Стаття 402. Непокора

          Непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу -

караються службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

             Ті самі діяння, якщо вони вчинені групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, -

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

             Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, -

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

             Життя і діяльність Збройних Сил Укр аїни побудовані на принципі повної єдино­начальності командирів і начальників. Суть єдиноначальності полягає в зосередженні у командира всіх функцій управління ввіреним підрозділом. Він повністю відповідає за бойову підготовку, військову дисципліну, стан озброєння, бойової техніки, транспорту, матеріально-побутове і медичне забезпечення військової частини. Згідно зі ст. 6 Дис­циплінарного статуту Збройних Сил України командир має право віддавати накази та розпорядження, а підлеглий забов’ язаний їх виконувати сумлінно, точно та у встанов­лений строк, крім випадків віддавання явно злочинного наказу та розпорядження. Від­повідальність за наказ несе командир, який його віддав. Непокора є небезпечним вій­ськовим злочином, який посягає на встановлений порядок підлеглості та військової честі і породжує неорганізованість та безладдя у військових частинах, негативно позначається на боєготовності та боєздатності військових формувань.

             Безпосереднім об’єктом злочину є установлений порядок підлеглості. Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 р., дає визначення понять «начальники» та «підлеглі», «старші та молодші за військовим званням».

Відповідно до ст. 28 цього Статуту єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих, наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.

Згідно зі ст. 30 Статуту начальник має право віддавати підлеглому накази і зобов ’язаний перевіряти їх виконання. Підлеглий зобов ’язаний беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу, і ставитися до нього з повагою.

Стаття 31 Статуту дає визначення прямих та безпосередніх начальників, а ст. 32 - визначення начальників залежно від їх військових звань.

             З об’єктивної сторони цей злочин вчиняється шляхом відкритої відмови виконати наказ начальника (непокори) або в іншому умисному невиконанні наказу.

Начальник - особа, якій постійно чи тимчасово підлеглі інші військовослужбовці. Різняться начальники за службовим положенням та за військовим званням. Началь­ники, яким військовослужбовці підлеглі по службі, - прямі начальники, а найближчий з них - безпосередній начальник.

Наказ (розпорядження) - це обов’язкова для виконання вимога командира (начальника) про вчинення або невчинення підлеглим певних дій по службі. Він може бути звернений до одного або до групи військовослужбовців і має за мету досягнення конкретного результату (зробити щось, не робити чогось).

Наказ (розпорядження) може бути відданий письмово, усно або іншим способом, переданий безпосередньо підлеглому або через інших осіб, у тому числі по телефону, телеграфу, радіозв’язку тощо. З деяких питань військової служби встановлена тільки письмова форма віддання наказів (наприклад, з питань витрати грошових коштів).

Підлеглий не повинен обговорювати наказ начальника. Згідно з Дисциплінарним статутом Збройних Сил України відповідальність за наказ несе начальник, який його віддав. Разом з тим у випадку віддання явно злочинного наказу чи розпорядження вони не підлягають виконанню (ст. 60 Конституції Укр аїни). Підлеглий, який виконав явно злочинний наказ, та начальник, який його віддав, підлягають кримінальній відповідальності за вчинене.

             Існують випадки, коли у зв’ язку з порушенням підлеглим загальних вимог вій­ськової служби начальник віддає наказ про припинення правопорушення та виконан­ня ним своїх обов’язків. Невиконання такого наказу підпадає під ознаки ст. 402 КК.

             Відповідальність за ст. 402 КК настає за невиконання наказу, який містить кон­кретну вимогу. Невиконання вимог загальних обов’язкових норм, що містяться у статутах, рекомендаціях, інструкціях, не може розглядатися як непокора.

Відповідальність за невиконання таких загальних норм може наставати як за недбале ставлення до військової служби. За порушення ж статутних правил вартової, внутрішньої служби, правил водіння або експлуатації машин відповідальність настає за спеціальними нормами чинного Кодексу.

             Відкрита відмова від виконання наказу визначає найбільш зухвалу форму не­виконання. При такій непокорі підлеглий у категоричній формі усно або письмово заявляє, що він виконувати наказ не буде. Підлеглий також може мовчки демонстра­тивно вчиняти дії, які свідчать про те, що наказ виконуватись не буде. Відмова може бути заявлена віч-на-віч або прилюдно. Публічна непокора, особливо перед строєм, як правило, свідчить про її підвищену суспільну небезпеку.

             Суперечка підлеглого з приводу отриманого наказу, його обговорення не ство­рюють складу злочину, якщо наказ виконано. У цьому випадку суперечка може тяг­нути за собою лише дисциплінарну відповідальність.

             Злочинність діяння відсутня, якщо непокора являє собою невиконання незаконного наказу.

             Інше умисне невиконання наказу визначається тим, що підлеглий відкрито не заявляє, що не буде виконувати наказ начальника, наказ начебто приймається до виконання, але насправді умисно не виконується. Поняттям невиконання наказу охоплюється: невико­нання дій, які передбачені наказом; вчинення дій, які заборонені наказом; неналежне виконання наказу, тобто відступ від його припису в часі, місці та характері дій.

             Непокору слід вважати закінченим злочином з моменту відкритої відмови виконати наказ або з моменту навмисного його невиконання незалежно від настання наслідків.

             З суб’єктивної сторони відкрита відмова виконати наказ начальника вчиню­ється тільки з прямим умислом, а інше умисне невиконання наказу може бути вчине­не як з прямим, так і непрямим умислом. Ставлення до тяжких наслідків - необереж­на форма вини.
 

 

             Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними і для його кваліфікації значення не мають.

             Суб’єктом злочину можуть бути військовослужбовець чи військовозобов’язаний під час проходження зборів, які за своїм службовим становищем чи військовим званням є підлеглими начальнику, що віддав наказ.

             Частина 2 ст. 402 КК передбачає відповідальність за непокору, яку вчинила група осіб або яка спричинила тяжкі наслідки.

             Групова непокора передбачає злочинну дію двох або більше осіб, об’єднаних спільністю умислу (див. коментар до ст. 28 КК). При непокорі, що вчинена групою осіб, кожний, хто відмовився виконати наказ начальника, освідомлює, що непокора здійснюється ним разом з іншою особою в складі групи. Для групової непокори наявність попередньої змови не є обов’язковою. При груповій непокорі винні виступають співвиконавцями.

             Про поняття тяжких наслідків див. коментар до ст. 401 КК.

Завжди необхідна наявність причинного зв’язку між непокорою та настанням тяжких наслідків.

             Частина 3 ст. 402 КК передбачає підвищену кримінальну відповідальність за непокору, вчинену в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці. Про поняття воєнного стану та бойової обстановки див. коментар до ст. 401 КК.