Форми її прояву в історичній перспективі постійно змінюються й вдосконалюються відповідно до змін, що відбуваються в продуктивних силах суспільства. Як же історично цей розвиток відбувається та які тенденції в ньому можна відзначити?

Історично першим типом власності, з якого почався розвиток людського суспільства і який тисячоліття панував у ньому, була усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат), а потім общинної (сільська й міська корпоративна) власність.

Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював той факт, що люди спільно (колективами) добували засоби до існування (примітивність знарядь праці унеможлив лювала виживання окремої людини в боротьбі з природою) і спільно їх споживали.

Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність трансформується в свій різновид - держав ну власність.

Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виступали в найрізноманітніших формах, відображаючи соціально-економічну природу пануючого суспільного ладу. Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності. Поява можливості індивідуального виживання (на основі подальшого розвитку продуктивних сил) породжує приватну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки (про що мова піде далі), яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів.

Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації (про що мова далі), може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної.

У зв'язку з цим викликає сумнів твердження деяких вітчизняних політиків і економістів про те, що завдання економічної реформи в Україні полягає в переході від суспільної власності до приватної. Чому?

Тому, що, по-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє в протилежному напрям ку.

По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці 19 ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.

Типи, види й форми власності

Отже, в процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності:

• власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля;
• власність окремих колективів.

Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї.

Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва.

Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

Еволюція відносин власності в Україні

Розглядаючи стратегію і тактику розвитку української економіки, якісні аспекти трансформаційних перетворень, не можна уникнути глибокого аналізу процесів, що відбуваються у відносинах власності, оскільки йдеться про ключову проблему становлення ринкової економіки. Наскільки далеко Україна просунулися уперед в її вирішенні і який реальний результат більш ніж десятирічного періоду реформ? У постановці даного питання полягає актуальність вибраної теми. Економічне відродження відбувається в Україні на тлі істотних викривлень в інституціональному секторі економіки і сфері реального привласнення, гострих соціальних протиріч та інших інверсій. На це неодноразово вказували провідні вітчизняні економісти-практики та науковці.

Головним чинником протиріч вони одноголосно називають недоліки процесу приватизації, внаслідок якої не була досягнута основна мета роздержавлення власності – значне підвищення ефективності функціонування народногосподарського комплексу України. Окрім того, рівень вирішення багатьох проблем сутності, змісту та форм прояву приватизаційних процесів не завжди адекватний вимогам завдань соціально-економічної політики у господарських системах індустріального типу. Дана стаття є однією із спроб висвітлити питання, які стосуються названих проблем - розробки і обґрунтування механізмів коригування та вдосконалення відносин власності, що склалися в Україні. Досягнення мети вимагало вирішення таких завдань:

• аналізу соціально-економічної ситуації що склалася в Україні, і виявлення її основних причин і передумов;
• висвітлення ходу приватизації в Україні з точки зору відповідності її цілей і задач, а також загальносвітових тенденцій отриманим результатам;
• розробки комплексу заходів з коригування і вдосконалення відносин реального привласнення, що склалися в економіці України.

Формально існують всі підстави для досить оптимістичних висновків. За 1992–2005 роки роздержавлено 90,5 тис. об'єктів. На підприємствах недержавної власності зараз виробляється більш як 80% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. У 2003 році функціонувало 326 тис. малих підприємств, 47,4 тис. фермерських господарств, діяло 1056 тис. приватних підприємців. Привертає увагу і такий факт: сьогодні майже 15 млн осіб є акціонерами і власниками земельних паїв. У цілому завершена приватизація присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн громадян.

Чи можна вважати, що ці параметри відображають серцевину трансформаційного процесу – масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності? І справа тут не тільки в суто економічних перевагах – у спроможності економічної системи, основаної на принципах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів для досягнення найважливіших цілей. Надзвичайно важливо усвідомити й інше: пріоритетність приватної власності визначається і її роллю в розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості, в демократизації цивільно-правових і політичних відносин.

Дуже важливо враховувати принципи історизму, на підставі яких відбувається еволюційний розвиток відносин власності на Заході. Перетворення, що проводяться у нас у згаданій сфері, мають корелювати з відповідними принципами. Йдеться про декілька аспектів цієї проблеми.

Перший – узгодження змін у відносинах власності з логікою цивілізаційного процесу, його гуманізацією, підпорядкованістю інтересам людини, його всебічним розвитком.

Другий аспект – необхідність урахування іншої цивілізаційної тенденції в розвитку відносин власності, пов'язаної із зміною домінуючого об'єкта власності. На відміну від індустріальної цивілізації, де домінуючий об'єкт власності – створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці, у постіндустріальній цивілізації таким домінуючим об'єктом стає інформація, що вміщує витрати переважно інтелектуальної робочої сили і є основою інтелектуальної власності людини. По-третє, моментом, що визначає логіку еволюційних змін у відносинах власності, виступає їх демократизація.

Процес демократизації власності багатоаспектний за своїм змістом. Він пов'язаний передусім із всебічним розвитком корпоративної власності. У західних країнах частина продукції, виготовленої на підприємствах з корпоративною формою власності, в загальному обсязі реалізованої продукції становить 80-90%. На початку 50-х років у США нараховувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні їх кількість наблизилася до 50 млн. Загалом у країнах Заходу кожен третій дорослий громадянин є акціонером. Всім зрозумілі роль і значення в демократизації відносин власності малих підприємств, на яку в окремих країнах Заходу випадає 40 і більше відсотків виготовленої продукції.

Нарешті, процес демократизації власності реалізовується і на підставі якісних перетворень механізму функціонування державної власності, в якій досі в окремих країнах Заходу сконцентрована досить значна частина суспільного капіталу.