У ході обговорення Пакту про громадянські і політичні права між державами виникали суперечки стосовно процедури розгляду скарг окремих осіб. Одні держави пропонували в рамках пакту створити спеціальний міжнародний суд по правам людини, який мав розглядати справи, порушені не тільки державами, а й недержавними організаціями, групами осіб, окремими індивідами. При цьому всі сторони в суді мали бути в рівних умовах. Інші держави, і в першу чергу Радянський Союз і східноєвропейські країни, виступали не тільки проти утворення такого суду, але й проти запровадження Комітету з прав людини, однією з функцій якого повинен був стати розгляд скарг окремих осіб. Вони вважали, що статті Пакту, які відносилися до його імплементації, є втручанням у внутрішні справи держав і порушують їх суверенітет.

У результаті обговорення цих питань було вирішено положення про розгляд скарг окремих осіб до Пакту про громадянські і політичні права не включати, а вирішити це питання в спеціальному договорі - Факультативному протоколі до Пакту.

Цей Протокол був ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН разом з Пактом 16 грудня 1966 р. Згідно з ним Комітет по правах людини мав право приймати і розглядати скарги від окремих осіб лише у тому випадку, якщо держава, під юрисдикцією якої вони знаходилися, була учасником Пакту і визнавала цю компетенцію Комітету, ратифікувала Протокол або приєдналася до нього. Анонімні скарги не розглядалися. Авторами скарг мали бути конкретні особи, чиї права, закріплені в Пакті, порушувалися. Жертва правопорушення могла звертатися до Комітету як особисто, так і через своїх офіційних представників або близьких родичів. Комітетом розглядалися лише ті порушення прав і свобод, які були допущені після набуття чинності для даної держави як Пакту, так і Протоколу. Комітет розпочинав розглядати питання про порушення прав і свобод стосовно тієї чи іншої особи лише у тому випадку, коли були вичерпані усі можливості вирішення цього питання в середині країни засобами правового захисту і якщо це питання не обговорювалося попутно з іншою процедурою міжнародного врегулювання.

Отже, згідно з Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, захист прав людини покладається в першу чергу на національні установи. Але у випадку, коли в країні відсутній незалежний або неупереджений суд, якщо державні органи не забезпечують ефективний правовий захист, то особа може безпосередньо звернутися до Комітету з прав людини. Питання про вичерпність внутрішніх засобів захисту прав людини вирішується в кожному конкретному разі самим Комітетом з прав людини. При цьому ним аналізуються і враховуються такі чинники, як безглуздість і даремність звернення в судові або адміністративні органи держави, де правозастосовна практика не залишає жодних можливостей на задоволення скарги.

У випадку, якщо Комітет з прав людини визнає скаргу справедливою, то він про це повідомляє відповідну державу. Останній надається можливість упродовж шести місяців надіслати до Комітету письмове пояснення щодо суті питання, і після цього автор скарги може дати відгук на роз'яснення держави.

За час свого існування Комітетом з прав людини було розглянуто сотні повідомлень і винесено стосовно їх відповідні рекомендації. Більшість з них були визнані державами і прийняті до виконання.

У ході розгляду індивідуальних повідомлень про порушення прав людини Комітет з прав людини формулює узагальнюючі висновки про відповідність законів, судової та адміністративної практики тієї чи іншої країни вимогам Пакту. В свою чергу, держави, виконуючи звернені до них рекомендації Комітету, узгоджують своє законодавство з вимогами Пакту і створюють умови для того, щоб в подальшому подібні порушення прав людини не допускалися.

З розвитком міждержавних відносин, багато з питань, які раніше відносилися до внутрішньої компетенції країн, почали переходити в площину міжнародного правового регулювання. Одним з таких питань є питання смертної кари.

Документи, що входять до Хартії прав людини, проголосивши право на життя, не забороняли смертної кари. Пакт про громадянські і політичні права лише забороняв безпідставно позбавляти кого-небудь життя. «В країнах, які не скасували смертної кари, - відзначалося в ст. 6 Пакту, - смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинів геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом». Пакт забороняв виносити смертний вирок «за злочини, вчинені особами, молодшими вісімнадцяти років, і не виконується щодо вагітних жінок». Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

До категорії «найтяжчих злочинів» законодавство більшості країн світу відносить вбивство. Але, як свідчить світова практика, лише незначна кількість вбивств заздалегідь готується або здійснюється з корисливою метою. Більшість злочинів цього виду здійснюються людьми у стані наркотичного або алкогольного сп'яніння, під впливом ряду несподіваних чинників. Отже, твердження про те, що смертна кара здатна зупинити чи різко зменшити злочинність, нічим не обґрунтована. Навпаки, на думку багатьох фахівців, її скасування дасть лише позитивні результати, так як сприятиме гуманізації суспільних відносин та уникненню судових помилок.

У 1983 р. рада Європи прийняла Протокол № 6 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.), який встановлює повне скасування смертної кари. Ст. 1 цього Протоколу проголошує, що смертна кара скасовується і ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений. Держави - учасниці Протоколу могли лише передбачити у своєму законодавстві смертну кару за тяжкі злочини, скоєні під час війни або неминучої загрози війни. На сьогодні більшість країн-членів Ради Європи ратифікували Протокол № 6 і не виносять смертних вироків або не виконують їх. Але слід мати на увазі, що приєднання до цього протоколу не є обов'язковою умовою приєднання до самої Конвенції.

Ухвалений Радою Європи Протокол № 6 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини сприяв зміні позиції багатьох країн світу - членів ООН у питанні про скасування смертної кари. Це призвело до того, що 15 грудня 1989 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Другий Факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права, спрямований на скасування смертної кари. Згідно з цим Протоколом здійснення права кожної людини на життя нерозривно пов'язане із забороною смертної кари. Ст. 1 документа зобов'язує держави-учасниці скасувати смертну кару і не виконувати винесені вироки про смертну кару. При цьому Протокол забороняє державам робити які-небудь застере­ження, за винятком застосування смертної кари за тяжкі злочини, вчинені під час війни. Контроль за дотриманням державами -учасницями положень Протоколу покладений на Комітет з прав людини. Кожна держава, що стала учасницею Протоколу, подаючи доповіді Комітету про стан прав людини, зобов'язана включати до неї також інформацію про вжиті заходи по імплементації Протоколу. Важливими міжнародними документами з прав людини є також:

• Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948 р.),
• Конвенція про політичні права жінок (1952 р.),
• Конвенція про статус біженців (1951 р.),
• Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.),
• Європейський соціальний статут (1961 р.),
• Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.),
• Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.),
• Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.),
• Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.),
• Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.),
• Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.),
• Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.),
• Конвенція про права дитини (1989 р.),
• Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.),
• Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих - мігрантів і членів їх сімей (1990 р.),
• Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.),
• Гельсінський документ НБСЄ «Виклик часу змін» (1992 р.) та ін.

Рекомендована література:

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К., 1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні договори України. - К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. - К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. - М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу. - К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази. - Політична думка. - 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н. Севастьянова. - М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. - Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. - К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. - М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация международно-правовьіх норм во внутреннем праве. - К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. - М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче. -1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. - К., Інститут законодавства ВРУ, 1996.

19. Конституційні акти України 1917 - 1920 рр. - К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав людини. Виклад фактів. - № 3. - ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 1993. - № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. - Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний революции XVII в. - М., 1973.