З цього приводу існують неоднозначні думки та прямо протилежні позиції. Одні автори пропонують його скасувати як податок, що стримує розвиток споживчого ринку, створює фіскальну нестабільність, стимулює корумпованість контролюючих органів, інші – його збереження і вдосконалення як одного із стабільного і достатньо простого джерела доходів бюджету, з високою фіскальною ефективністю і нейтрального до собівартості товарів чи послуг.

Однією з причин негативного ставлення до ПДВ в Україні є те, що упродовж останніх років чітко простежується негативна тенденція – щорічна сума коштів від ПДВ, що надходить до бюджету, поступово зменшується, порівняно з коштами, які відшкодовуються з нього.

На нашу думку, податок на додану вартість не заслуговує на категорично негативні оцінки його застосування, більшість з яких є помилковими. Він є стабільним і вагомим джерелом доходу бюджету, застосовується переважною більшістю розвинутих країн світу і тих, що розвиваються.

Вперше податок на додану вартість був введений у Франції в 1954 році, потім набув широкого розповсюдження – спочатку в країнах Європи (кінець 60-х – початок 70-х pp.), а дещо пізніше – в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Нині податок на додану вартість стягується майже у 80-ти країнах світу, серед яких практично всі є промислове розвинутими. Однією з держав, де такого податку немає, є США. Але й тут протягом останнього десятиліття ведуться інтенсивні дискусії щодо заміни податку з обороту на федеральний податок на додану вартість.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років ПДВ був введений в країнах Східної Європи (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Словакія, Чехія), а також в деяких країнах СНД (Білорусь, Казахстан, Росія). В Україні ПДВ введений у 1992 році Законом України “Про податок на добавлену вартість” від 20 грудня 1991 року [2]. Сьогодні податок на додану вартість регулюється Законом України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року.

Загальною тенденцією для всіх країн, що ввели ПДВ, стало швидке перетворення цього податку на один з основних у податковій системі. Наприклад, у Франції на долю ПДВ припадає 45 % усіх податкових надходжень до бюджету, у Великобританії та Німеччині – 50 %. Приблизно такою є доля податку на додану вартість до загального обсягу податкових надходжень у бюджет держави і в інших країнах Центральної та Східної Європи.

У міжнародній практиці ПДВ застосовується за економічними моделями з вигодою для держави.

Законодавство з ПДВ більшості країн побудовано на дотриманні загальновизнаних основних принципів та норм Шостої Директиви ЄС, яка передбачає застосування податку, побудованого за принципом "країни призначення", який визначає, що ПДВ є податком на внутрішнє споживання і надходження від ПДВ акумулюються у бюджеті країни, де товари (послуги) споживаються. У зв’язку з тим, що товари (послуги), які експортуються, не є об’єктом споживання в країні, яка їх експортує, ПДВ, сплачений експортерами, має бути повернутий.

Його доля у ВВП в країнах-членах ЄС коливається в середньому в межах 6-8 % (Люксембург та Італія – по 5,6; Бельгія – 8,6; Данія – 9,6).

Основні характерні принципи, на яких базується ПДВ та механізм оподаткування, полягають у тому, що він є тим інструментом, котрий робить податок досконалою формою оподаткування споживання.

За своїм правовим характером та за економічною природою ПДВ є універсальним непрямим податком на споживання, однією із форм універсального акцизу.

Недоліками ПДВ є значний його вплив на загальний рівень цін та регресивність, особливо щодо малозабезпечених верств населення.

Метод справляння податку засновано на принципі, який дозволяє за формальною ознакою (на будь-якому етапі продажу товарів (послуг) відокремити споживання товарів (послуг) від їх використання суб’єктами господарської діяльності для цілей такої діяльності. Податок справляється, як тільки покупець здійснив витрати на придбання товару чи послуги.

Зазначений метод забезпечує акумулювання в бюджеті тільки податків, сплачених при купівлі товарів та послуг, продаж яких відноситься до категорії споживання.

До споживання відноситься придбання товарів (послуг) будь-якою особою, що не зареєстрована платником ПДВ. Не є споживанням придбання товарів (послуг) з метою здійснення господарської діяльності особою, що здійснює господарську діяльність і зареєстрована як платник цього податку та експорт товарів (послуг).

Основна характерна особливість ПДВ полягає в тому, що суб’єкт господарювання, зареєстрований як платник ПДВ, який придбає товари (послуги) для їх використання у господарській діяльності, має право на вирахування із суми податку, нарахованого при здійсненні продажу, суми податку, сплаченого при придбанні оборотних і основних активів – застосувати так званий "метод податкового кредиту".

Правило податкового кредиту позбавляє ПДВ кумулятивного ефекту, виключаючи сферу господарської діяльності із оподаткування, та дозволяє рівномірно розподілити податкове навантаження на всі етапи виробництва й розподілу товарів.

Податкові зобов’язання продавця товарів (послуг) визначаються як різниця між сумою ПДВ, нарахованою при продажі товарів (послуг), та сумою ПДВ, нарахованою при купівлі товарів (послуг). При цьому визначений продавцем податок переноситься на наступного покупця. У разі, якщо такий наступний покупець не є особою, зареєстрованою як платник цього податку, він не має права на податковий кредит і фактично через продавця сплачує ПДВ до бюджету.

Таким чином, механізм справляння ПДВ є по суті механізмом обліку, в якому функцію обліку виконують особи, що зареєстровані як платники ПДВ.

На показники надходження ПДВ до бюджету впливає низка об’єктивних чинників, серед яких такі:

• показник надходжень до бюджету формується рівнем внутрішнього споживання вироблених товарів, який, у свою чергу, обумовлюється рівнем грошових доходів населення;
• розміри податкового боргу;
• обсяги податкових пільг з цього виду податку та постійне збільшення кількості випадків звільнення від його сплати.

Наявність великої кількості винятків та пільг з оподаткування, передусім індивідуального, галузевого та територіального характеру, негативно впливає на ефективність адміністрування податку на додану вартість.

Застосування вказаних спеціальних режимів на практиці призводить до подвійних втрат Державного бюджету, оскільки платники, які їх застосовують, податок на додану вартість до бюджету не сплачують, а залишають його у своєму розпорядженні. Водночас вони виписують податкові накладні, за якими їх покупці-платники податку включають ці суми до податкового кредиту, зменшуючи таким чином суми сплачуваного ними податку або збільшуючи суми, заявлені ними до відшкодування з бюджету.

Більше того, надання таких пільг або суб’єктам підприємницької діяльності, або за групами товарів, які використовуються у виробництві, взагалі спотворює механізм дії цього податку, сприяє так званому "кумулятивному" ефекту, що, у свою чергу, призводить до подорожчання товарів та збільшення податкового навантаження на наступних етапах руху продукції.

Подібні пільги з оподаткування можна вважати однією з форм непрямих субсидій з боку держави, що порушує основні принципи ринкових умов, перешкоджає здоровій конкуренції за рахунок надання переваг одним суб’єктам підприємництва стосовно інших.

Економічно обґрунтованими та соціальне ефективними слід визнавати лише пільги з податку на додану вартість на товари, придбані для особистого споживання.

Саме за їх допомогою держава може створювати умови для підтримки споживачів (передусім, соціальне незахищених верств населення), звільняючи від оподаткування продаж тих товарів або послуг, які несуть в собі соціальне навантаження і мають загальнодержавне значення.

Податкові пільги саме такого змісту, передбачені чинним законодавством України, мають бути збережені, тим більше, що вони передбачаються і директивами Європейського Союзу.

Проте, на сьогодні у більшості випадків пільги з оподаткування надаються не законослухняним платникам податків, а власникам різноманітних комерційних структур, які, до того ж, нерідко використовують їх для особистого збагачення, у тому числі з прямим порушенням вимог чинного законодавства.

Так, за даними ДПА України, упродовж 1998-2003 років обсяги пільг з податку на додану вартість збільшилися з 17 до 41 млрд грн, або майже в 2,5 рази.

Водночас, при користуванні пільгами не лише суб’єкти підприємницької діяльності не сплачують ПДВ до бюджету, а й покупці їх продукції отримують право на відшкодування податку з бюджету. Надання пільг порушує основні принципи ринкової економіки, перешкоджає конкуренції за рахунок надання одним підприємствам переваг над іншими.

Зростання пільгових підприємств призводить і до помітного подорожчання товарів, у тому числі особистого споживання, оскільки до їх вартості неодноразово включається сума ПДВ.

Непоодинокими є факти ухилення від сплати податку та незаконних вимог по відшкодуванню ПДВ.

Найбільш поширеними схемами порушень законодавства при справлянні ПДВ є:

• псевдоекспортні операції або експорт товарно-матеріальних цінностей за штучно завищеними цінами та з використанням у ланцюзі постачальників "фіктивних" підприємств;
• внутрішні операції з продажу із використанням цінових трансфертів, коли штучно завищуються продажні ціни для збільшення податкового кредиту, при цьому продавцями є фірми-"метелики", які після здійснення операцій ліквідуються;
• безтоварні операції з використанням підприємств, звільнених від оподаткування;
• імпорт товарно-матеріальних цінностей за відчутно заниженими цінами;
• імпорт так званої "давальницької" сировини;
• безпідставне використання податкових векселів;
• проведення безтоварних операцій;
• реалізація товарно-матеріальних цінностей за цінами, нижчими вартості придбання (різновид фіктивних операцій);
• використання пільг підприємств з Іноземними Інвестиціями, спеціальних економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (ТПР) і бюджетних дотацій;
• застосування механізму передплат, єдиного податку та спрощеної системи оподаткування у торгівлі.

Недостатньою є ефективність діяльності державних органів по стягненню податку на додану вартість, низькою є результативність діяльності правоохоронних та контролюючих органів по боротьбі з правопорушеннями та злочинами у сфері оподаткування.

Правоохоронні органи не завжди своєчасно отримують інформацію щодо можливої протиправної діяльності суб’єктів господарської діяльності у сфері оподаткування, нерідко не володіють достатньою інформацією про вчинення або підготовку до вчинення таких злочинів, що перешкоджає оперативному вжиттю ними заходів щодо запобігання їх вчиненню, притягнення винних осіб до передбаченої законом відповідальності та відшкодування завданих державі збитків. Тому невипадково, що значна кількість кримінальних справ вказаної категорії (передусім, за фактами незаконного відшкодування ПДВ) порушується зі значним запізненням у часі, за фактами вчинення злочинів, які мали місце ще кілька років тому, а не стосовно конкретних осіб.

У зв’язку з цим виникає необхідність у невідкладному вжитті заходів організаційно-правового характеру, спрямованих, передусім, на налагодження належної взаємодії між контролюючими та правоохоронними органами.

У першу чергу, це стосується чіткого визначення критеріїв сумнівних операцій, пов’язаних з відшкодуванням податку на додану вартість, та порядку взаємообміну інформацією між відповідними органами в подібних випадках.