"У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалось стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність і достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі"53.

Адвокат, виконуючи свій професійний обов'язок, аналізує кожен доказ, що є у справі. Незалежно від того, чи обґрунтовує цей доказ обвинувачення, або виправдовує підзахисного. В результаті такого аналізу адвокат ясно уявляє, що доведено у справі безумовно, з чим можна не погоджуватись, що у справі не доведено, і що взагалі не може бути доведено.

Золотим правилом кожного адвоката є думка А. І. Урусова (у захисті Дмитрієвої): "Где сомнителен факт, там невозможно обвинение". Об'єктом оцінки є як докази, так і процесуальні джерела, що їх містять. "До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи у цілому55. "Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні та нематеріальні (ідеальні) сліди. Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, що входять до предмета доказування в справі.

Всі необхідні обставини у кримінальному процесі встановлюються за допомогою вичерпного переліку процесуальних джерел. Тільки ті фактичні дані (відомості про факти), які є у названих у ст. 65 ч. 2 КПК України джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази"66. Пленум Верховного Суду України вказав як на недолік, що замість аналізу доказів суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел57.

Слідчий, особа, яка проводить дізнання, прокурор або суд можуть збирати докази тільки у справах, які є в їх провадженні. Докази мають визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами (п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

Оцінка доказів поєднується з їх перевіркою, тобто аналізом, а також порівнянням з іншими доказами як окремо, так і в сукупності. "Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, тому що оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями становить перевірку доказів".

У процесі оцінки та перевірки доказів формується внутрішнє переконання суддів. "Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій згідно з отриманими знаннями".

Внутрішнє переконання у своїй правоті є і у слідчого, прокурора, адвоката й у судді. Однак дійсною метою процесу доказування для адвоката є забезпечення сприятливого для клієнта формування внутрішнього переконання у суддів. Безумовно, що на суддів впливають не тільки фактори оцінки доказів, а й почуття суддів, морально-етичні чинники, ситуативні, цілеспрямовані, соціальні мотиви сприйняття певної справи. У суддів іноді борються протилежні почуття: розуміння формальної правоти позиції однієї зі сторін і спротив через особисту негативну оцінку особи.

Іноді суддя передчасно формує для себе певне внутрішнє переконання (скоріше, певну установку), і це заважає йому об'єктивно розібратись у справі. Адвокати мають відчувати такий стан судді та робити все можливе, щоб переконати його у своїй правоті. Певна негативна установка судді щодо позиції однієї із сторін - одне з проблемних питань судової практики, яке, на жаль, залишається поза увагою науки. Але адвокати, прокурори, представники сторін і сторони з цим явищем зустрічаються постійно. Емоційний елемент під час ухвалення рішень досить часто недооцінюється адвокатами.

"Закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим, тобто формувалось на підставі всебічної, повної, об'єктивної оцінки зібраних та перевірених доказів, а не обставин справи. Шлях внутрішнього переконання має відображуватись через мотивування висновків".

Приклад. У справі М. обвинувачення про ухилення від сплати податків ґрунтувалось на актах перевірки, за відсутності більшої частини первинних документів. Найбільшою проблемою захисту у цій справі було небажання суду вникнути у суть складених податковою службою документів та співставлення їх з представленими захистом документами. Опираючись клопотанням захисту, суд відмовив у допуску до участі у справі спеціаліста-аудитора, відхилив клопотання про призначення економічної експертизи та всіляко ухилявся від оцінки поданих захистом документів, які спростовували висновки податкової служби.

У результаті розгляд справи розтягнувся на два роки. Тільки після того, як було доведено в судовому засіданні, що висновки податкової служби зроблені щодо майна, яке належало зовсім іншим організаціям, а отже, не стосувалось податкових зобов'язань підприємства, керівники якого звинувачувались в ухиленні від сплати податків, суд приєднав всі подані захистом матеріали і дав їм оцінку. Справа була направлена на додаткове розслідування.

У цьому випадку захисту потрібно було перебороти установку суддів на довіру до актів податкової служби і змусити їх оцінювати з точки зору змісту, форми і достовірності. Для захисту це виявилось найскладнішим завданням. Судді ігнорували правило ч. 2 ст. 67 КПК про те, що жодні докази для суду не мають наперед встановленої сили.

Однією з причин такої поведінки суддів було те, що вони недостатньо орієнтувались у податковому законодавстві. Для того щоб дати оцінку актам податкової служби, їм довелося заглиблюватись у нетрі податкових відносин, чого їм не дуже хотілося. Тому акти податкової служби вони сприймали як готовий наперед встановлений результат. У розгляді справ щодо ухилення від сплати податків така проблема виникає постійно.