Ознаками громадянського суспільства є:

• приватна власність, вільна праця, підприємництво;
• існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі;
• багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
• наявність незалежної системи засобів масової інформації;
• вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;
• переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

У громадянському суспільстві повинна існувати правова держава, себто така, в якій лише юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.

До основних ознак правової держави слід віднести такі:

• вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
• у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
• вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації;
• розвинена система чинного законодавства;
• взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
• провідна роль суду в розв'язанні спірних питань і конфліктних ситуацій;
• ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку;
• високий рівень правосвідомості та правової культури громадян; професіоналізму працівників правоохоронних органів і т. ін.

Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємо доповнення влади і права. Погляди на державу і право, на його місце і роль у суспільстві поступово закристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою.

Держава, її державні структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного карату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи тих законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.

Таке розуміння держави, як організації на основі права публічної влади, і є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше - під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних резолюцій та утвердження нового ладу.

Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності правом держави, її органів та посадових осіб, що виникли за античних часів, розвивались і доповнювались ідеями: вчень про демократію; республіканської форми правління; конституціоналізму; прав і свобод людини; народного суверенітету, панування права і закону та рівноправності всіх перед ними; поділу влади і незалежності суду.

Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію було сформульовано теорію правової держави.

Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Біля витоків цих ідей стояла богиня правосуддя Феміда - з пов'язкою на очах, із мечем: і терезами правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: "Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши". Як підкреслював потім Арістотель, із Солона в Афінах почалася демократія, Принцип зверхності права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: "Народ повинен битися за закон, як за свої стіни". Платон (427-347 до н, е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там. де панують справедливі закони.

В його творі "Закони" підкреслювалося: "Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах декількох людей, мова йде не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під будь-чиєю владою. Там же, де закон - володар над правителями, а вони - його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги".

Арістотель (384-322 до н. е.), як "батько" античної політичної науки, обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: "Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається» того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон - це врівноважений розум". Внутрішній взаємозв'язок права і держави Арістотель сформулював так: "Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною кормою політичного спілкування".

Отже, античні філософи і правознавці зв'язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Подальший теоретичний і практичний досвід показує, що для правової держави є необхідними не тільки панування права і правового закону, а й належна організація самої системи державної влади, встановлення різних державних органів, чітке розмежування їхньої компетенції,, визначення місця в цій системі;, характеру співвідношень між органами, способів їх формування, форм діяльності та інших організаційних і владно-інституційних аспектів.

Правова держава передбачає взаємодоповняльну єдність панування права і правової форми організації влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законорадчий орган; магістратури; судові органи. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Він розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ - це не всяке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ - де об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів - давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи, Право, за Цицероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, - це право, природне право народу, узгоджене і впорядковане, 3 його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливими. Вчений уважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади магістратів, а й міру підкорювання громадян, Він сформулював дуже важливий принцип права, твердячи, що чинність закону поширюється на всіх. Цицерон обстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність, Він визначав державу як загальний правопорядок, Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності - це не приватна, а загальна справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі середньовіччя і нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв та беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін "правова держава" набув поширення після видання праць німецького державознавця Р.Моля в 30-х рр. XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держави пов'язаний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632-1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці "Два трактати про правління".

Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір Ж.Ж. Руссо, висунув принципи законності опору всяким протизаконним діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом. Суб’єктивні права він уважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як "... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини".

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження належить чітко розмежувати і поділити між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от утілювати ці закони - прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, уважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу виниклого в XVII ст., буржуазного конституціоналізму,

Ідею поділу влади як один із принципів теорії правової держави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1775).

Він уважав, що свобода - це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода за Монтеск'є - це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада має належати парламентові, виконавча - королю, судова - незалежному судові присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень. Лише на таких умовах існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, то це суспільство не має конституції та не може вважатися демократичним.