Вбивство, яке було наслідком дії особи, котра хоча й не ставила собі за мету по­збавлення життя, але байдуже ставилася до такого наслідку, можливість якого вона свідомо допускала, має кваліфікуватися як умисне вбивство. Відповідальність за умисне спричинення смерті настає і в тих випадках, коли винний, умисно завдаючи шкоди потерпілому, не передбачає конкретно, яка саме шкода матиме місце, допуска­ючи можливість будь-якої шкоди, у тому числі й смерті, яка фактично настає. Так, удар, завданий каменем, який був кинутий з невеликої відстані в голову потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, слід кваліфікувати як умисне вбивство, оскільки в цьо­му разі винний допускав можливість настання такого результату.

1.  У разі так званої помилки в особі потерпілого, тобто коли позбавляють життя людину, яку помилково сприйняли за іншу особу, котру мали намір вбити, винний підлягає відповідальності за умисне вбивство, а не за вбивство через необережність. Неправильно також кваліфікувати ці дії за сукупністю злочинів як замах на вбивство і вбивство через необережність. К., перебуваючи у стані сп’яніння, вчинив бійку із С., під час якої останній ударив К. цеглиною. К. забіг на подвір’я до свого брата, схопив стамеску і, бажаючи вбити С., став розшукувати його. Прийнявши М. за С., якого він розшукував, К. ударив його лезом стамески в голову, від чого М. помер. Обласний суд засудив К. за умисне вбивство. Судова колегія у кримінальних справах ВСУ, розгля­даючи справу в касаційному порядку, кваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. та необережне вбивство М. ПВСУ визнав таку перекваліфікацію дії К. неправильною і вказав, що К., маючи намір вбити С., помилково прийняв за нього М. та вбив остан­нього. Така помилка не виключає умисної вини К. у вчиненому вбивстві. Досить того, щоб винний усвідомлював, що внаслідок його дій може статися смерть людини (див. РП. - 1962. - № 3. - С. 137).

Таким чином, особа, яка мала умисел на вбивство певної людини, але помилково вбила іншу, повинна відповідати за умисне вбивство.

1.  Від убивства, пов’язаного з помилкою в особі потерпілого, слід відрізняти ви­падки так званого відхилення дії. Наприклад, А., бажаючи вбити Р., стріляє в нього, але влучає в І., який стояв неподалік, і вбиває його. У цій ситуації А. підлягає відпо­відальності за замах на умисне вбивство Р. і за необережне вбивство І. Якщо стосовно смерті І. неможливо встановити необережну вину А., він підлягає відповідальності лише за замах на вбивство Р.
2.  Правильна кваліфікація умисного вбивства припускає ретельне дослідження мотиву та мети вчинення злочину. Так, виходячи з мотиву та мети, в деяких випадках здійснюють розмежування видів умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, відмежування кваліфікованого вбивства від простого вбивства та вбивства при пом’якшуючих обставинах. Урахування мотиву та мети сприяє правильному визна­ченню ступеня суспільної небезпечності вчиненого вбивства й індивідуалізації по­карання. Встановлення мотиву та мети вчиненого вбивства є важливим і в профілак­тичному плані.
3.  При аналізі суб’єктивної сторони вбивства може постати питання про відме­жування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спри­чинило смерть потерпілого. Визначальним при його вирішенні, як зазначив ПВСУ, є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві на­стання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до настання смерті характеризується необережністю. Вирішуючи це питання, суди по­винні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спря­мованості умислу винного (див. п. 22 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров ’я особи»).

С. був засуджений обласним судом за умисне заподіяння потерпілій тяжких ушко­джень, що спричинили смерть. Перебуваючи у стані сп’яніння, С. завдав потерпілій удару в живіт. Судово-медична експертиза у своєму висновку зазначила, що була на­несена колото-різана рана в живіт розміром 20 см, причому через цей отвір відбулося випадіння кишечника. Смерть настала від гнійного перитоніту, спричиненого про­никаючим пораненням у черевну порожнину. ПВСУ, що розглядав цю справу, визнав, що суд, виходячи з висновку судово-медичної експертизи щодо причини смерті, дійшов неправильного висновку про те, що С. не мав наміру вбити потерпілу, а хотів заподі­яти їй лише тяжке тілесне ушкодження. Суд не урахував знаряддя та спосіб вчинення злочину і сам характер поранення. Дії С. слід кваліфікувати як умисне вбивство. На підставі цього вирок було скасовано і справу направлено на новий судовий розгляд (див. РП. - 1964. - № 5. - С. 134).

ВСУ визнав неправильним засудження за умисне вбивство К., який завдав кілька ударів ногою своїй дружині, внаслідок чого вона померла. Судова колегія з криміналь­них справ вказала, що сам факт нанесення ударів ногами в різні частини тіла ще не свідчить про наявність умислу на вбивство. ВСУ дійшов висновку, що пояснення К., який заперечував умисел на вбивство дружини, нічим не спростовані, і кваліфікував його дії як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілої (див. РП. - 1973. - № 3. - С. 103).

1.  Про необережну вину при вбивстві див. коментар до ст. 119 КК.
2.  Згідно зі ст. 22 КК суб’єктом умисних вбивств, передбачених статтями 115­117 КК, може бути особа, яка досягла 14-річного віку, а суб’єктом вбивства при пере­вищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК) та вбивства через необережність (ст. 119 КК) - осо­ба, яка досягла 16-річного віку. У разі потреби має призначатися судово-психіатрична експертиза для вирішення питання про осудність особи, яка вчинила вбивство.
3.  Закінченим злочином вбивство слід вважати з моменту настання смерті потер­пілого.

Готування до злочину може полягати в підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь, підшукуванні співучасників або змові на вчинення злочину, усуненні перешкод, а також іншому умисному створенні умов для вчинення злочину. Підшу­кування засобів або знарядь вбивства може полягати в придбанні вогнепальної або холодної зброї, отрути, виготовленні таких предметів та ін. Пристосування засобів або знарядь вбивства може виражатися у приведенні предметів, які є у злочинця чи придбані ним, до такого стану, що зробило б можливим або полегшило їх викорис­тання для вчинення вбивства. Під іншим умисним створенням умов для вчинення вбивства слід розуміти усунення можливих перешкод, створення умов для наступно­го приховування слідів злочину тощо.

Замах на злочин має місце тоді, коли діяння винного було безпосередньо спрямо­ване на позбавлення життя іншої людини, але злочинний наслідок (смерть) не настав з причин, не залежних від волі винного. До дій, безпосередньо спрямованих на по­збавлення життя, можна віднести, наприклад, нанесення жертві удару ножем в жит­тєво важливі органи, постріл у жертву, давання отрути тощо.

Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умислу на по­збавлення життя потерпілого. Якщо такий умисел не встановлений, замах на вбивство відсутній, а вчинене належить кваліфікувати за наслідками, що настали. Так, Ф. було засуджено за замах на вбивство свого брата Ф.І. за таких обставин: перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння під час сварки з Ф.І., він вдарив останнього молотком по голові, заподіявши йому тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння. Смерть Ф.І. не настала завдяки своєчасно наданій медичній до­помозі. Разом із тим будь-яких доказів того, що Ф. мав намір позбавити брата життя, у справі немає. Про відсутність такого наміру свідчить характер взаємовідносин між братами як до, так і після вчинення злочину, та факт завдання засудженим лише одно­го удару і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження. За таких обставин ВСУ кваліфікував дії винного як умисне тяжке тілесне ушкодження (див. ВВСУ. - 2002. - № 3. - С. 16-17).

ПВСУ в п. 4 постанови «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 звернув увагу судів на те, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом - коли особа усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання.

Судова практика повністю поділяє точку зору, згідно з якою прямий умисел має місце, зокрема, у випадках, коли винний усвідомлював, що внаслідок його дій з не­відворотністю настане смерть іншої людини. Нанесення ушкоджень у життєво важ­ливі органи тіла, котрі, як правило, спричиняють смерть потерпілого, але не призвели до смертельного наслідку лише в силу випадкового збігу обставин, не залежних від волі винного, належить кваліфікувати не за наслідками, що сталися, а як замах на умисне вбивство (див. СП. - К., 1998. - С. 26).

Якщо ж винний діяв не з прямим, а з непрямим умислом, він не може нести від­повідальність за замах на вбивство. Тому у випадках, коли особа, завдаючи іншій особі тілесних ушкоджень, свідомо допускає настання будь-яких наслідків, у тому числі й смерті, вона не може бути притягнута до відповідальності за замах на вбивство.

Злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство й у випадках, коли вин­ний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров’ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично були заподіяні.

У разі добровільної відмови від вчинення вбивства відповідальність може наста­вати лише за фактично вчинене діяння, якщо воно становить інший склад злочину. ПВСУ спеціально зазначив, що якщо відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінчено з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відпо­відно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа бажала вчинити (див. п. 4 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров ’я особи» від 7 лютого 2003р. № 2).

Відмова від повторення посягання, що сталася після закінченого замаху на умис­не вбивство, не може впливати на кваліфікацію вчиненого злочину.

1. Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті, що підвищує його суспіль­ну небезпечність. У цих випадках суд зобов’язаний ретельно з’ясувати міру участі і роль у вчиненому злочині кожного з притягнутих до відповідальності.

Кожна з осіб, які з умислом на вбивство нанесли потерпілому поранення в життє­во важливі органи, незалежно від того, яке з поранень виявилося безпосередньою причиною смерті потерпілого, повинні нести відповідальність за умисне вбивство як співвиконавці.

Підбурювання до вбивства проявляється у схиленні до злочину різними спосо­бами (умовляння, прохання, переконання, підкуп, погроза, обман, примус тощо). Відповідальність за підбурювання до вбивства може настати лише в тому разі, якщо винний, маючи намір позбавити життя потерпілого, схиляв до цього виконавця зло­чину.