Військовослужбовці — це особи, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Військова служба у Збройних Силах Укра­їни та інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, є державною службою особливого характеру, яка полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Вітчизни.

Такими, що проходять військову службу, треба визнавати військовозобов’ язаних - осіб, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпе­чення оборони держави та резервістів - військовозобов’ язаних, які у добровільному порядку проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України та інших військових формувань. Такі військовозобов’язані під час навчальних (або перевірних) та спеціальних зборів користуються всіма правами і обов’язками, що встановлені За­коном, та носять військову форму одягу з відзнаками відповідно до військових звань і роду військ (служби).

Докладніше про поняття «військовослужбовці» див. коментар до ст. 401 КК.

Видами військової служби є: строкова військова служба; військова служба за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчаль­них закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військо­ва служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу (статті 2, 7, 29 Закону України «Про військовий обов’язок і вій­ськову службу» від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ (ВВРУ. - 1992. - № 27. - Ст. 385) із змінами, внесеними згідно із Законом України від 18 вересня 2012 р. № 5286-УІ (ГУ. - 2012. - 12 жовт.).

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - державна спеціалізована установа, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб (Положення про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, фор­мування та використання його коштів, затверджене Указом Президента України «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб - вкладників комерційних банків України» від 10 листопада 1998 р. № 996/98 (ОВУ. - 1998. - № 37. - С. 4).

Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку (п. 17 ст. 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 р. № 4452-УІ) (ОВУ. - 2012. - № 22. - Ст. 824).

          Із об’єктивної сторони злочин, передбачений ч. 1 ст. 342 КК, полягає в опорі представникові влади, крім державного виконавця і працівника правоохоронного органу, під час виконання ним службових обов’язків, ч. 2 - в опорі працівникові пра­воохоронного органу, державному виконавцю під час виконання ними службових обов’язків, члену громадського формування з охорони громадського порядку і дер­жавного кордону або військовослужбовцеві під час виконання цими особами покла­дених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку або уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Опір - це активна фізична протидія здійсненню названими особами покладених на них службових обов’язків або обов’язків з охорони громадського порядку і дер­жавного кордону. При цьому дії того, хто чинить опір, можуть бути спрямовані без­посередньо проти особи, наприклад, представника влади (винний перешкоджає слідчому пройти в одну з кімнат квартири для проведення огляду місця події або обшуку) або проти предметів, необхідних для виконання цими особами своїх обов’язків (винний знищує документ, який прокурор намагався вилучити).

Опір характеризується такими ознаками: 1) він полягає в активних діях; 2) дії винного спрямовані на організм потерпілого, полягають у застосуванні фізичної сили до нього; 3) вони перешкоджають (протидіють) виконанню потерпілим своїх функцій, реалізації повноважень; 4) дії винного вчинені в момент виконання потерпілим по­кладених на нього обов’ язків.

Для об’єктивної сторони необхідно, щоб опір виявлявся при виконанні зазначени­ми працівниками службових обов’язків або обов’язків по охороні громадського по­рядку і державного кордону.

Виконанням службових обов’язків є виконання зазначеними особами обов’язків, передбачених відповідними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність органів влади чи правоохоронних органів, а також окремих службових осіб.

Під виконанням обов ’язків по охороні громадського порядку слід розуміти: несен­ня постової чи патрульної служби, підтримання порядку під час демонстрацій, мітин­гів, інших масових заходів, при ліквідації наслідків аварії, стихійного лиха, дії по припиненню або запобіганню порушень громадського порядку, затриманню поруш­ника тощо (абз. 2 п. 6 ППВСУ «Про застосування судами законодавства, що перед­бачає відповідальність за посягання на життя, здоров ’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992 р. № 8 із змінами, внесеними ППВСУ від 3 грудня 1997р. № 12).

Зокрема, працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких зобов’ язаний вжити заходів до попередження і припинення правопорушень, рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопору­шення, охорони місця події і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції (ст. 10 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ (ВВРУ. - 1991. - № 4. - Ст. 20) у чинній редакції Закону від 17 травня 2012 р. № 4778-УІ (ОВУ. - 2012. - № 45. - Ст. 1743). Як зазначив ПВСУ, працівники правоохоронних органів та військо­вослужбовці можуть визнаватися потерпілими не тільки тоді, коли вони виконували свої службові обов’язки, перебуваючи безпосередньо на службі, та коли застосовува­ли заходи по охороні правопорядку відповідно до своїх службових обов’язків, за на­
 

казом чи розпорядженням, а й тоді, коли вони вжили зазначених заходів у межах своїх повноважень з власної ініціативи (наприклад, перепиняли правопорушення у неробочий час) (абз. 2 п. 5 ППВСУ «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров ’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992р. № 8).

Опір слід відрізняти від злісної непокори. Злісною непокорою, відповідальність за яку передбачено ст. 185 КУпАП, є відмова від виконання наполегливих, неоднора­зово повторених законних вимог чи розпоряджень працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовця у зв’язку з їх участю в охороні громадського порядку або відмова, виражена у зухвалій формі, що свідчить про явну зневагу до осіб, які охороняють громадський порядок. Відмінність опору від злісної непокори полягає в тому, що опір - це активна фізична протидія законній діяльності потерпілих, а зліс­на непокора - це пасивна поведінка.

Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і дер­жавного кордону або військовослужбовцеві, вчинений особою під час хуліганства, охоплюється ч. 3 ст. 296 КК як кваліфікуюча ознака цього злочину, а тому не потребує додаткової кваліфікації за ст. 342 КК.

Якщо ж опір було вчинено після припинення хуліганських дій - як протидію за­триманню, відповідальність має наставати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 296 і 342 КК (див. п. 8 постанови «Про судову прак­тику у справах про хуліганство» від 22 грудня 2006р. № 10).

Опір адміністрації виправної установи у законному здійсненні її функцій, вчине­ний особою, яка відбуває покарання, за наявності необхідних підстав, тягне за собою відповідальність за ст. 391 КК.

             Склад аналізованого злочину відсутній у випадках вчинення опору представни­кові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві при здійсненні ними явно незаконних дій. До такого опору слід застосовувати правила необхідної оборони.

             Злочин вважається закінченим з моменту активної протидії.

             Суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого умислу. Винний усвідомлює, що чинить опір саме представникові влади, працівникові правоохо­ронного органу, державному виконавцю під час виконання службових обов’язків, або члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцю - під час охорони громадського порядку, або уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і бажає тим самим перешкодити вико­нанню ними своїх обов’язків. Якщо особа не усвідомлювала, що чинить опір названим особам, склад даного злочину відсутній. Такі дії можуть бути кваліфіковані, за наявності необхідних ознак, як злочин проти життя та здоров’ я особи або проти власності.

             Суб’єкт злочину - будь-яка особа, яка досягла шістнадцяти років. Ним може бути не тільки особа, щодо якої потерпілий здійснював певні законні дії, а й особа, яка чинить опір здійсненню таких дій щодо інших громадян.

          У частині 3 ст. 342 КК встановлена відповідальність за опір, поєднаний з при­мушенням цих осіб шляхом насильства або погрози застосування такого насильства до виконання явно незаконних дій.

Явно незаконні дії - це будь-які дії, що суперечать інтересам служби, призводять до невиконання або неналежного виконання службових чи громадських обов’язків.

Примушення - це фізичний або психічний вплив з метою приневолити потерпіло­го виконати, всупереч його бажанню, явно незаконні дії (наприклад, застосування насильства з метою звільнення затриманого правопорушника).

Під фізичним насильством розуміють незаконне позбавлення волі, зв’язування, завдавання зазначеним особам ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, інші насильниць­кі дії. Заподіяння потерпілому при вчиненні опору легких, середньої тяжкості тілесних ушкоджень охоплюється ч. 3 ст. 342 КК і додаткової кваліфікації не вимагає. Опір, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень або смерті, кваліфікується з урахуванням потерпілого за сукупністю злочинів відповідно за частинами 3 або 4 ст. 345, ст. 348 або п. 8 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 350 КК.

Погроза застосування насильства - це дії або висловлювання, що виражають намір винного застосувати фізичне насильство щодо цих самих осіб.