Однак у радянській правовій системі джерелом права здебільшого визнавалися нормативно-правові акти. Практично не змінилися погляди  правників з цього приводу і зараз. У багатьох випадках  джерела права ототожнюються з його формами.

Так, В.Шаповал зазначає, що формами існування будь-якої галузі національного права є нормативно-правові акти, що належать до формальних джерел права. Ту саму ідею висувають і автори  підручників з теорії держави і права, які визнають юридичні джерела (форми) або соціально-соціальні джерела офіційно-документальними формами вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і надають їм юридичне, загальнообов’язкове значення.

До загальносоціальних джерел відносять економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об’єктивно обумовлюють виникнення правових норм. В російській літературі зустрічається ще більша градація. Тут зустрічаються матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права.

Матеріальні – ґрунтуються на системі об’єктивних потреб суспільного розвитку, своєрідності даного способу виробництва, базисних відносинах. Але суспільні потреби мають бути осмислені та скориговані законодавцем у відповідності до рівня його правосвідомості та політичної орієнтації. На його позицію можуть впливати особливості міжнародної та внутрішньополітичної обстановки, деякі інші фактори. Всі ці обставини у своїй сукупності і становлять ідеальне джерело права.

Результат ідеологічного осмислення потреб суспільного розвитку шляхом ряду правотворчих процедур отримує своє вираження в юридичних актах, які є  юридичним джерелом права. В цьому випадку юридичне джерело права та форма права співпадають за змістом.

Але в деяких видання поняття "джерела права" і "форми права" не ототожнюються. Вони, за твердженням авторів, тісно взаємопов?язані, але не збігаються. Якщо "форми права" показують, як зміст права організовано і виражено ззовні, то "джерела права" – це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження.

Поняття і види форм (джерел) права

У правознавстві та юридичній практиці термін "джерело права" розуміється, як правило, багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форма права". Але для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання для правильного використання в правозастосуванні саме форм права.

Термін "джерело" права має глибоке коріння, тому і має багато значень:

• фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння);
• сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);
• історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;
• способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

Вибір терміну "джерела права" приписують Тіту Лівію, який у своїй "історії" називає Закон ХІІ Таблиць джерелом права. Історики держави і права ще досі називають історичні пам’ятники джерелами права.

Багатогранність терміну "джерело права" вимагає теорію права замінити його іншим терміном – "форми права". Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

Отже, форма (джерело) права – це:

• зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах;
• вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела) права);
• спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі.

Як правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк) виділяють 4 види форм (джерел) права (нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір).

Нечитайленко А.А. виділяє 3 форми права: правовий звичай, юридичний нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент. Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм (джерел) права:

• Правовий звичай.
• Нормативно-правовий акт.
• Правовий прецедент.
• Нормативно-правовий договір.
• Правова доктрина.
• Релігійно-правова норма.
• Міжнародно-правовий акт.

Удосконалення системи законодавства на сучасному етапі розвитку України як прояв тенденцій розвитку джерел права

Формування сучасної правової системи – складний, тривалий, багатофункціональний процес, а тому вимагає належного аналізу. Коло відносин, на які поширюється дія будь-якого нормативно-правового акта, завжди відповідає предметові правового регулювання, в іншому випадку такий акт не буде правовим, тобто таким, що відповідає інтересам суспільства.

Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками, порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу.

Характерними для України є посилення регламентації суспільних відносин: спостерігається кількості законів та підзаконних актів, а також розширення меж і поглиблення деталізації нормативно-правового регулювання, що ускладнює правозастосування та знижує ефективність правової системи. Трохи непокоїть мала частка (близько 4%) законів серед інших нормативно-правових актів, бо дана невелика частка невластива правовій державі. Крім того, законодавство просто "не встигає" за розвитком суспільних відносин, а інколи навіть суперечить раніше прийнятим актам, і цінність багатьох з них нівелюється внутрішньою суперечністю та нестабільністю. Це явно не є перевагою нашої системи законодавства. Проблемою сучасних законів є їх часті розбіжності з Конституцією; декларативність, нерегулюючий характер деяких законів, схожих за змістом на політичний документ, вимагають ставлення до законотворчості як до спеціальної науки, відповідних концепцій і рекомендацій, методик розробки проектів законів на стадіях законотворчості.

Закон буде правовим лише тоді, коли буде відповідати загальновизнаним цінностям, відображатиме інтереси громадян, на основі цінностей має бути сформульована загальна норма. У цьому полягає надзвичайна важливість законотворчої функції законодавця. Але на практиці це не виконується. Часто законодавець помиляється, але ж не так, як помиляється законодавець український. Відсутність у нашого законодавця теоретичного осмислення інституту планування законодавчої роботи призводить не лише до погіршення якості законів та подальших незручностей для юристів та й юридично неосвіченого населення, а й до складнощів у процесі реалізації законів та інших нормативно-правових актів. Корені всього цього – насамперед у пізнавальній діяльності суб’єкта законотворчого процесу. Необхідно розробити методику аналізу чинників, що впливають на законотворення, сприяючи їх точному визначенню, досягненню кореляції між ними, регулярно аналізувати правову ситуацію, яка змінюється у країні й регіонах, що надасть можливість простежити динаміку ставлення громадян до чинних законів. Законодавство має спиратися на міцну наукову базу, і тоді можна буде стверджувати про реальне здійснення гасла: закон повинен бути прийнятий не тоді, коли його можна прийняти, а тоді, коли його не можна  не прийняти.

Потребує теоретичного осмислення інститут делегування законодавчих повноважень виконавчій владі, що не має призводити до внесення змін у чинні закони. Лише дотримання кожною гілкою влади своєї компетенції допоможе забезпечити ставлення до закону як до головного джерела права, зміцнити його верховенство у системі нормативно-правових актів. Законотворча діяльність підпорядкована лише одній меті – творити правовий закон.

Важливим завданням є розробка таких механізмів, які б упередили "вторгнення" Верховної Ради і Президента у сферу компетенції одне одного. Крім того, законотворчість є одним із шляхів подолання колізій, і її змістом є прийняття рішень органом правотворчості у разі вияву колізуючих норм. Двома важливими властивостями закону є регулювання законом найстійкіших та найважливіших суспільних відносин (тобто прийняття законів з найдрібніших питань підривало б їх авторитетність) і незворотна дія закону (забезпечує правопорядок та законність, перешкоджає довільному тлумаченню і застосуванню юридичних норм).

Важлива проблема – невизначеність законодавчого процесу при високих темпах формування законодавства. Її вирішенню мають допомогти закон про нормативно-правові акти (пропозиція його прийняти існує ще з 1985 року, але Верховна Рада досі не може цього зробити) та закон про закони і законодавчу діяльність в Україні (так званий "закон для законів" для усунення недоліків техніко-юридичного і змістовного характеру).

Тому вкрай важливим є вдосконалення можливих недоліків у вже існуючих нормативно-правових актів, та їх узгодження і вдосконалення згідно вимог часу і потреб суспільства.

Важливе значення в удосконаленні як системи законодавства, так і самих форм (джерел) права має систематизація нормативно-правових актів.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність, пов'язана з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведення 'їх у єдину внутрішньо узгоджену систему.

Здійснювати систематизацію нормативно-правових актів необхідно для:

• усунення суперечностей між нормативними актами;
• підвищення якості та ефективності законодавства;
• забезпечення доступності його використання громадянами, державними органами, громадськими організаціями, комерційними корпораціями.

Розрізняють три способи (форми) систематизації нормативно-правових актів: