Україну проголошено суверенною i незалежною, демократичною, соцiальною, правовою державою (ст.1 Конституції України), державою унітарною з республіканською формою правління (ч.2 ст.2, ч.1 ст.5 Конституції України), національною державою (ч.3 Преамбули, ч.2 ст.133 Конституції України), а також державою світською (ст.35 Конституції України).

Відповідно в інших статтях Конституції України затверджено низку фундаментальних положень, спрямованих на деталізацію та розвиток перелічених конституційних характеристик української держави. Зокрема, це такі положення:

• суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною i недоторканною, носієм суверенітету i єдиним джерелом влади в Україні є український народ;
• в Українi визнається i дiє принцип верховенства права, Конституцiя України має найвищу юридичну силу, закони та iншi нормативно-правовi акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннi вiдповiдати їй;
• людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю, при цьому права i свободи людини та їхні гарантiї мають визначати змiст i спрямованiсть дiяльностi держави;
• український народ здiйснює свою владу як безпосередньо, так i через органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування;
• державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову, водночас у державі визнається i гарантується мiсцеве самоврядування;
• право визначати i змiнювати конституцiйний лад в Українi належить виключно народовi i не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами;
• нiхто не може узурпувати державну владу;
• Україна сприяє консолiдацiї та розвитковi української нацiї, її iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, дбає про задоволення нацiонально-культурних i мовних потреб українцiв, якi проживають за межами держави;
• державною мовою в Українi є українська мова;
• Україна сприяє розвитковi етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв i нацiональних меншин України;
• церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа – вiд церкви, кожному гарантовано право на свободу свiтогляду i вiросповiдання;
• суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної, економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi [1, с.4-14]. Усе це фактично становить, на наш погляд, сутність та зміст сучасної (офіційної) конституційно-правової доктрини України, яку в літературі визначають за змістом як ліберально-демократичну [2, с.43].

Погоджуючись у цілому з поглядами Ю.М.Тодики щодо змісту і політико-правової природи понять "доктрини в конституційному праві" та "конституційно-правова доктрина", зокрема з думкою про те, що конституційно-правова доктрина сучасної держави виступає "сукупністю філософських і правових ідей концептуального рівня, які втілені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають спрямованість розвитку держави і суспільства, національної правової системи" [2, с.43-46], видається за доцільне останнє визначати (розуміти) як офіційну державну доктрину.

В абсолютній більшості випадків така офіційна державна доктрина (конституційно-правова доктрина) знаходить своє закріплення в актах органів установчої влади, зокрема конституціях.

На наш погляд, для української сьогоднішньої ситуації це поняття могло б бути визначене "конституційно-правова доктрина України". Водночас поряд з цим поняттям (“конституційно-правова доктрина України”) має право на існування також інше - "конституційно-правові доктрини в Україні".

Під конституційно-правовими доктринами в Україні, на наш погляд, можна розглядати сукупність поглядів, учень, теорій як окремих учених-конституціоналістів, так і їхніх груп (у тому числі і наукових правничих шкіл), політичних діячів, партій, рухів які працювали (діяли, функціонували) в Україні про зміст та сутність конституційної держави, конституцію держави, конституціоналізм, теорію розподілу влади, парламентаризм, місцеве самоврядування, правове положення особи і громадянина тощо.

Виходячи з такого розуміння цих явищ, поняття "конституційно-правова доктрина України" можна застосувати до ситуацій, пов’язаних з існуванням конкретних українських національно-державних утворень (УНР, ЗУНР, Українська Держава, Карпатська Україна, Україна після 24 серпня 1991 року); поняття "конституційно-правові доктрини в Україні" – відповідно до всього часу існування в Україні конституційно-правової думки.

Відтак категорія "конституційно-правові доктрини в Україні" є ширшим поняттям від категорії "конституційно-правова доктрина України", і фактично остання є складовою першого поняття.

Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні налічує не одну сотню років. Їхня доля (умови виникнення, становлення, розвиток), подібно до долі самої національної державності, є непростою, часом досить складною та суперечливою, а інколи й трагічною.

Часом зародження основ, закладенням підвалин конституційно-правових доктрин в Україні, справедливо вважається період Гетьманщини (середина ХVІІ ст. – кінець.ХVІІІ ст.). В цьому плані важливе значення мали наслідки визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б.Хмельницького 1648-1654 рр. та спроба створення на українських землях демократичної держави нового типу серед "феодального моря" тодішньої Європи.

Як наслідок, Україну того часу окремі вчені вважають першою національною державою в сучасному розумінні цього поняття [3, с.176], а Богдана Хмельницького нині називають "фундатором українського конституціоналізму" як такого [4, с.5]. Зборівська угода (1649), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654), Гадяцький трактат (1658), різного роду "статті (конституції)" пізніших років і особливо "Пакти й конституція законів та вольностей Війська Запорозького" (1710) сьогодні визначають не тільки як договірні форми регулювання державно-владних відносин того часу, а й як своєрідні українські пропоконституції [5, с.22], як переддень появи в Україні конституційно-правових доктрин.

З суто історичних підходів (з позицій загальної історії України) періодизацію розвитку конституційно-правових доктрин в Україні можна розглядати як складову загального процесу національного історичного поступу. В цій ситуації вдалою видається така схема:

• перший період – "Доба національного відродження" (початок ХІХ ст. – 1914 р.);
• другий період – "Доба державного відродження" (1917-1920/23рр.);
• третій період – "Новітня доба (час відновлення національної державності)" (від 1990 р. – до сьогодні).

Відповідно, кожен із цих періодів відображений тими чи іншими документами доктринального конституційно-правового характеру.

Серед документів періоду національного відродження насамперед привертають увагу конституційні проекти Григорія Андруського "Начерк Конституції Республіки" (1848-1850), Михайла Драгоманова "Проект основаній Устава украинского общества "Вольный Союз" – "Вільна Спілка" (1884), Миколи Міхновського “Основний Закон Самостійної України" (1905), Михайла Грушевського (викладений в його статті "Конституційне питання і українство в Росії", 1905 р.) та інші.

Період державного відродження відображений як конституційним законодавством УНР та ЗУНР, так і цілою групою проектів Основного Закону української держави. Серед першого йдеться насамперед про Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права та вольности УНР) від 29 квітня 1918 року, акти конституційного характеру Української Національної Ради у Львові (конституанти) – Статут Української Національної Ради (18 жовтня 1918 р.), Проклямація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р., "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність земель бувшої австро-угорської монархії" (13 листопада 1918 р.), Універсал директорії УНР від 22 січня 1919 року (Акт злуки) та ін.

Друга група документів цього періоду представлена численними проектами конституцій України, а саме: проект “Основного Державного Закону Української Народної Республіки” (1920), проект "Конституції (основних державних законів) У.Н.Р." проф.Отто Ейхельмана (1920), проект "Конституції ЗУНР" проф.Ст.Дністрянського (1920) та інші.

За історичним підгрунтям, причинами появи, політико-правовою природою, до цього періоду розвитку конститційно-правових доктрин в Україні можна також віднести конституційні акти Карпатської України (березень 1939р.), проект “Конституції Української держави” М.Сціборського (вересень 1939 р.),. Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 р.), Тимчасовий устрій УГВР (1944).

Державне відродження України, наслідком якого стала реалізація українською нацією свого природного (невід’ємного) права на самовизначення та створення двох українських держав – УНР і ЗУНР, було перервано окупацією етнічних українських територій в 1918-1920 рр. військами сусідніх держав – Радянською Росією, Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Виходячи саме з такого розуміння розвитку національної державності України в ХХ ст., поступ офіційних конституційно-правових доктрин СРСР, Польщі, Ромунії та Чехословаччини періоду насильницького входження до їхнього складу українських етнічних земель (у тому числі і явище так званих “радянських конституцій”, зокрема Конституцій УРСР) як складової конституційно-правових доктрин в Україні нами не розглядаються. Разом з тим у вітчизняній літературі з цього приводу є різні підходи: від вищевикладеної позиції [6, с.193-195; 7, с.174; 8, с.6] до протилежної, за якою “радянські конституції” УРСР 1919, 1929, 1937 та 1978 років розглядаються як частина історії української конституції [9, с.38-44].

24 серпня 1991 р. державну незалежність України було відновлено. Розпочався новий період у розвитку конституційно-правових доктрин в Україні. Знаковими в цьому процесі стали:

• Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.);
• Концепція нової Конституції України (19 червня 1991 р.);
• Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) та його всенародне підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.;
• Закон України про правонаступництво (12 вересня 1991 р.); офіційний проект Конституції України від 2 липня 1992 р. (підготовлений Робочою групою Конституційної Комісії під керівництвом проф.Леоніда Юзькова), проект Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р.;
• конституційні проекти політичних партій та рухів України 1993-1995 рр. (найбільш помітні серед них проекти Конституції України Християнсько-Демократичної Партії України; Української Республіканської Партії; Конгресу Українських Націоналістів;
• проект Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки фракції комуністів у Верховній Раді України);
• Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (8 червня 1995 р.); проект Конституції України, підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України (11 березня 1996 р.).

28 червня 1996 р. Верховною Радою України прийнято Конституцію України.

З позицій загальної теорії конституційного права розвиток конституційно-правової думки взагалі і європейської зокрема, розглядається вченими конституціоналістами крізь призму еволюції змісту самої конституції як такої. В спеціальній літературі є різні підходи щодо періодизації еволюції змісту конституцій.