Як наука, адміністративне право має загальнонаукові завдання, а саме: виявлення, опис, пояснення процесів, явищ, закономірностей і формулювання на цьому ґрунті передбачень, прогнозів, рекомендацій щодо удосконалення й розвитку адміністративної практики.

Управління полягає у виконанні управлінських функцій, що досягається через реалізацію компетенції органу виконавчої влади або повноважень якоїсь організації іншого виду. Практична ж реалізація компетенції - предмет повсякденних турбот особистого складу органів - професійних службовців: державних службовців, менеджерів, розпорядників, власників, уповноважених ними осіб.

Метою даної роботи є розкриття питання "Державні службовці - як суб’єкти адміністративно правових відносин". Для досягнення поставленої мети автор зупинився на розкритті таких питань: поняття службовця та правова основа діяльності державних службовців; види державних службовців, їх функції. Права та обов’язки; юридична відповідальність за службові правопорушення тощо. При роботі над курсовою роботою використано законодавчу базу яка регламентує діяльність державних службовців.

1. Поняття службовця та правова основа діяльності державних службовців

Професійні службовці належать до певної групи населення - осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління "виробництвом" управлінських рішень та їх реалізацією в порядку службових завдань.

Професійну службу можна деференціювати за ознакою її організації  та порядком проходження на державну та службу в недержавних структурах. Правовою основою діяльності державних службовців в Україні є Закон України "Про державну службу", в якому визначається правовий статус, походження, питання службової кар’єри, припинення статусу та матеріальне забезпечення службовців.

Крім цього закону, діяльність державних службовців регламентують і інші законодавчі акти, наприклад, Кодекс законів про працю України, закони України "Про прокуратуру", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" та ін.

Перший вид служби - загальна служба - передбачає проходження її у сферах державного сектора виробництва, в органах транспорту, торгівлі, в органах, завданням яких є забезпечення внутрішньої стабільності держави, в навчальних, наукових установах, закладах охорони здоров"я, культури, у муніципальних утвореннях.

Службовець (і це особливість юридичного статусу) - учасник специфічного правовідношення, оскільки вступає, з одного боку, у трудові правовідносини, пов"язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов"язками, із самим процесом праці, а з іншого боку - у адміністративно-правові, пов"язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець - суб"єкт подвійного (парного) правовідношення.

Згідно статті 1 Закону України "Про державну службу": Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади  в  державних органах та їх апараті щодо практичного виконання  завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження".

Професійна служба - це адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах, об"єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, до цих організацій власника, що має своїм змістом обов"язкову діяльність по реалізації управлінських функцій.

Професійна служба як правовий інститут - це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, найняття, її проходження, права та обов"язки службовців (норм трудового й адміністративного права); порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове право); нормування, оплату праці, соціальне страхування, сумісництво, режим виробничого процесу (трудове право); юридичну відповідальність тощо.

Що стосується вимог, які ставляться до громадян при вступі на державну службу, то можна виділити дві групи таких вимог: загальні та специфічні.

До першого виду належить заборона перебувати на державній службі в одній установі чи підприємстві особам, які є близькою ріднею між собою або свояками, якщо їхнє одночасне перебування на службі пов’язане з підпорядкованістю чи підконтрольністю одного з них іншому. При цьому у Постанові РНК УРСР від 4.06.33р. "Про сумісництво посад та службу родичів в установах, підприємствах, організаціях усуспільненого сектора" (ст.16,17) та в ст.251 Кодексу законів про працю України (доповнення 1995р.) йдеться про безпосередню підпорядкованість чи підконтрольність, а не загальну.

Із цього правила (яке не є розширювальним правилом) винятки можуть бути зроблені лише Кабінетом Міністрів, наприклад, для окремих посад на підприємствах, для віддалених населених пунктів, де ускладнено підбір кадрів або, навпаки, існує безробіття.

Встановлені обмеження не поширюються на тих, хто займає підпорядковані чи підконтрольні виборні посади, а також на працівників зв’язку (крім центрального апарату), педагогів, викладачів, бібліотекарів, артистів, музикантів державних театрів і студій, лікарів у лікувальних чи санітарних установах, агрономів, землемірів тощо.

На державну службу не приймаються недієздатні, а також особи, позбавлені, за вироком суду права перебувати на певних посадах у апараті державного управління (ст. 84 та 87 ККУ). В окремих галузях ця заборона регулюється типовими інструкціями, затверджуваними центральним галузевим органом. Так інструкція, що діє в державному секторі торгівлі, передбачає недопущення на матеріально-відповідальні посади осіб, які мають судимість за корисливі злочини або звільнені з роботи за крадіжки і зловживання. У деяких сферах приватної економіки також передбачено подібні заборони. Так, особи, що мають непогашену судимість за крадіжки хабарництво, інші корисливі злочини, не можуть займати керівні посади або посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Забороняється суміщення державних посад з приватними. Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їхніх структурних підрозділів, а також службовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування діючим законодавством (Декрет Кабінету Міністрів України від 31.XII.92 р. "Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств") заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

Це виключає можливість бути учасниками будь-якого приватного торгового, промислового підприємства, займатися підрядами або поставками, брати участь у договорах оренди та в будь якій формі вступати в відносини комерційного характеру з державними органами, бути повіреним  третіх осіб у справах установ та підприємств, де вони (повірені) перебувають на службі, сприяти фізичним і юридичним особам з використанням свого службового становища у підприємництві і т. п.

Ніяких інших обмежень законодавством не передбачено. Навіть більше, передбачено кримінальну відповідальність за відмову у прийомі на роботу в держапарат з мотивів вагітності, годування дитини груддю або наявності дитини віком до 3-х років.

Є також незаконною відмова в прийнятті на роботу з таких підстав, як соціальне походження, стать, майновий стан, національна належність, колишня судимість, засудження батьків чи родичів, оскільки таке не передбачено спеціальними законами (винятки складають деякі галузі державного управління - правоохоронні органи, дипломатична служба і таке ін., кандидати на службу в яких проходять перевірку на відсутність будь-яких компрометуючих фактів, при наявності їх згоди на таку перевірку).

До спеціальних вимог стосовно вступу на професійну службу можна віднести віковий ценз; наявність спеціальної освіти; вчених ступенів, звань; практичного стажу зі спеціальності; стан здоров’я; принесення присяги; складення кваліфікаційного іспиту; проходження стажування.

Невід’ємним компонентом служби як юридичного інституту є посада, оскільки кожний громадянин, що вступив на професійну службу в державних органах чи недержавних організаціях, займає посаду на відміну від робітника, що працює за спеціальністю, котра характеризує рід трудової діяльності.

Посада, будучи одночасно робочим місцем та бюджетною позицією утворюється у розпорядчому порядку. Правовими актами компетентних органів визначається її назва, місце у службовій ієрархії, порядок зміщення. Вона включається в штатний розклад, в єдину номенклатуру посад службовців. При цьому найменування посад має максимально точно віддзеркалювати зміст і характер роботи, що виконується працівником.

Службові позиції за тотожністю функціональних завдань впорядковано в ієрархічну структуру, у певні організаційні підрозділи, а за такою ознакою, як наявність (відсутність), обсяг владних повноважень, - у шкалу залежностей: майже кожна посада є одночасно крівною щодо попередньої, вона ж підпорядкована щодо наступної. Отже, структура посад воднораз є і структурою виконавчої влади (владних повноважень).

Посада є часткою структури органу, виявом його компетенції у вигляді владних повноважень, якими наділяється саме посада, а не конкретний службовець. Якщо посада має займатися за контрактом, то зміст і характер повноважень "насичується" в залежності від умов контракту. Водночас треба зазначити, що в управлінському апараті, крім посад, що передбачають реалізацію владних повноважень та вчинення будь-яких юридично значущих дій, існує велика група посад, праця на яких обумовлена виконанням функцій, що не виражають волю держави, але є потрібними в наслідок забезпечуючого характеру таких, створення матеріальних, інших умов для виконання владних повноважень, тобто визначального виду діяльності органу виконавчої влади. Отже, йдеться про окремі два поняття - "службова особа" та "особа" що перебуває на службі".

Обсяг владних повноважень службових осіб, авторитет, властивий владі, визначається отже, їхньою посадою. Поза посадою, адміністративної влади не існує.

Структура, ієрархія посад є й структурою, ієрархією адміністративної  влади органу.

Владні повноваження умовно поділяються на державно-владні, що виражають волю держави і передаються нею службовим особам на підставі закону, та юридично-владні, що не виражають волю держави але мають законний характер (повноваження службових осіб громадських організацій, партій, приватних підприємств і установ).

На службу до державного органу або приватної структури громадянин може вступати з досягненням 16 років, тобто віку обмеженої цивільної дієздатності. Це і є загальним правилом, якщо на доповнення до нього спеціальними законодавчими або нормативними актами не встановлено іншого віку, наприклад, для суддів і прокурорів - 25 років, для депутатів усіх рівнів - 18 років, для призову на дійсну військову службу - 18 років тощо.

Діючим законодавством передбачається зайняття певних посад на державній службі леше особами зі спеціальною освітою. Це посади прокурорів і слідчих, лікарів та педагогів, ветеринарних працівників тощо.

Практичний стаж із спеціальності, необхідний для зміщення керівних посад у соціально культурних установах, становить 3 роки (директори загальноосвітніх шкіл, завідуючі дошкільних установ та ін.), для зайняття посади народного судді районного (міського) суду потрібний стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше 2 років, судді суду вищого рівня - не менше 5 років, з них не менше 3 років на посаді судді тощо.