернових постійно збільшувались. Якщо у 1864-1866 р.р. посіви зернових становили близько 12 млн. десятин щорічно, то у 1892-1900 р.р. - понад 17 млн. десятин, що дорівнювало відповідно близько 30% загальної площі хлібів у Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зерна. Якщо у 1864-1866 р.р в Україні він становив у середньому 398 млн. Пудів, то у 1892-1900 р.р. - понад 740 млн. пудів. Середня врожайність зернових 1 1883-1887 р.р досягла 33 пудів з десятини, у 1898-1902 р.р. - 47 пудів.[28;94]

Найефективніше зернове господарство розвивалося у південних губерніях - Херсонській, Таврійській, Катеринославській. Збільшувалося виробництво зерна в середніх показниках на душу населення. З 60-х р.р. воно зросло на Правобережжі - на 30%, на Лівобережжі - лише на 10%[28;101]. Україна, особливо її південна частина, займалися виробництвом товарного зерна, зокрема пшениці та ячменю, що постачались на внутрішній та зовнішній ринки. Вона становила велику частку зернового експорту всієї імперії. Зерно в основному вивозилося в Україні за кордон через чорноморсько-азовські та балтійські порти та сухопутні митниці. Наприкінці 19 ст. щорічне вивезення хліба з України через азовсько-чорноморські порти дорівнювало 70% загальноімперського експорту.

Таким чином, завдяки суспільному поділу праці, спеціалізації в галузі землеробства сільське господарство України стало важливим компонентом господарювання на селі в Російській імперії, збільшило постачання аграрної продукції як на внутрішній, так і на зовнішній ринок.

1.4 Вирощування зернових культур у 20 ст.

На початку 20 ст. сільське господарство України продовжувало розвиватись капіталістичним шляхом за умов збереження залишків феодалізму, передусім великого поміщицького землеволодіння.

Криза 1900-1903 рр. довела неефективність феодалізму та неможливість Російської імперії контролювати процеси виробництва та збуту. В період кризи вирощування зерна значно скоротилося, що вплинуло перш за все на дрібні селянські господарства, які розорювались. Після революції 1905-1907 рр. вирощування зернових культур в Україні швидко зросло. Причиною цього була Столипінська аграрна реформа, найголовніша умова якої - це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному секторі був общинний лад, який сковував ініціативу, підприємливість та економічну свободу селян. Для кредитування селян було створено Селянський поземельний банк.

Таким чином до1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських та відрубних господарств. Уряд надавав їм допомогу на пільгових умовах. Документальні джерела свідчать, що Столипінська реформа призвела до стрімкого розвитку селянського господарства на капіталістичних засадах.

Урожай основних зернових культур з 1906 до 1913 року зріс з 2 млрд. пудів до 4 млрд. пудів. В 1913 р. виробництво зернових культур перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Аргентині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт зерна.[28;123]

Перша світова війна згубно вплинула на стан сільського господарства Російської імперії, а особливо України - прифронтової і фронтової території. Широкі мобілізації в армію з перших днів різко зменшили кількість населення на селі. Мобілізація в армію призвела до занепаду сільського господарства. Валовий збір зерна в 1915р. порівняно з 1913 р. знизився на 20%, а в1916 - на 30%. [28;125]

Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами, тягловою силою, сільськогосподарськими машинами, мінеральними добривами, зменшення внесення органічних добрив призвело до скорочення посівних площ. Найбільше незасіяних земель було в степовому районі. Внаслідок цього валовий збір зернових знизився.

В період воєнного комунізму розпочалася боротьба проти заможних селян. У травні 1918р. було встановлено продовольчу диктатуру, введено повну централізацію заготівель і розподілу продуктів харчування, державну монополію на хліб. Так, Декрет про монополію на харчові продукти від 9 травня 1918 р. надав повноваження Наркоматові продовольства реквізувати в селян усе зерно понад визначений останнім прожитковий мінімум. Йшлося про куркульське зерно, а відтак Декрет закликав решту селян, які не мали власного майна, об'єднатися для нещадної боротьби з «куркулями».

Після війни потреби у хлібі зростали, особливо в Росії, де добова норма хлібного пайка у 1918 році становила 50 г.. з цією метою було організовано урядом комбіди, в обов'язки яких входило надання допомоги місцевим продовольчим органам з вилучення хлібних надлишків., машин, інвентарю у заможних селян і цим самим допомагати державі виконувати ленінські настанови. Політика воєнного комунізму призвела до громадянської війни. А це звичайно не могло не позначитись на сільському господарстві. Посівні площі було скорочено, адже селяни не були зацікавлені вирощувати надлишок продукції для продажу.

Відповідно до Циркулярного листа Наркомзему Української СРР про організацію комун від 18 березня 1919 р. та «Положення ВЦВК про соціалістичне землеробство і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 26 травня 1919 р. був узятий курс на форсоване насадження колективних господарств та радгоспів в українському селі.[28;129] Таким чином, був порушений принцип зрівняльного поділу землі, гарантований селянам Декретом про землю та «Основним законом про соціалізацію землі». 3 ініціативи посланців більшовицької партії в українському селі шаленими темпами створювалися різні форми колективних господарств, а також радгоспи, прo це свідчать статистичні дані. Весною 1918 р. в Україні налічувалось 45 сільськогосподарських артілей і тсозів, кілька десятків тимчасових буряківницьких артілей, в 1919 p.--497, а в 1920 р. їх було вже 707.[28;135]

Хоч виробництво сільськогосподарської продукції в Україні знижувалось, хлібозаготівля значно зросла. Якщо в 1919 р. хлібозаготівля становила 10,5 млн. пудів, то в 1920 р. -- 71,5 млн. пудів зерна.[28;139] Таке зростання ні в якому разі не слід розглядати як результат роботи колективних та радянських господарств, що, як правило, виникали серед найбідніших верств населення і високою продуктивністю праці не характеризувалися .

Продрозкладка та продподаток у 1920-1921рр. призвели до збільшення вилучень зерна у селян, що призводило до наростання соціального невдоволення. Нестача інвентарю та сільськогосподарських машин. Постійне вилучення державою зерна призводило до постійного скорочення посівів зернових низький врожай 1921 року через посуху та неефективну державну політику призвів до голоду.

Станом на 15 січня 1922 р. Україна зібрала продподатку 58 110 тис. пудів зерна, в той час як по всій Росії, включаючи Сибір, Туркестан, Північний Кавказ, Крим та інші регіони, зібрано по продподатку 98323 тис. пудів зерна.[28;140] Даючи оцінку зусиллям вищих органів України, треба пам'ятати, що із 12 українських губерній п'ять були повністю неврожайними, в решті -- урожай нижче середнього або середній, але в жодній губернії не було урожаю вище середнього.

Через неможливість виконати надто завищені хлібозаготівельні плани уряд змушений був переглянути первісні завдання. Спочатку, в червні 1921 р., план хлібозаготівель в Україні становив 137 млн пудів. Восени його було знижено до 95 млн, а на початку 1922 р. -- до 81,5 млн пудів зерна. Проте й останній -- найнижчий не був виконаний. Всього було зібрано 74,9 млн пудів зерна.[28;145]

Таким чином, нереальність виконання хлібозаготівельних планів в Україні призвела до збереження розкладкового методу заготівлі зерна. Незважаючи на проголошений у березні 1921 р. перехід від продрозкладки до продподатку, формування державного хлібного фонду практично відбувалося примусовим шляхом. Зважаючи на сказане вище, нова економічна політика в чистому вигляді в Україні 1921 р. фактично не була ще запроваджена.

Наприкінці 1927 р. у СРСР виникла хлібозаготівельна криза. Радянська історіографія до кінця 80-х років стверджувала, що головною причиною виникнення хлібозаготівельної кризи було небажання селян під впливом куркулів давати хліб місту. Так, дослідники писали, що куркулі організували саботаж збору зерна в 1927--1928 pp. Притримуючи великі запаси хліба, вони відмовилися продавати його державі за ціну, встановлену радянським урядом. Проте справа була зовсім в іншому. Насправді ж хлібозаготівельна криза у 1927--1928 pp. (сільськогосподарський рік починався 1 жовтня) виникла у зв'язку з ринковими коливаннями цін на фоні зростання виробництва і товарного обороту сільськогосподарської продукції. Зернові труднощі кінця 1927 р. виникли через неправильне ціноутворення. З одного боку, йшло підвищення цін на сільськогосподарську техніку, промислові товари, а також незначною мірою на технічні культури, з другого -- зниження державних закупівельних цін на зерно.

Радянська система планування спиралася на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй можливість забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, а також продавати його за кордон, одержуючи прибутки І вкладаючи їх у розвиток індустріалізації. Проте селяни вважали запропоновані державою ціни, які, до речі, становили 1/8 ринкових, надто низькими й відмовлялися продавати зерно.