Виходячи iз рiвностi всiх людей перед законом норма про необхiдну оборону повинна дiяти для всiх громадян однаково, незалежно вiд того, чи це їх моральний чи службовий обов’язок.

Тому, правом на необхiдну оборону в рiвнiй мiрi володiють як громадяни, так працiвники мiлiцiї, iншi службовi особи. Незважаючи на це, до тих, хто при виконаннi своїх службових обов’язкiв використовує зброю, ставляться додатковi вимоги для визнання їх дiй по припиненню злочинних посягань правомiрними. Так, закон України вiд 20 грудня 1990 року "Про мiлiцiю" передбачено право на застосування вогнепальної зброї для захисту громадян вiд нападу, який загрожував їх життю i здоров’ю, для вiдбиття групового або збройного нападу на працiвника мiлiцiї, якщо життю i здоров’ю загрожус небезпека i т.д.

Аналiзуючи положения цього закону, можна припустити, що працiвники мiлiцiї, як i громадяни поставленi в гiрше, нiж провопорушник становище. На думку деяких авторiв, працiвник мiлiцiї повинен бути особою недоторканною для злочинця i йому самому слiд приймати рiшення, якi засоби є необхiдними для захисту в конкретнiй ситуацiї i обмеженням при цьому повинен бути лише закон про необхiдну оборону. Питання про застосування зброї громадянами на практицi також вирiшується неоднозначно. Застосування зброї або iнших засобiв чи предметiв не пiдлягас кримiнально-правовiй оцiнцi, якщо таке застосування було зумовлене нападом озброєної особи або групи осiб, а також проти протиправного насильницького вторгнення в житло чи iнше примiщення.

З одного боку, придбання з метою захисту звукової зброї (газової, пневматичної зброї, стартових пiстолетiв, електрошокових пристроїв) дозволясться державою, а з іншого застосування збро для самозахисту не передбачено законодавством, отже, є незаконним i особи, якi їх використали для захисту, за певних обставин, з потерпiлих можуть перетворитися у пiдозрюваних у вчиненнi злочину.

Необхiдною обороною визнаються дiї вчиненi з метою захисту охоронюваних законом прав та iнтересiв особи, яка захищається, або iншої особи, а також суспiльних iнтересiв та iнтересiв держави вiд суспiльно небезпечного посягання шляхом заподiяння тому, хто посягас, шкоди, необхiдно i достатньо в данiй обстановцi для негайного вiдвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхiдно оборони. дiяння, вчинене в станi необхiдно оборони i пов’язане iз заподiянням шкоди посягаючому, зовнiшньо дуже схоже на злочинне.

Проте право на необхiдну оборону, як i будь-яке iнше право, не є безмежним. З метою характеристики необхiдної оборони як кримiнально правового iнституту i для розмежування и вiд подiбних дiянь, законодавець надiлив її власними ознаками. Практикою застосування кримiнального законодавства та наукою кримiнального права винайдено два види умов правомiрностi заподiяння шкоди в станi необхiдної оборони - це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються власти- востей захисту.

До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспiльно небезпечним, наявним та дiйсним. До умов, якi характеризують захист: захист при необхiднiй оборонi визнасться правомiрним тодi, коли шкода заподiяна нападаючому, а не комусь iншому; захист мае бути своєчасним.

Необхiдна оборона, яка не є злочинним дiянням, має пiдставу i характеризується рядом ознак, якi вiн подiляє на об’єктивнi та суб’єктивнi. До об’єктивних ознак вiн пропонує вiдносити тi, якi характеризують спосiб захисту, який полягає в заподiяннi шкоди посягаючому, межi захисту в часi, невiдповiднiсть заподiяної посягаючому шкоди характеру та небезпечностi посягання.

Суб’єктивну ознаку необхiдної оборони складає мета захисних дiй. В юридичнiй лiтературi властивостi необхiдної оборони часто називають умовами її правомiрностi.

Посягання повинне бути суспiльно небезнечним. Необхiдна оборона не допускається проти дiй тих осiб, якi не мiстять суспiльної небезпеки. Право на необхiдну оборону виникає не проти будь-якого протиправного дiяння, а лише в тому випадку, коли воно набирає характеру суспiльно небезпечного посягання.

Необхiдна оборона - дiяння активне, яке виражається у вiдбиттi посягання. Дiяння у кримiнальному правi - це вольова усвiдомлена поведiнка особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслiдкiв. Заподiяння шкоди особi, що активно посягає на важливi суспiльнi вiдносини шляхом бездiяльностi неможливо. Необхiдна оборона i бездiяльнiсть виключають одне одного, оскiльки необхiдна оборона можлива лише в формi активних дiй.

Тому необхiдна оборона неможлива проти суспiльно небезпечних посягань, якi вчиняються шляхом пасивно поведiнки. Часто в юридичнiй лiтературi замiсть термiну "посягання" вживають термiн "напад", оскiльки бiльшiсть злочинних посягань виражаються у формi нападу. Проте стан необхiдно оборони виникас i тодi, коли дiї не носять характер нападу. Це - крадiжки, таємний замах на життя, ненасильницький грабiж.

Право на захист вiд суспiльно небезпечних посягань виникас лише в тих випадках, коли це загрожус негайним i невiдворотним заподiянням шкоди, навiть при зверненнi до вiдповiдних органiв. до таких посягань можна вiднести вбивство, хулiганство, заподiяння тiлесних ушкоджень.

На практицi рiдко слухаються судовi справи про оборону вiд погрози, заподiяння легких тiлесних ушкоджень, незаконне позбавлення волi. Необхiдна оборона виникає i в випадках вчинення суспiльно небезпечних посягань малолiтнiми, неосудними. На думку деяких авторiв, стан необхiдної оборони виникас i проти дiй особи - не суб’скта элочину, оскiльки в ст. 36 КК України йдеться про заподiяння шкоди посягаючому, а не злочинцевi (тобто особi, яка не обов’язково є суб’єктом злочину). Iснує декiлька точок зору вiдносно допустимостi необхiдноi оборони щодо неосудних. Однi автори пропонують розглядати такий захист за правилами крайньої необхiдностi, iншi - за правилами про необхiдну оборону.

Перша позицiя мотивусться тим, що при необхiднiй оборонi iнтереси посягаючого ставляться в менш вигiдне становище, нiж iнтереси потерпiлого при крайнiй необхiдностi. Проте така позицiя не вiдповiдає ст. 36 КК, де вказусться, що головне, щоб посягання носило суспiльно небезпечний характер, а вже вiд кого воно походить не має значення.

Виходячи iз вищенаведеного, можна зробити висновок, що дiяння, вчиненi малолiтнiми або неосудними особами, також визнаються суспiльно небезпечними, оскiльки закон передбачає можливiсть захисту саме вiд суспiльно небезпечних, а не злочинних посягань, дiї таких осiб не можуть бути визнанi злочинними, оскiльки вони не є субєктами злочину, а суспiльно небезпечними, тому захист вiд таких дiй вважається правомiрним.

Щодо допустимостi необхiдно оборони стосовно дiй службових осiб, то однiєї думки з цього приводу також немас. Домiнуючою є думка, що необхiдна оборона допустима лише проти явно незаконних дiй посадових осiб. Законнi дiї працiвникiв мiлiцi суддiв, слiдчих не можуть бути пiдставою для захисту вiд таких дiй. З метою недопущення беззаконня дiї службових осiб здiйснюються у вiдповiднiй формi i в певному порядку. Порушення такої форми робить такi дiї незаконними, що виступас пiдставою для необхiдної оборони. Другою умовою правомiрностi необхiдно оборони є її своєчаснiсть, тобто можливiсть здiйснення захисту вiд суспiльно небезпечного посягання лише протягом часу, в межах якого здiйснюється саме посягання.

Кожне суспiльно небезпечне дiяння протiкає в часi i має свiй початковий та кiнцевий моменти. В межах цього часу захиснi дiї визнаються правомiрними i не тягнуть за собою кримiнальну вiдповiдальнiсть. Пленум Верховного Суду України в постановi вiд 28 червня 1991 року "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечус право на необхiдну оборону вiд суспiльно небезпечних посягань" зазначив, що "стан необхiдної оборони виникає не лише в момент суспiльно небезпечного посягання, але i при наявностi реальної загрози заподiяння шкоди тому, хто оборонясться. Для з’ясування цього необхiдно врахувати поведiнку нападаючого, зокрема спрямованiсть умислу, iнтенсивнiсть i характер його дiй, що дає пiдставу сприймати загрозу як реальну".

Так само вирiшує це питання Пленум Верховного Суду України i в п. 2 нової постанови "Про судову практику в справах про необхiдну оборону" вiд 26 квiтня 2002 року. За загальним правилом, необхiдна оборона можлива вiд наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось i ще не закiнчилось. Кiнцевим моментом посягання є його остаточне, безповоротне i фактичне припинення незалежно вiд обставин.

Припинення може мати мiсце у випадках, коли посягаючий досяг мети, яку ставив перед посяганням, добровiльн вiдмовився вiд продовження посягання, приведення посягаючого в таке становище, коли вiн не може продовжити посягання. Якщо посягання фактично припинилося, то вiдпадає i пiдстава для здiйснення необхiдної оборони.

Інколи може мати мiсце призупинення посягання. Рiзниця призупинення вiд припинення полягас в тому, що припинення є остаточним, шкода не заподiюється тому, хто захищається. Призупинене посягання - це перерване в часi посягання; загроза заподiяння шкоди не перестає існувати, i, відповідно, існує підстава для необхідної оборони. Мотивами призупинення можуть виступати: пiдшукування нових засобiв чи знарядь для ефективного продовження посягання, необхiднiсть перепочити, щоб потiм розпочати посягання з новими силами, перечекати несприятливi для посягаючого обставини.

Захист вiд припиненого посягання кваліфікується як перевищення меж необхiдної оборони. У випадку призупинення посягання загроза iнтересам продовжує iснувати, а вiдповiдно - i правова пiдстава для необхiдної оборони. Проблему переходу зброї вiд посягаючого до того, хто захищасться вiд заподiяння тяжкої шкоди цiєю зброєю, яка часто виникає в слiдчiй та судовiй практицi намагався розглянути Пленум Верховного Суду України в постановi вiд 28 червня 1991 року, акцентуючи увагу на тому, що посягання не може однозначно вважатися закiнченим у випадку переходу зброї чи iнших знарядь, якi використовувалися для нападу, вiд посягаючого до того, хто захищається. Факт переходу зброї i використання її для вiдбитгя суспiльно небезпечного посягання чи використання зброї при неозброєному нападi часто розглядаються як перевищення меж необхiдної оборони, хоча в дiйсностi дiї таких осiб були праврмiрними.

Якщо пiсля вилучення зброї посягаючий не зупиняється i продовжує суспiльно небезпечне дiяння, то той, хто захищасться може оборонятися i далi, в тому числi i з використанням вилучено зброї. Але, якщо пiсля вiдiбрання у посягаючого зброї вiн вiдмовлясться вiд продовження посягання, то з цього моменту зникає пiдстава для необхiдної оборони.

В судовiй практицi викликає дискусiю застосування особами для захисту спецiальних механiчних та iнших пристроїв, якi автоматично працюють на ураження особи, що вчиняє посягання. Такi дiї, як вважають однi автори, не можуть вважатися вчиненими в станi необхiдної оборони через їх явну передчаснiсть, iншi - що такi дiї за певних умов можуть вважатися такими, що вчиненi в станi необхiдної оборони. За загальною точкою зору пристрої встановлюються в момент, коли посягання ще немає. Оскiльки дiяння (встановлення пристрою) i наслiдки його дiї можуть бути рознесенi в часi, судова практика розглядає дiяння на момент його вчинення. А, оскiльки посягання ще немає, то такi дiї не вважаються вчиненими в станi необхiдної оборони.