12 червня 2008 р. Європейський суд ухвалив рішення у справі "Яременко проти України", в якому констатував порушення Україною прав заявника, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції, у зв'язку із засудженням його за злочин виключно на підставі явки з повинною, отриманої після усунення від справи адвоката і від якої заявник згодом відмовився із посиланням на застосування незаконних методів слідства. Європейський суд не розглядає скарги на неправильне застосування норм національного законодавства у встановленні фактичних обставин. Але коли такі помилки суду тягнуть порушення прав, гарантованих Конвенцією, Європейський суд дає їм оцінку. У цій же справі Європейський суд з прав людини вказав, що "Суд вражений фактом, що в результаті процедури, до якої вдалися органи влади, заявник не отримав користі від необхідної умови (імператива щодо обов'язкової участі захисника) й опинився у ситуації, в якій, за його твердженнями, його змушували відмовитися від права на юридичну допомогу.

Можна нагадати, що заявник мав захисника під час розгляду зазначеної кримінальної справи й відмовився від права на захисника під час допиту з приводу іншого злочину. Такі обставини викликають серйозні підозри щодо існування прихованої мети в первинній кваліфікації злочину. Той факт, що заявник визнав себе винним за відсутності захисника та одразу ж відмовився від цього визнання, свідчить про слабкість його позиції та нагальну потребу в належній юридичній допомозі, від якої він відмовився 1 лютого 2001 р. з огляду на спосіб, у який слідчий... використовував його дискреційні повноваження щодо кваліфікації розслідуваного злочину".

У справі "Лука проти Італії" (рішення від 27 лютого 2001 р.) Європейський суд визнав порушеними пункти 1 і 3 ст. 6 Конвенції, оскільки заявник був засуджений виключно на підставі свідчень, даних на досудовому слідстві співучасником злочину, який під час судового розгляду послався на своє право не давати показів, а захисник заявника не мав можливості його допитати в судовому засіданні. Новий КПК урахував ці положення й у ст. 95 КПК передбачив, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показах, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 нового КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показами, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Недопустимими є докази, отримані з показів, які ґрунтуються на чутках, думках, припущеннях або не вказаних джерел інформації. Недопустимим визнається доказ з недодержанням порядку проведення процесуальної дії, в результаті якої він отриманий. Наприклад, одержано покази від осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Докази мають визнаватись недопустимими у тих випадках, коли фактичні дані отримані під час проведення слідчих дій (обшуку чи огляду приміщення) без постанови судді, без участі понятих або коли поняті є прямо або опосередковано зацікавленими особами (наприклад, відбувають адміністративне покарання, позаштатні працівники правоохоронних органів, стажисти, практиканти тощо). Мають визнаватися недопустимими докази, отримані без роз'яснення особам, які беруть участь у слідчій дії, наданих їм законом прав або з уведенням їх в оману щодо характеру та обсягу останніх.

Доказ, отриманий у результаті слідчих дій, на проведення яких потрібен дозвіл суду, має визнаватися недопустимим без такого дозволу. Якщо суду не надано всю необхідну інформацію і він дає дозвіл на проникнення до житла, то це теж може бути предметом оцінки щодо недопустимості доказу.

У рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009 визнано, що "особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи давання пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо Законами України щодо цього не встановлено обмежень". З прийняттям нового КПК таке роз'яснення вже не актуальне. Ст. 66 КПК встановлює, що свідок має право користуватися під час давання показів та участі в проведенні інших процесуальних дій правовою допомогою адвоката, повноваження якого підтверджуються згідно з положеннями ст. 50 цього Кодексу.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" роз'яснив, що порушення вимог закону щодо участі захисника може бути підставою для визнання недопустимими тих доказів, що були зібрані під час виконання таких дій. Це роз'яснення по суті зберігає свою силу, оскільки допит без захисника є порушенням права на захист, що передбачено ст. 87 КПК.

Недопустимими є покази осіб, отримані з порушенням закону про обов'язкову участь у допиті перекладача і педагога.

Якщо були порушені процесуальні правила збирання, приєднання до кримінальної справи доказів або з порушенням порядку фіксування процесуальних дій і заборон та обмежень, встановлених щодо окремих категорій громадян, які не можуть бути допитані як свідки, а також з порушенням процедури допиту неповнолітніх, такі докази також належать до недопустимих.

Недопустимими є і докази, одержані у результаті проведення слідчої без дозволу суду (обшук житла), за відсутності передбачених законом виняткових обставин. До недопустимих доказів слід віднести і такі, що одержані без відновлення досудового слідства у зупиненій кримінальній справі або без продовження цього строку. Важливою є і норма про визнання доказу недопустимим з порушенням права на перехресний допит. Адвокати фіксують для себе порушення з боку судді, коли він безпідставно знімає запитання адвоката, а також коли вони перебирають на себе роль прокурора у судовому процесі. Акумулювавши такі випадки, адвокати ними обґрунтовуватимуть визнання відповідних доказів недопустимими у випадках, коли це доцільно для захисту.

Окремої розмови заслуговують і питання допустимості доказів, переданих у порядку правової допомоги компетентними органами інших держав. Слід тільки зауважити, що оцінка поданих у порядку правової допомоги доказів здійснюється відповідно до правил і вимог КПК України. Недопустимими, зокрема, є докази, одержані з непередбачених КПК України джерел, з порушенням способів збирання доказів тощо, якщо це суперечить принципам українського законодавства.

Не можуть бути визнані допустимими докази, одержані за допомогою поліграфа, що практикується в СІЛА. Тому в міжнародних договорах про правову допомогу використовують формулювання: "Ніщо в цій статті не може бути витлумачено як зобов'язання сторін у цій Конвенції застосовувати у кримінальних справах будь-яку форму чи будь-який метод доказування, що не сумісні з їх власними законами". "За змістом договорів у кримінальному процесі допустимі такі отримані з-за кордону докази, які є допустимими відповідно до закону держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги. І навпаки, недопустимі такі докази, які є недопустимими з точки зору національного закону запитуючої сторони.

Допустимість доказів, переданих компетентними іноземними установами, перш за все означає визнання їх придатності для доказування у кримінальних справах згідно з КПК України", - зауважує А. Маланюк. Таке трактування залишається актуальним і з прийняттям нового КПК.