Неприйняття рішення, несвоєчасне прийняття або прийняття недостатньо обґрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасне вжиття достатніх заходів для безпеки працівників суду, правоохоронних органів або осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та їхніх близьких родичів служ­бовою особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки зазна­чених осіб, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки, -

караються позбавленням волі на строк до п’яти років.

             Державний захист працівників суду та правоохоронних органів, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (провадженні), членів їхніх сімей та близьких родичів регламентується законами України від 23 грудня 1993 р. «Про дер­жавний захист працівників суду і правоохоронних органів» та «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» (ВВРУ. -1994. - № 11. - Статті 50, 51). Відповідні норми містяться і у КПК (наприклад, п. 12 ч. 3 ст. 42, п. 5 ч. 1 ст. 56, пп. 9-10 ч. 2 ст. 65 КПК). У цих нормативних актах (далі - Закон «Про державний захист...» і Закон «Про забезпечення безпеки...»): 1) визначено коло осіб, на яких такий захист поширюється; 2) регламентуються види заходів безпеки, спрямованих на охорону їх життя, здоров’я, власності, особистої недоторканності;

           встановлюються органи, які уповноважені приймати та виконувати рішення про застосування таких заходів; 4) урегульовані їх права та обов’язки; 5) зазначено під­стави, порядок та види відповідальності за порушення цих обов’язків.

             Потерпілими від злочину можуть бути чотири категорії осіб: а) працівники суду; б) працівники правоохоронних органів; в) особи, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві (провадженні); г) члени сімей та близькі родичі працівників суду, правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (про­вадженні).

Працівниками суду за ст. 380 КК визнаються не тільки професійні судді (суддя, слідчий суддя), а й народні засідателі, присяжні, а також працівники апарату суду (на­приклад, секретар судового засідання, судовий розпорядник).

До працівників правоохоронних органів відповідно до ст. 1 Закону «Про державний захист.» належать представники органів, які здійснюють правозастосовні або право­охоронні функції (зокрема, працівники органів прокуратури, внутрішніх справ, вій­ськової служби правопорядку у Збройних Силах України, охорони державного кордо­ну, державної податкової служби, органів та установ виконання покарань, органів державної лісової охорони, митних органів тощо).

Коло осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (провадженні), визначено у статтях 2, 16 та 19 Закону «Про забезпечення безпеки...» До них, зокрема, належать по­терпілий та його представник, підозрюваний, обвинувачений та їх законні представники, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, понятий та особи, які заявили до правоохоронного органу про кримінальне правопорушення (заявники) або в іншій формі брали участь чи сприяли виявленню, по­передженню, припиненню або розкриттю кримінальних правопорушень.

До членів сім’ї та близьких родичів працівників суду, правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, належать особи, зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК, ч. 2 ст. 3 СК, ч. 2 ст. 2 Закону «Про державний захист.», а також особи, які спільно проживають із потерпілими, зазначеними в ст. 380 КК, пов’язані з ними спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

            Працівники суду і правоохоронних органів, а також їхні близькі родичі мають право на державний захист (ст. 2 Закону «Про державний захист...») за умови їх без­посередньої участі у: 1) розгляді судових справ у всіх інстанціях; 2) кримінальному провадженні та провадженні у справах про адміністративні правопорушення; 3) опе- ративно-розшуковій та розвідувальній діяльності; 4) охороні громадського порядку і громадської безпеки; 5) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та прокурорів; 6) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; 7) нагляді та контролі за виконанням законів.

Особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві (провадженні), мають пра­во на забезпечення безпеки за умови наявності даних, що свідчать про реальну за­грозу їх життю, здоров’ю, житлу чи майну.

Близькі родичі працівників суду і правоохоронних органів мають право на захист від посягань на життя, здоров’я, житло і майно. Такий захист має бути зумовлений службовою діяльністю працівників суду і правоохоронних органів. Члени сімей та близькі родичі осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, підлягають за­хисту, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального провадження.

            До заходів безпеки, які можуть застосовуватися для захисту потерпілих, зазна­чених у ст. 380 КК, належать: особиста охорона чи охорона житла, майна, видача зброї або інших засобів індивідуального захисту, візуальне спостереження, прослуховуван- ня телефонних розмов, переведення на іншу роботу, направлення на навчання, переїзд до іншої місцевості, заміна документів, зміна зовнішності тощо (про поняття та види таких заходів див. ст. 1 тарозд. II Закону «Про державний захист... », ст. 1 та розд. IIIЗакону «Про забезпечення безпеки...»).

            Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 380 КК, характеризується:

а)  суспільно небезпечним діянням, б) наслідками та в) причинним зв’язком між ними.

Діяння може виявлятися в таких альтернативно визначених в диспозиції ст. 380 КК формах поведінки винного, як: 1) неприйняття рішення про заходи безпеки; 2) несвоєчасне прийняття рішення про заходи безпеки; 3) прийняття недостатньо об­ґрунтованого рішення про заходи безпеки; 4) невжиття достатніх заходів для безпеки;

          несвоєчасне вжиття заходів для безпеки.

Злочин може бути вчинений шляхом як активної поведінки - дії (прийняття недо­статньо обґрунтованого рішення), так і пасивної - бездіяльності (неприйняття рішен­ня). Не виключаються випадки, коли діяння винного одночасно складається як із дій, так і з бездіяльності, передбачених ст. 380 КК.

            Неприйняття рішення про вжиття заходів безпеки полягає в тому, що особа не приймає такого рішення, хоча для цього є всі підстави. Несвоєчасне прийняття рі­шення про заходи безпеки характеризується порушенням встановлених строків при­йняття такого рішення чи несвоєчасним доведенням його до відома органів, які вживають заходів безпеки. Прийняття недостатньо обґрунтованого рішення про заходи безпеки полягає у безпідставній відмові у прийнятті такого рішення чи у перед­часному його скасуванні або в прийнятті рішення про застосування таких заходів, які реально не забезпечують безпеку потерпілого. Невжиття достатніх заходів для безпеки означає, що особа або взагалі їх не застосовує або вживає недостатніх заходів. Несвоєчасне вжиття заходів для безпеки означає, що особа, яка має виконувати рі­шення про застосування таких заходів, виконує його з порушенням встановлених для цього строків.

             За статтею 380 КК карається злочин із матеріальним складом, який визнається закінченим з моменту спричинення тяжких наслідків, які повинні перебувати у при­чинному зв’язку зі вчиненим суб’єктом діянням (дією чи бездіяльністю). Причинний зв’язок при вчиненні цього злочину має опосередкований характер.

             Тяжкі наслідки є оціночним поняттям, зміст якого встановлюється в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. До таких наслідків належать вбивство потерпілого або спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень, заподіяння особі, взятій під захист, значної матеріальної шкоди, смерть її близьких, їх викрадення чи захоплення як заручників тощо.

             Суб’єктивна сторона злочину - умисел чи необережність щодо діяння і лише необережна форма вини щодо тяжких наслідків. При встановленні умислу щодо ді­яння і необережності щодо наслідків має місце так звана «змішана» форма вини. Мотив і мета злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають.

Якщо психічне ставлення винного до наслідків є умисним, кваліфікація зло­чину за ст. 380 КК виключається, а вчинене (за наявності інших необхідних умов) містить ознаки службового злочину (статті 364 чи 365 КК). Умисне сприяння зло­чину проти особи, взятої під захист, кваліфікується і як співучасть (ст. 27 КК) у цьому злочині.

             Суб’єкт злочину - спеціальний, до якого належать дві категорії службових осіб:

а) особи, які зобов’язані приймати рішення про застосування заходів для безпеки;

б) особи, які зобов’язані здійснювати (реалізовувати) ці заходи (статті 14 та 15 За­кону «Про державний захист...», ст. 3 Закону «Про забезпечення безпеки...»).