Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі прийняття певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов'язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві і у повсякденній діяльності.

Міжнародне товариство в рамках ООН виробило ряд документів (декларації, акти, договори), які містять у собі норми, що стосуються цих питань.

Перший з цих документів - Загальна декларація прав людини, був затверджений і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ця дата сьогодні відзначається в країнах світу як День прав людини.

Підготовка Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складної дипломатичної боротьби, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів і точок зору. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження. Ці документи вміщували переважно перелік громадянських і політичних прав. Тому західні держави з самого початку виступали проти включення до декларації соціально-економічних прав. Радянська ж делегація, посилаючись на Конституцію СРСР 1936 р., домагалася включення у проект широкого кола соціальних і економічних прав, а також статей, присвячених правам кожного народу на самовизначення, рівності прав кожного народу і кожної національності у межах держав. При цьому абсолютизувався принцип суверенітету держав, що вело до заперечення включення до Загальної декларації таких громадянських прав, як право кожного вільно залишати свою країну і повертатися до неї.

Різні позиції займали західні країни і СРСР щодо питання про включення до декларації права кожної людини на власність. Радянський Союз виступив проти включення цього права до проекту.

При цьому його представники виходили з ідеологічних міркувань, керувалися класовим підходом. СРСР намагався переконати народи світу, що тільки соціалізм здатний забезпечити людям основні права і свободи.

Радянський Союз виступив також проти визнання природного, природженого характеру прав людини, заперечував обов'язок держави захищати ці права. Пояснювалося це радянськими ідеологами тим, що свої права кожна людина одержує від держави, яка на свій розсуд закріплює їх в законодавстві.

Отже, під час розробки проекту Загальної декларації прав людини виникло багато принципово різноманітних поглядів з одних і тих же питань. Але вихід був знайдений. Полягав він у тому, що при ухваленні декларації держави з різними суспільними системами свідомо не уточнювали змісту багатьох її понять, не давали їм класових визначень. Незважаючи на те, що ці поняття трактувалися з різних позицій, у їх визначення вкладався загальнодемократичний і загальнолюдський зміст, який був прийнятний для всіх. Як наслідок, багато статей цього документа набули загального характеру і не мали чітких меж.

У той же час, окремі статті Загальної декларації були цілком конкретними і нагадували положення конституцій і законодавчих актів різних країн світу, оскільки, формулюючи свої пропозиції, багато з країн фактично використовували норми національного права.

За ухвалення Загальної декларації прав людини проголосувало 48 держав-членів ООН. 8 держав від голосування утрималися. Це були СРСР і соціалістичні країни. Пояснюючи свої дії, їх представники посилалися на те, що ухвалений документ порушує суверенітет держав, не включає ряду запропонованих ними положень та не гарантує здійснення основних прав і свобод.

Загальна декларація прав людини складається з преамбули і ЗО статей. Вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті декларації було проголошено, що «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах». У другій статті цього документа констатувалося те, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища».

Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і тому закріплені в ній норми мають лише рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не обов'язкові для держав - членів ООН. Але все ж, оцінюючи юридичне значення і силу положень декларації, слід враховувати те, що в міжнародному праві поряд з договором важливу роль відіграє і звичай, який формується в результаті міжнародної практики держав і поступово визнається ними правовою нормою. І саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридичне обов'язкові звичаєві або договірні норми.

У конституціях багатьох країн світу містяться посилання на цей документ і включається низка його положень. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Все це свідчить про дієвість цього документа і його важливе значення для розвитку міждержавних відносин.

Більшість країн світу розглядають сьогодні Декларацію як документ, який містить звичаєві норми міжнародного права, значна кількість яких стала «jus cogens». Це дуже важливо, адже ряд країн (Куба, Китай, Індонезія, Пакистан та ін.) не є членами ні Пакту про громадянські і політичні права, ні Пакту про економічні, соціальні і культурні права, і в своїй діяльності у сфері прав людини зобов'язані керуватися положеннями саме Загальної декларації прав людини.

Отже, завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше ніж 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. На всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі і України, підтвердили універсальність та загальнообов'язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства у будь-якій країні.

Другим важливим міжнародним документом з прав людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, схвалений ООН 16 грудня 1966 р.

Економічні, соціальні і культурні права - права другого покоління. Вони порівняно недавно стали проголошуватися і закріплюватися законодавством різних країн світу і міжнародними документами. У конституціях і законодавчих актах ХVІІІ-ХІХ ст. давався переважно перелік громадянських і політичних прав. Економічні і соціальні права в той період розглядалися як другорядний, побічний продукт їх розвитку. І лише на початку XX ст. в конституціях деяких держав все більший і більший наголос робиться на соціально-економічних правах. Вперше широкий обсяг таких прав був проголошений у Конституції РСФРР. Окремі соціально-економічні положення містилися також в мексиканській Конституції 1917 р., прийнятій після революції в цій країні. Після Першої світової війни положення про соціально-економічні права знайшли місце у Веймарській Конституції Німеччини 1919 р., Конституції Іспанської республіки 1931 р., Конституції СРСР 1936 р., Конституції Ірландії 1937 р., а після Другої світової війни - Конституції Японії 1946 р., Конституції Італії 1947 р. та ін.

На початку XX ст. укладаються і перші міжнародні угоди в цій галузі. Вони врегульовували, як правило, трудові відносини. До таких угод потрібно, в першу чергу, віднести статут Ліги Націй, а також конвенції, які були прийняті в рамках Міжнародної Організації Праці (МОП).

З прийняттям Статуту ООН, а потім Загальної декларації прав людини розпочинається якісно новий етап у міжнародно-правовій регламентації цих прав. Він розпочався ще в 1951 р. і був досить складним і суперечливим. Як і при розробці Загальної декларації прав людини, у процесі обговорення положень Пакту про економічні, соціальні і культурні права виявилося багато розходжень між державами, які належали до різних соціально-економічних систем. Тому не всі із запропонованих прав були включені до Пакту. Так, наприклад, через сильний опір СРСР та інших соціалістичних країн із документа була вилучена будь-яка згадка про право кожного на володіння власністю і про заборону насильницького і свавільного позбавлення цього права. В свою чергу, США наполягали на тому, що федеративна держава не в змозі гарантувати здійснення закріплених в Пакті прав і свобод на території всіх її складових частин. Але все ж було знайдено компроміс і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права був схвалений. Радянським Союзом цей документ було ратифіковано в 1973 р., але на практиці він не виконувався.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права складається з преамбули і 31 статті, які поділені на 5 частин. У преамбулі відзначається, що права, проголошені в пакті, випливають з властивої людській особі гідності, а ідеал людської особи, вільної від страху та нужди, можна здійснити лише за наявності таких умов, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами. Конкретний їх перелік розпочинається з проголошення права на працю (ст. 6), права кожного на справедливі і сприятливі умови праці (ст. 7), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (ст. 9), право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї (ст. 11), право кожної людини на освіту (ст. 13), право на участь у культурному житті, користування результатами наукового прогресу (ст. 15).

Згідно зі ст. 2 Пакту, держави, які приєдналися до нього, зобов'язувалися в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи щодо забезпечення поступового здійснення визначених у цьому документі прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, ухвалення законодавчих актів. Держави також брали на себе зобов'язання гарантувати, що права, проголошені в Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи інших обставин.

Але, незважаючи на ці положення Пакту, деякі держави упродовж довгого часу заперечували юридичну обов'язковість його норм про економічні, соціальні і культурні права, мотивуючи це тим, що вони є лише побажаннями, а не юридичними обов'язками. І лише зовсім недавно позиція більшості країн світу з цього питання змінилася. Вони стали визнавати юридичну обов'язковість положень Пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Більш того, в 1986 р. провідні експерти різних країн світу з проблем природи і ступеня юридичних обов'язків, взятих державами - учасницями Пакту про економічні, соціальні і культурні права, прийшли до таких висновків: