1.  Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, -

карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

1.  Умисне вбивство:

1.  двох або більше осіб;
2.  малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у ста­ні вагітності;
3.  заручника або викраденої людини;
4.  вчинене з особливою жорстокістю;
5.  вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;
6.  з корисливих мотивів;
7.  з хуліганських мотивів;
8.  особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службо­вого або громадського обов’язку;
9.  з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;
10.  поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;
11.  вчинене на замовлення;
12.  вчинене за попередньою змовою групою осіб;
13.  вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбив­ства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу;
14.  з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, -

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або

довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

(Стаття 115 у редакції законів України № 270^1 від 15 квітня 2008 р. та № 1707^1 від 5 листопада 2009р.)

1.  Життя людини, згідно зі ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід’ ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому охорона життя людини - найважливіше завдання кримінального права України. Серед злочинів проти особи вбивство становить особ­ливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з убивствами є важливим завданням правоохоронних органів.
2.  У частині 1 ст. 115 КК подається поняття вбивства як умисного протиправ­ного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, у ст. 119 КК передбачена відповідаль­ність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
3.  Об’єктом вбивства є життя людини.

Початковим моментом життя як об’єкта посягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів. Тому посягання на плід після початку пологового про­цесу є посяганням на життя людини. При цьому не має значення, що дитина, яка на­роджується, ще не розпочала самостійного, позаутробного життя і навіть не відді­лилася від утроби матері. Посягання на плід, що відділився від утроби матері вна­слідок пологового процесу (незалежно від його життєздатності), тим більше є пося­ганням на життя. У свою чергу посягання на плід людини до початку пологового процесу не є посяганням на життя (незалежно від віку плода) і не може кваліфікува­тися як вбивство. Внутрішньоутробне знищення плода до початку пологів може тягти за собою відповідальність за незаконне проведення аборту. Як посягання на життя слід розглядати й умертвіння дитини, що народилася в результаті передчасних по­логів (у тому числі штучних). Якщо було здійснено спробу позбавити життя дитину, що народилася мертвою, відповідальність має наставати за замах на вбивство (непри­датний замах).

Кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізняють клінічну, коли, не­зважаючи на припинення дихання і серцебиття, протягом дуже короткого часу життя в організмі не припиняється і його життєздатні функції можуть бути відновлені. На­вмисне приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, коли біологічна смерть не настала, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що перебуває в стані клі­нічної смерті. Дії винного, спрямовані на вбивство померлого раніше, є замахом на непридатний об’єкт.

1.  Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життє­здатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовляти, старого), службового становища тощо.
2.  Вбивство - це позбавлення життя іншої людини. Самогубство і замах на само­губство не може розглядатися як злочин.
3.  Об’єктивна сторона вбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посяган­ня на життя іншої людини; 2) наслідком у вигляді смерті людини; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням та наслідком.
4.  Вбивство може бути вчинене шляхом як дії, так і бездіяльності. Для позбавлен­ня людини життя може бути застосований як фізичний (удар ножем, здавлювання шиї, отруєння тощо), так і психічний вплив (спричинення психічної травми, що заподіяла смерть, підмова до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо). Для вбивства винний може використати м’ язові зусилля свого тіла, різні знаряддя (ніж, камінь та ін.), а також привести в дію різноманітні механізми та речовини (пістолет, отрута тощо). Із цією ж метою можуть бути використані явища природи, джерела підвищеної небезпеки, обстановка стихійного лиха тощо.

У разі вбивства шляхом бездіяльності йдеться про невчинення винним дії, яка б запобігла настанню смерті, за умови, що він був зобов’язаний здійснити її та мав можливість зробити це. Таке зобов’язання діяти може випливати із закону або інших нормативних актів (наприклад, мати, яка в силу закону зобов’язана піклу­ватися про немовля, не годує його), службового становища або професійних обов’язків (наприклад, особа медичного персоналу для спричинення смерті хво­рому не здійснює необхідного лікування), попередніх дій винного (наприклад, залишення будь-кого у небезпеці для позбавлення його життя і неприйняття за­ходів щодо його врятування) тощо.

1.  В окремих випадках на кваліфікацію вбивств може впливати спосіб їх вчинення (наприклад, вбивство способом, небезпечним для життя багатьох осіб).
2.  Обов’язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного на­слідку - смерті людини. Відсутність такого наслідку виключає можливість притягнен­ня до відповідальності за закінчений злочин. У таких випадках в діях винного можуть бути ознаки готування до вбивства або замаху на вбивство.
3.  Для притягнення до кримінальної відповідальності за вбивство необхідно встановити причинний зв ’язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Дане питання має вирішуватися слідчими та судовими органами в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Причинний зв’язок, що встанов­люється, має бути не випадковим, а необхідним. Тому дія або бездіяльність особи може бути визнана причиною смерті іншої людини лише тоді, коли цей наслідок мав свою підставу у вчиненому діянні, ним породжувався, тобто був його необхідним результатом.

Процес розвитку причинного зв’язку припускає, що причина завжди в часі передує наслідку. При цьому не має значення, як швидко після вчинення злочинної дії настала смерть. Цей проміжок часу може бути значним. У справі М., засудженого за умисне вбивство з хуліганських мотивів, ВСУ вказав, що хоча смерть і настала на 37 добу після нанесення поранень, суд, виходячи з того, що засуджений з великою силою на­носив удари ножем в місця розташування життєво важливих органів, а також з ура­хуванням висновків експертизи, правильно визнав, що смерть потерпілого перебуває в безпосередньому причинному зв’язку із заподіяними йому ушкодженнями (див. СП. - К., 1998. - С. 6).

Нерідко помилки при дослідженні питання про наявність причинного зв’язку у справах про вбивство допускаються тоді, коли дії підсудного лише посередньо обу­мовили настання обставин, які стали безпосередньою причиною смерті потерпілого. Так, засуджений за умисне вбивство П., перебуваючи у стані сп’яніння, під час свар­ки зі своєю тещею С. завдав їй два удари молотком по голові, спричинивши відкриту черепно-мозкову травму з переломом правої тім’яної кістки, від чого через 25 днів теща померла. ВСУ констатував, що таке рішення не випливає з обставин справи. Судово-медичною експертизою встановлено, що смерть С. настала не внаслідок трав­ми голови, а від гнійного запалення легень, а також низки патологічних змін серцево- судинної системи. Із цього випливає, що смерть потерпілої не була необхідним на­слідком дій П., не перебувала з ними у прямому причинному зв’язку. Тому П. не може нести відповідальність за закінчений злочин і його дії належить кваліфікувати як замах на умисне вбивство (див. СП. - К., 1998. - С. 3-4).

1.  Вбивство - це протиправне позбавлення життя. Спричинення смерті, яке про­типравним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони. Але згода потерпілого на позбавлення його життя не є обставиною, що виключає проти- правність вбивства. Так, зокрема, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.
2.  Із суб’єктивної сторони вбивство може бути умисним (статті 115-118 КК) або необережним (ст. 119 КК). Обвинувачення особи у вчиненні вбивства, яке ґрунтуєть­ся тільки на факті наслідків, що настали, за відсутності умисної або необережної вини, являє собою об’ єктивне ставлення, не властиве кримінальному праву. Тому у справах про вбивство суд повинен ретельно досліджувати всі обставини, що свідчать про те, як діяв обвинувачений - умисно чи необережно.
3.  Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом - коли особа хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її настання.

Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Якщо особа діяла з умислом на вбивство, тривалість часу, що пройшов з моменту заподіяння ушкоджень до смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має (див. п. 22 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя і здоров ’я особи» від 7лютого 2003р. № 2).

Умисне поранення життєво важливих органів потерпілого, унаслідок чого сталася смерть, судова практика розцінює як свідчення умислу винного на позбавлення жит­тя і кваліфікує такі дії як умисне вбивство (див. РП. - 1962. - № 1. - С. 151).