Головна і найважливіша функція слідчого судді - здійснення захисту прав людини. Водночас слідчий суддя не має заважати розслідуванню кримінальної справи і встановленню вини підозрюваного. Відповідно до ч . 1 ст. 206 КПК кожен слідчий суддя, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи. У районних судах можуть різнитися навантаження на суддів з питань застосування запобіжних заходів, обшуків та інших звернень, що належать до компетенції слідчого судді. Тому у кожному районному суді мають самостійно визначитись з тими навантаженнями, які чекають на слідчого суддю, і планувати цю роботу.

Отже, ст. 206 КПК - це основний "хліб" адвокатів, які звертатимуться до слідчого із заявою (клопотанням) про порушення прав людини і ставити перед суддею питання захисту прав свого довірителя. У вирішенні питання про додержання прав особи слідчий суддя керується як законодавством України, так і нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і практикою Європейського суду. У такий спосіб українське законодавство допускає прецеденти, стосовно застосування яких в Україні все ще існує дискусія.

Однак чітко викладена вимога ч. 5 ст. 9 КПК зобов'язує слідчого суддю приймати процесуальні та інші рішення з урахуванням практики Європейського суду. Частина 1 ст. 17 Закону "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлює, що суди застосовують у розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

У зв'язку з цим особливо гостро постає проблема офіційного перекладу рішень Європейського суду та забезпечення судів відповідними матеріалами, а також навчання суддів, насамперед слідчих суддівзастосування практики Європейського суду. Вважаю, що порядок сповіщення про рішення ЄС, встановлений у законі є недостатнім і потребує доповнення та уточнення.

Під час прийняття рішень слідчий суддя, обґрунтовуючи свою позицію, може робити посилання як на відповідну статтю Конвенції, так і на конкретне рішення Європейського суду щодо певної обставини. Отже, слідчі судді мають опрацювати для себе методику застосування норм Конвенції з урахуванням, що ці норми мають перевагу перед нормами внутрішнього законодавства (ч. 4 ст. 9 КПК).

Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи (ст. 206 ч. 2 КПК).

Таку інформацію можуть надати родичі, знайомі, адвокати, будь-які інші особи, яким стало відомо про особу, яку позбавили свободи. Одержання інформації про обґрунтовану підозру порушення права на свободу зобов'язує суддю до проведення такої перевірки й ухвалення рішення про негайне доставлення особи до суду. Такі відомості можуть бути підтверджені поясненнями осіб, документом про затримання, якщо такий вдалося одержати іншими матеріалами. Питання про обґрунтованість підозри вирішує слідчий суддя. Адвокат може одержати пояснення від осіб, яким відомо про таке порушення прав людини і до свого повідомлення може додати таке пояснення.

Слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган влади, під вартою яких її тримають, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не наведе інших правових підстав для позбавлення особи волі (ч. З ст. 206 КПК).

У КПК не наведено механізму надання інформації про таке порушення. Зокрема, відкритим залишається питання про прийом слідчим суддею таких заявників. Було б доцільним передбачити можливість усного прийому слідчим суддею осіб, які володіють такою інформацією. У всякому разі, кожна зацікавлена особа не позбавлена можливості надіслати письмову інформацію про порушення права на свободу поштою або занести її безпосередньо до суду. Якщо до доставлення такої особи слідчий або прокурор звернеться з клопотанням про застосування запобіжного заходу, слідчий суддя зобов'язаний у найкоротший строк забезпечити розгляд клопотання (ст. 206 ч. 4 КПК).

Незалежно від наявності клопотання слідчого, прокурора, слідчий суддя зобов'язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких трималася ця особа, не доведе (ч. 5 ст. 206 КПК):

1.  існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду;
2.  неперевищення граничного строку тримання під вартою;

1. відсутність зволікання у доставленні особи до суду. Виникає проблемне питання: що робити слідчому судді, якщо

терміни тримання під вартою перевищені і водночас прокурор наполягає на наявності підстав для тримання під вартою. Встановивши відсутність передбачених законом підстав для затримання особи, суд має її звільнити з-під варти. Якщо слідчий суддя виявив, що граничний строк тримання під вартою перевищено, суд тим самим встановлює факт порушення прав людини. Очевидно, в цьому випадку потрібно певним чином реагувати на таке порушення. У всякому разі, якщо суд встановив, що граничний строк тримання під вартою перевищено, суд має звільнити особу. Аналогічно має діяти суддя й у випадку, якщо встановлено зволікання у доставленні особи до суду, яке призвело до пропуску передбаченого законом строку тримання під вартою (60 годин).

Приклад. Ц. був затриманий в 0 год. 20 хв. у себе вдома на квартирі. Слідчий склав протокол про затримання в 13 год. 20 хв. У постанові слідчого не було вказано про момент затримання. До судді затриманого доставили через 100 год., порушивши граничні строки тримання під вартою. Адвокат оскаржив законність затримання. Справа розглядалася неодноразово, і, нарешті, апеляційний суд задовольнив скаргу та визнав затримання незаконним. З-під варти Ц. звільнений не був, оскільки після затримання до нього було застосовано запобіжний захід.

Якщо перенести цей приклад на час дії нового КПК, то у слідчого судді можуть виникнути проблеми з трактуванням ст. 206 ч. 5 КПК у системному зв'язку з частиною 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Адвокати відстоюють позицію, що у випадку, якщо затримання було незаконним, особа має бути звільнена, незалежно від того, чи було до неї застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Така позиція обґрунтовується посиланням на ч. 4 ст. 5 Конвенції, яка передбачає, що "кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним". За логікою адвокатів, якщо на момент, коли справу вирішує слідчий суддя, встановлено, що особу тримають понад встановлені строки, слідчий суддя не вправі розглядати справу, тримаючи цю особу в суді під вартою й у такий спосіб підтримувати і надалі порушення прав людини.

На думку адвокатів, суддя має встановити факт порушення й у порядку ст. 5 Конвенції звільнити особу з-під варти. Після цього можна розглянути питання про застосування запобіжного заходу, забезпечивши особі, якщо вона про це просить, або з власної ініціативи слідчого судді, адвоката. Однак ст. 206 КПК такої процедури прямо не передбачає, а тому перед судовою практикою постане проблема того, як слід вирішувати це питання у системному зв'язку зі ст. 5 Конвенції.

Слід вказати і на певні труднощі застосування ст. 206 ч. 5 КПК. Прокурору, слідчому надають право відстоювати існування підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду. Такі підстави є, і вони передбачені ст. 207 КПК. У ст. 206 КПК доцільно б було зробити посилання на ст. 207 КПК. Однак слід мати на увазі, що строк затримання без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді" суду особа не пізніше 60 год. має бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК).

Отже, в цьому контексті позиція адвокатів заслуговує на увагу. Якщо особу доставили до суду після того, як минуло 60 год., то вона має бути звільнена, а питання про застосування запобіжного заходу до неї має вирішуватись у загальному порядку, тобто із забезпеченням можливості мати адвоката та вивчити матеріали, якими обґрунтовується застосування запобіжного засобу. У цьому випадку не буде порушення ні вимог ст. 211 КПК, ні ст. б Конвенції (ч. 4). Залишається дискутивним питання, чи піде цим шляхом судова практика.

Такий підхід дисциплінував би слідчих і прокурорів і унеможливив би негативні для України рішення Європейського суду у разі звернень до нього. Життя підказує, що громадяни, які виграли відповідні справи у Європейському суді, ставитимуть (і ставлять) питання про притягнення до відповідальності суддів, які допустили таке порушення. З огляду на те, що ст. 9 КПК зобов'язує суддів ураховувати як Конвенцію про захист прав людини, так і практику Європейського суду, в адвокатів та інших осіб виникають додаткові аргументи для звернень у дисциплінарні комісії. Все це робить роботу слідчого судді не просто відповідальною, а й такою, що має підвищений рівень складності, що слід б враховувати у розподілі навантажень на такого суддю.

Якщо у будь-якому судовому засіданні особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов'язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:

1.  забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;
2.  доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві особи;
3.  вжити заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

Практика одержання доказів незаконним шляхом, у тому числі за допомогою тортур, в Україні поширена. Існування таких методів засвідчено у доповідях Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Зафіксовано факти нелюдського поводження і в окремих рішеннях Європейського суду з прав людини. І за КПК 1961 року такі дії заборонялись, суперечать вони і Конституції України, але факти побиття і тортур мають місце. Очевидно, потрібні ефективніші засоби для боротьби з цим явищем. Новий КПК зробив на цьому шляху певний крок уперед.

Так, у новому КПК чітко врегульовано питання допустимості, належності доказів (ст. 85, 86 КПК), а також вирішено, які докази є недопустимими та порядок визнання цих доказів недопустимими (ст. 87-90 КПК). Передбачено можливість з'ясування достовірності показів свідка (ст. 96 КПК). Важливою нормою є правило, за яким суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показах, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Прямо розписано заборону для суду обґрунтовувати судові рішення показами, наданими слідчому, прокурору або посилатися на них (ч. 4 ст. 95 КПК).