Місце відкриття спадщини - останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Таким чином, місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті, коли громадянин помер у санаторії, у службовому відрядженні. Спадкове право місцю смерті значення не надає.

Відносини спадкування регулюються законодавством місця відкриття спадщини. Правильне визначення місця відкриття спадщини має значення для встановлення органів, які мають вживати заходів щодо її охорони, яким слід подавати заяву про прийняття спадщини або відмову від неї, претензії кредиторів. Нотаріуси за місцем відкриття спадщини приймають заяви спадкоємців про прийняття спадщини або про відмову від неї, видають останнім свідоцтво про право на спадщину.

У передбачених ст.ст.1251-1252 ЦК випадках замість посвідчення нотаріусом можливе посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування або іншою посадовою, службовою особою. Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, Іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, Іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів.

Заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути посвідчений його капітаном. Заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений її начальником. Заповіт військовослужбовця, а у пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт працівника, члена їх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчений командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Заповіт особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

Вказані вище заповіти осіб посвідчуються при свідках.

До заповітів, посвідчених посадовими, службовими особами, застосовуються положення ст.1247 ЦК. Заповіти, посвідчені вказаними вище посадовими, службовими особами, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

Право користування жилим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у останніх членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини (ст.1239 ЦК).

Виходячи зі змісту ЦК, зміст заповідального відказу може бути різним: заповідач може зобов'язати спадкоємця придбати і передати відказоодержувачу будь-яке майно, виплатити йому певну суму грошових коштів, надати іншій особі право довічного користування будинком або його частиною.

Одержання майна за заповідальним відказом є особливим видом спадкового правонаступництва. Відказоодержувач стає спадкоємцем в окремому праві спадкодавця або набуває право вимоги до спадкоємця - виконавця відказу. Від звичайного спадкування за заповітом заповідальний відказ відрізняється тим, що його предметом може бути і майно, яке не належить до складу спадщини, а також право користування останнім. Головна ж відмінність - у тому, що предмет заповідального відказу вважається вільним від обтяження боргами спадкодавця. Відказоодержувач не несе відповідальності за ними.

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому ЦК для посвідчення заповіту (ст.1254 ЦК).

Спеціальні правила передбачені для двох видів заповіту:

1) заповіт з умовою - заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність Інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, одержання освіти тощо). Умова, зазначена у заповіті, має Існувати на час відкриття спадщини.

Умова, зазначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало (ст. 1242 ЦК);

2) заповіт подружжя - подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ст.1243 ЦК).

Новелами ЦК є правила стосовно таємниці заповіту, його тлумачення та недійсності, передбачені у ст.ст. 1255-1257 ЦК.

Таємниця заповіту - нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між ними тлумачення здійснюється судом відповідно до ст.213 ЦК.

Недійсність заповіту - заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Глава 87 ЦК регулює здійснення права на спадкування. Прийняття спадщини. Згідно зі ст. 1268 ЦК спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Тобто прийняття спадщини є юридичною дією (одностороннім правочином) спадкоємця, що виражає його згоду бути спадкоємцем спадкодавця. Не можна прийняти лише частину спадкового майна. Якщо спадкоємець вже прийняв спадщину, то він не може відмовитися від неї.

Акт прийняття спадщини має зворотну силу. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцю з моменту її відкриття. З цього ж часу прибутки від майна є його власністю і він має нести усі витрати щодо спадкового майна.

Порядок прийняття спадщини у новому ЦК значно змінений: він диференційований залежно від того, проживав постійно спадкоємець із спадкодавцем на час відкриття спадщини чи ні. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї.

Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених чч.2-4 ст. 1273 ЦК. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ст. 1268 ЦК).

Згідно зі ст. 1269 ЦК спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття останньої не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла 14 років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Таким чином, на відміну від ЦК 1963 р., що передбачав єдиний правовий режим для всіх спадкоємців, у ЦК 2003 р. правила, які регулюють прийняття спадщини, розрізняються залежно від того, проживав постійно спадкоємець із спадкодавцем чи ні. Перші вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони не заявили відмови від неї, для других передбачена подача заяви у нотаріальну контору про прийняття спадщини.

Використана література:

1. Гордон М. Наследование по закону и по завещанию. - М., 1997;

2. Римське спадкове право. – М., 2000;

3. Цивільний кодекс України: Коментар. - Харків, 2003;

4. Сімейне та зобов’язальне право України. Посібник. – К., 2000.