Для застосування ч. 2 ст. 121 КК у цих випадках необхідним є також встановлен­ня вини як до заподіяння тяжкого ушкодження, так і до смерті потерпілого. Щодо тяжкого тілесного ушкодження обов’язково повинна мати місце умисна вина у виді прямого чи непрямого умислу. Якщо смерть потерпілого була наслідком тяжкого ті­лесного ушкодження, заподіяного з необережності, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК наставати не може. Так, було визнано неправильним засудження за злочин, що роз­глядався, Т., який завдав П. удару рукою в обличчя. П. від цього удару упав, ударився головою об тротуар, одержавши перелом кісток черепа. Внаслідок великого крово­виливу в мозок потерпілий помер. Як було встановлено, смерть П. сталася не від удару, завданого Т., а внаслідок травми голови, одержаної від падіння на тротуар. У справі не встановлено доказів, які б свідчили, що Т., завдаючи удару П. в обличчя, мав умисел заподіяти йому тяжке тілесне ушкодження. Дії Т. були перекваліфіковані на вбивство через необережність (див. РП. - 1971. - № 11. - С. 109).

Частина 2 ст. 121 КК не охоплює випадки, коли винний в умисному тяжкому ті­лесному ушкодженні не передбачав можливості настання смерті і за обставинами справи не міг її передбачити. Випадкове спричинення смерті не може бути поставле­не йому за вину.

1.  ПВСУ роз’яснив, що для відмежування умисного вбивства від умисного запо­діяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушко­джень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення вин­ного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється

умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережніс­тю (див. п. 22 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров ’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2).

1.  Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з мо­менту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації зло­чину як умисного вбивства значення не має.
2.  Для кваліфікації дій кількох осіб за цією обставиною ч. 2 ст. 121 КК, якщо тільки одним із нанесених ударів було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, необхідно встановити, що у винних був єдиний умисел на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і вони допомагали один одному у досягненні мети.
3.  Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого необережну вину, замах на тяжке тілесне ушкодження, яке могло потягти за собою смерть потерпілого, є неможливим.
4.  Злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК, слід відрізняти від убивства через необережність (ст. 119 КК), при якому винний, не маючи умислу ні на спричинення смерті, ні на нанесення тяжких тілесних ушкоджень, спричиняє смерть з необереж­ності. Так, ВСУ визнав неправильним засудження П. за умисне тяжке тілесне ушко­дження, що спричинило смерть потерпілого. Установлено, що П. ударив під час сварки потерпілого С. кулаком у живіт, унаслідок чого той упав і, ударившись голо­вою об асфальт, помер. Суд дійшов висновку, що у справі відсутні докази того, що П., завдаючи потерпілому удару, мав умисел на заподіяння тяжких тілесних ушко­джень. Його дії були кваліфіковані як вбивство через необережність (див. РП. - 1971. - № 9. - С. 105).