Тривалі дискусії стосовно поділу права на приватне і публічне, пов’язані з розробкою і наступним прийняттям Цивільного, Земельного кодексів та інших важливих нормативно-правових актів, є відображенням докорінної перебудови поглядів на систему права, що існувала в Україні упродовж більш ніж півстоліття. Нині відбувається трансформація українського права, зумовлена відтворенням традицій романо-германської правової сім’ї, яка заснована, як відомо, на рецепції римського приватного права.

У процесі історичного розвитку українське право вже зазнало сприятливого впливу класичного права, у тому числі і римського приватного, хоча при цьому збереглися його національні особливості. Історичне походження і розвиток українського права традиційно пов’язані з римською правовою доктриною, що, зокрема, виявилось у "Руській Правді", Литовських статутах, "Правах, за якими судиться малоросійський народ..." та інших пам’ятках українського права.

Відтак у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 року простежуються тенденції визнання пріоритету приватного права і всебічного захисту інтересів та прав людини.

Сьогодні виникла потреба в уніфікації національного законодавства  країн СНД та країн ЄС і значна роль у цьому процесі належить римському приватному праву, причина довговічності якого полягає, зокрема, і в тому, що римляни творчо перейняли та синтезували не тільки свій, а й чужий правовий досвід.

Цивільне право як наука було започатковано ще в часи Римської Імперії. До того ж часу і відноситься виникнення спадко-вого права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, він не зв’язаний з іншими галузями майнових прав. Він не входить в систему речових прав, не є яким-небудь типом зобов’язального права але дуже тісно зв’яза-ний з цими галузями. Римськими юристами були розроблені основ-ні поняття спадкового права, механізми спадкування за заповітом і за законом. Ще в римському праві були розроблені основні поняття спадкового права та саме визначення спадкового права. Так в римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна вмершого до інших осіб. Був розроблений принцип "nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest", що означало що не може бути спадкування в одній частині майна за заповітом, а в іншій - за законом.

Римське спадкове право пройшло довгий шлях розвитку, в процесі якого надбало ряд рис, відповідних до характеру римської власності та сім’ї. Розвиток свободи заповідальних розпоряджень був обумовлений посиленням приватної власності по мірі звільнення її від пережитків сімейної.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламентувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом та спадкування за законом. Основним типом спадкування все таки було спадкування за законом. Але вже закони XII таблиць признають спадкування за заповітом переважною формою спадкування.

Спадкування за преторським едитом (bonorum possessio). Було значно ослаблено формалізм при складанні заповітів.Було введено таке поняття як спадкоємці за законом першої та другої черги.

Спадкування за імператорським законодавством. В цей період спадкування далеко відійшло від старого цивільного спадкування. В цей період відбувся значний розвиток спадкового права, але воно ще не стало чіткою, закінченою системою. До часу правління Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, було доволі складним та заплутаним інститутом. У такому вигляді воно й було представлене в кодифікації Юстиніана через те, що він не був на той час готовим реформувати спадкове право.

Спадкування за правом Юстиніана. У 542 році новели 115, 118, 127 приводять спадкове право до чіткої системи, тим самим завершивши становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римського суспільства. Так всіх родичів померлого Юстиніан розділив на п’ять класів (черг). Було встановлено черговість наслідування за класами.

Спадкування за заповітом у римському праві

Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Заповіт - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єди ним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт - це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

При ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними.

 При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід чували свої підписи печатками. Призначення спадкоємців - основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи рим ської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе ному.

Спадкування за законом у римському спадковому праві

Спадкування за законом - спадкування проти заповіту - мало місце в таких випадках:

• за відсутності заповіту;
• визнання його недійсним;
• смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.

В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називало ся ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну ре форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку вання закликалися наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі.

• І клас - низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін.;
• II клас - висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні ро дичі, якщо вони були;
• III клас - неповнорідні брати і сестри та діти раніше по мерлих неповнорідних братів й сестер;
• IV клас - решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня;
• V клас - той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадку вання за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко.

Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип - крім випадків спадкування за правом представлення - од ночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наяв ності спадкоємців першого до спадкування не закликали ся. Закликання до спадкування спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо:

• спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося;
• спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини.

Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу. В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадку вання закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

Сучасні загальні положення про спадкування

Спадкове право - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі смертю фізичної особи та переходом її прав і обов'язків до інших осіб у порядку правонаступництва.

Загальні положення про спадкування встановлює гл.84 ЦК.

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) - ст.1216 ЦК.

Спадкування є загальним (універсальним) правонаступництвом, оскільки права та обов'язки померлого переходять до спадкоємців одночасно як єдине ціле. Спадкоємець не може прийняти лише частину прав, а від інших відмовитися. Це - безпосереднє правонаступництво, оскільки спадкоємці одержують права та обов'язки безпосередньо після померлого на підставі акта прийняття спадщини.

Спадкування регулює книга шоста ЦК. Порядок здійснення прав спадкоємців регулюється також Законом "Про нотаріат". У судовій практиці застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. №4 "Про практику розгляду судами України справ про спадкування".

Види спадкування. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст.1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Встановлення часу відкриття спадщини має важливе значення. На день відкриття спадщини визначається кількість спадкоємців і склад спадщини. З часу відкриття спадщини починають обчислюватися строки на прийняття або відмову від неї. До спадкування застосовується законодавство, що діяло в момент відкриття спадщини.

Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з цих осіб.