1.  Суди рідко вирішують питання про зміну запобіжного заходу або ж про визначення розміру застави відповідно до чинного законодавства, встановивши, що органи досудового слідства обчислили його неправильно. Прикладом правильного вирішення цього питання може бути справа щодо раніше судимого С. Слідчий (м. Київ) залишив попередню судимість С. поза увагою і розмір застави визначив в сумі 1500 грн, тобто менше, ніж встановлено ч. 2 ст. 154-1 КПК . При віданні С. до суду постановою судді запобіжний захід було змінено на взяття під варту з поверненням застави.

Ст. 182 нового КПК не дає можливості для подібних маневрів суддям, які мають керуватись прямо передбаченими розмірами застави у встановлених межах.

1.  Нерідко на практиці ігнорується положення ч. 2 ст. 154-1 КПК, що у всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру обґрунтованого достатніми доказами цивільного позову. Так, у справі К . було пред'явлено цивільний позов про відшкодування 5 тис. грн матеріальної шкоди. Заставу ж органи досудового слідства (Тернопільська область) визначили у розмірі 1 тис. грн.

Новий КПК чітко регламентує порядок застосування застави і не пов'язує його жорстко з розміром цивільного позову. Розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених ст. 177 цього Кодексу.

1. Деякі судді проводять політику "тримання під вартою до суду" шляхом призначення грошових застав на такі непомірні суми, що обвинувачений не може зібрати достатньо грошей для внесення застави і має залишатися під вартою в очікуванні суду чи вироку.

Частина 5 ст. 182 нового КПК визначає розмір застави у певних межах залежно від тяжкості злочину і передбачає, що збільшення розміру може бути в чітко визначених випадках, що стримуватиме суддів, які мають обґрунтовувати такі виняткові випадки.

У вирішенні питань про застосування запобіжних заходів слід мати на увазі і практику Європейського суду. Переважно вони враховані в новому КПК. Зокрема, це норма про те, що у випадку, якщо держава не наведе "відповідних і достатніх" підстав для тримання під вартою обвинуваченою у правопорушенні особи, така особа має бути звільнена після затримання і перебувати на волі до початку судового розгляду її справи (Рішення у справах "Вемгофф проти Німеччини" від 27 червня 1968 р. та "Ягчі і Саргін проти Туреччини" від 8 червня 1995 р.). Ця норма реалізована у статтях нового КПК, які передбачають обов'язок слідчого і прокурора довести обґрунтованість своїх вимог щодо тримання під вартою.