Право на соціальне забезпечення (за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей тощо) полягає в тому, що держава гарантує надання достатніх коштів громадянам, які через об'єктивні обставини повністю або частково втратили можливість працювати і отримувати винагороду за працю, а також допомоги сім'ям у зв'язку із народженням та вихованням дитини.

Це право закріплене у ст. 22 Загальної декларації прав людини. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ст. 9) прямо встановлено право на соціальне забезпечення, у тому числі - соціальне страхування. Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї та матері на допомогу по соціальному забезпеченню.

Конституція України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі втрати працездатності, безробіття та інших випадках. Право на соціальний захист гарантується системою соціального страхування та соціального забезпечення. Одним з видів соціального забезпечення є виплата пенсій, які повинні забезпечувати рівень життя людей не нижчий від прожиткового мінімуму.

Конституція закріплює право громадян на соціальний захист та встановлює види соціального забезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості, при втраті годувальника, у разі повної чи часткової втрати працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося через незалежні від громадянина причини. Основні з них передбачає Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, за вислугу років, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності у них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. визначає правові, економічні та організаційні основи захисту населення України від безробіття. Безробітними визнаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших доходів через відсутність прийнятної роботи, зареєстровані державною службою зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні її виконувати.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності і пологах, при народженні дитини та по догляду за дитиною, допомогу на поховання. Соціальний захист непрацездатних громадян також здійснюється шляхом створення спеціальних державних закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для самотніх громадян, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів тощо).

Стосовно захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення та надання їм відповідних компенсацій і пільг (Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р.).

Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язкового державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є переважно асигнування із державного бюджету, страхові внески громадян, підприємств, установ і організацій.

Реалізація та фінансування існуючої системи соціального забезпечення населення України спирається переважно на державне забезпечення і управління.

Право на житло закріплено ст. 47 Конституції України. Вона передбачає, що кожен мешканець України може побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Отже, обов'язок забезпечення житлом всіх бажаючих на державу, на відміну від радянських часів, вже не покладається. Держава зобов'язана надати житло лише громадянам, які потребують соціального захисту. До них належать: малозабезпечені, інваліди - ветерани війни, військовослужбовці, особи, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС та деякі категорії громадян. Стосовно всіх інших категорій населення держава повинна створювати умови для реалізації громадянином своїх конституційних прав: сприяти розвитку ринку житла, підвищувати життєвий рівень своїх громадян шляхом проведення ефективної економічної політики, створювати можливості для проведення підприємницької діяльності, метою якої є одержання прибутку і, як наслідок, підвищення добробуту населення тощо.

Держава повинна також вживати різні заходи для того, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право кожного на достатній життєвий рівень визнається ст. 25 Загальної декларації прав людини. У ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права визнається, що достатній життєвий рівень для громадянина і його сім'ї включає достатнє харчування, одяг і житло, а головне - закріплюється право кожного на неухильне поліпшення умов життя.

Ст. 48 Конституції України також закріплює це право, але вона не містить спеціальних конституційних гарантій та не конкретизує його. І справді, розуміння достатнього життєвого рівня у кожної людини своє і випливає із власних поглядів та уподобань. Держава повинна, напевне, у своїй діяльності по забезпеченню цього права виходити з того, що повинен бути встановлений такий мінімальний рівень зарплати, пенсії, стипендії, який би дозволяв людині задовольнити необхідні соціальні потреби, відтворювати себе для нормальної продуктивної праці, мати впевненість у завтрашньому дні. Створення можливостей для реалізації громадянином права на достатній життєвий рівень - основна мета соціальної функції держави. Водночас, слід зазначити, що соціально-економічний стан України у сучасних умовах не дозволяє повністю гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування закріплюється ст. 49 Конституції України. Воно є продовженням та деталізацією ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, де зазначається, що кожна людина має право на найвищий досяжний рівень фізичного та психологічного здоров'я.

В Україні це право знайшло закріплення в «Основах законодавства України про охорону здоров'я», де передбачається певний життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування та забезпечення, здорові та безпечні умови праці, побуту та відпочинку, кваліфіковану медико-санітарну допомогу тощо.

Право на охорону здоров'я та медичну допомогу згідно з чинним законодавством має комплексний характер і передбачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, які є необхідними для підтримання здоров'я людини;
• безпечне для життя і здоров'я людини довкілля та санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де вона проживає;
• безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;
• достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
• участь в обговоренні проектів законодавчих актів та управлінні охороною здоров'я, проведенні громадської експертизи з цих питань,
• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я, відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди та оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;
• можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути порушені загальновизнані права людини тощо. Зазначимо, що в країнах Європи існують законодавчі акти, які регулюють права та обов'язки лікарів, пацієнтів, представників державних структур у галузі генної інженерії, репродуктивної медицини, лікування СНІДу, трансплантології. Ставши членом Ради Європи, Україна також зобов'язалась виконувати вимоги та рекомендації цієї інституції, які стосуються прав та свобод пацієнтів, етичного аспекту проведення медичних експериментів тощо.

Охорона здоров'я в Україні забезпечується державним фінансуванням відповідних програм, створенням умов для ефективної і доступної для всіх громадян медичної допомоги. Державні, комерційні, громадські або інші установи, організації, підприємства, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності тощо.

Крім законодавчого регулювання, охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. До обов'язків держави належить створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяння розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. Медична допомога у державних та комунальних закладах охорони здоров'я надається безоплатно, а мережа таких закладів не повинна скорочуватись.

Разом з тим, як свідчать статистичні дані, моніторинг звернень до Уповноваженого з прав людини, стан здоров'я населення України погіршується. Його сучасний рівень безпосередньо пов'язаний з вкрай низьким матеріальним становищем більшості людей, незадовільними умовами праці й побуту, неякісним, незбалансованим харчуванням, нездоровим способом життя, слабким розвитком фізичної культури, поширенням шкідливих звичок (паління, алкоголізм, наркоманія і токсикоманія), використанням застарілих, екологічно небезпечних технологій на виробництві, браком ефективних засобів знешкодження шкідливих речовин і захисту від них, техногенним забрудненням навколишнього середовища, а також труднощами адаптації людей до нових соціально-економічних умов.

Водночас, за оцінками фахівців, потреби населення у медичних послугах задовольняються лише на 30%. Не виконуються у повному обсязі національні програми у галузі охорони здоров'я. Недосконалість механізмів контролю за дотриманням прав людини в галузі охорони здоров'я, юридична безвідповідальність багатьох медичних працівників унеможливлюють належний захист прав пацієнтів. Відсутність інформації про досвід інших країн у вирішенні питань захисту прав пацієнтів та лікарів, необізнаність населення України щодо своїх прав та свобод у сфері медицини створюють підстави для зловживання основними правами пацієнтів, які передбачаються Лісабонською декларацією та Європейською декларацією прав пацієнта.

У комплексі заходів охорони здоров'я особливе місце займає державне забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Воно здійснюється шляхом впровадження і забезпечення дотримання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, здійснення комплексу спеціальних заходів та організації державного санітарного нагляду. Держава дбає про розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини.