• всі права і свободи людини, включаючи і соціально-економічні, неподільні, взаємопов'язані і утворюють невід'ємну частину міжнародного права;
• пакт покладає певні юридичні обов'язки на його учасників. Вони повинні негайно вжити всіх заходів, у тому числі законодавчого і адміністративного характеру, для здійснення прав, закріплених в цьому міжнародному договорі. Крім того, має бути передбачено право кожного на судовий захист соціально-економічних прав;
• держави, які приєдналися до Пакту, незалежно від свого економічного рівня розвитку, зобов'язані забезпечити соціально-економічні і культурні права для всіх хоча б в мінімальному розмірі. Цей новий підхід стосовно до юридичної обов'язковості Пакту, знайшов відображення в Підсумковому документі Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася в 1993 р. у Відні.

На обов'язковому характері соціально-економічних прав наголошується у багатьох документах ООН. В них, зокрема, наголошується, що Пакт є основою для дій на міжнародному і регіональному рівнях, а також для впровадження його норм в життя. А єдиним його недоліком є те, що не всі країни через свій низький економічний розвиток, наявність необхідних ресурсів здатні втілити в життя. Тому положення Пакту можуть запроваджуватися у таких державах поступово. І тільки окремі права, проголошені Пактом, наприклад, право засновувати професійні спілки і вступати до них (ст. 8), не залежать від рівня економічного розвитку країни і мають бути надані негайно. Отже, Пакт не просто містить побажання чи рекомендації декларативного характеру, але й передбачає конкретні обов'язки держав - учасниць.

Деякі сучасні вчені, визнаючи обов'язковий характер Пакту, стверджують, що ці права нездійсненні, а сам документ за роки, що минули після його ухвалення, застарів і втратив свою актуальність. З ними де в чому можна погодитися. Адже досягнення міжнародного товариства в галузі здійснення соціально-економічних прав менш разючі, ніж у сфері реалізації громадянських і політичних прав. Економічний прогрес у більшості країн світу, крім США і Західної Європи (а саме від нього значною мірою залежить реалізація соціально-економічних прав) в останні роки був незначним. Такі фактори, як господарська нестабільність, зростання чисельності населення, тягар заборгованості та інші перешкоджають повсюдному забезпеченню соціально-економічних прав. Але, незважаючи на це, в численних дослідженнях, проведених ООН, робляться висновки про те, що ці права юридичне обов'язкові і економічно здійсненні, а для їх реалізації держави повинні розробити відповідні плани і вжити конкретних заходів.

Через неоднозначне, а часто навіть негативне ставлення багатьох країн до соціально-економічних прав, під час розробки Пакту не було передбачено створення розгалуженої системи міжнародного механізму за їх контролем. Відповідно до ст. 16 документа держави-учасниці Пакту про економічні, соціальні і культурні права повинні були подавати на розгляд економічної і соціальної Ради ООН тільки доповіді про вживані ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення додержання прав, визнаних у цьому Пакті. Але в цьому міжнародному договорі не було передбачено створення якогось спеціального органу для обговорення доповідей держав. Лише у 1976 р. було запроваджено спеціальну Робочу групу для розгляду таких доповідей. У 1985 р. без внесення поправок до Пакту було прийнято рішення про створення замість Робочої групи Комітету економічних, соціальних і культурних прав, який і розглядає тепер доповіді держав-учасниць. Ставиться питання і про те, щоб цей Комітет розглядав також скарги одних держав про невиконання положень Пакту іншими державами, петиції окремих осіб про порушення їх прав. Раніше це коло питань розглядалося Підкомісією ООН з попередження дискримінацій і захисту меншин при обговоренні питань про реалізацію економічних, соціальних і культурних прав.

Третій важливий документ у сфері прав людини - Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, який, як і попередній, був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Він складається з преамбули та 53 статей, об'єднаних у 6 частинах, і проголошує широкий перелік основних прав і свобод, які повинні надаватися кожною державою всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини (п. 1. ст. 2). З цією метою учасники цього Пакту взяли на себе зобов'язання вжити законодавчі або інші заходи відповідно до своїх конституційних процедур, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті (п. 2. ст. 2). «Всі люди, - підкреслюється в Пакті, - є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону» (ст. 23). Окремою статтею в документі визнається право осіб, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншостей, «користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою» (ст. 27).

Деякі положення Пакту торкаються питань, які регулюються також Пактом про економічні, соціальні і культурні права. Це право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (п.1 ст.22), а також право на одержання і заснування сім'ї, рівність прав і обов'язків обох з подружжя (п.п. 1,2,3 ст. 23), право кожної дитини на громадянство та «на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі, як малолітнього, з боку її сім'ї, суспільства і держави» (п.п. 1,2,3 ст. 24) та ін.

У третій частині Пакту (ст. 6-27) міститься конкретний перелік громадянських і політичних прав, які повинні бути забезпечені людині в кожній державі: право на життя (ст. 6); заборона піддання катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, неприпустимість без вільної згоди людини піддання її медичним чи науковим дослідам (ст. 7); заборона рабства і работоргівлі в усіх їх видах та примусової праці (ст. 8); право кожного на свободу та особисту недоторканність (ст. 9); право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження і поважання гідності (ст. 10); право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання (ст. 12); рівність всіх осіб перед судами і трибуналами (ст. 14); право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб'єктності (ст. 16); невтручання в особисте та сімейне життя людини, недоторканність її житла, таємниця кореспонденції (ст. 17); право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18); право на мирні збори (ст. 22) та ін. Серед політичних прав Пакт проголошує право кожного громадянина без будь-якої дискримінації брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через своїх вільно обраних представників, голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби (ст. 25).

Відповідно до Пакту про громадянські і політичні права, закріплені в ньому певні фундаментальні права і свободи мають дотримуватися у будь-якій ситуації, навіть в умовах збройних конфліктів. Так, згідно з п. 1 ст. 4 цього документа «під час надзвичайного становище в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави -учасниці цього Пакту можуть вжити заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом лише настільки, наскільки це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є сумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження»

Але далі в п. 2 цієї ж ст. 4 застерігається, що це положення не може бути застосоване до таких фундаментальних прав і свобод як:

• право на життя (ст. 4);
• заборона піддавати катуванню чи жорсткому нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7);
• заборона рабства, работоргівлі, підневільного стану (п.1,2 ст.8);
• позбавлення волі на тій лише підставі, що невиконані якісь договірні зобов'язання (ст. 11);
• заборона скасування принципу, згідно з яким кримінальний закон не має зворотної сили (ст. 15);
• право кожної людини на визнання її правосуб'єктності (ст. 16);
• право кожного на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18).

Всі ці та інші закріплені в Пакті права в процесі градації загальноприйнятих прав і свобод дістали назву «права першого покоління». Сьогодні вони набули характеру «jus codens» (імперативна норма) і повинні виконуватися всіма державами світу, незалежно від того, є вони учасниками Пакту чи ні.

Відповідно до ст. 28 пакту в 1976 р. був створений Комітет з прав людини, який складався з 18 членів. Вони обиралися таємним голосуванням із списку осіб, висунутих для цієї мети державами - учасницями Пакту. Кандидати у члени Комітету з прав людини повинні мати високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини. Кожна держава - учасниця Пакту, може висунути не більше двох осіб. Ці особи повинні бути громадянами держави, що їх висуває. Будь-яка особа має право на повторне висування. До комітету не може входити більше як по одному громадянину однієї і тієї ж держави. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк.

Держави - учасниці Пакту регулярно подають доповіді до Комітету (безпосередньо або через Генерального секретаря ООН) про стан справ в галузі прав людини і про здійснені заходи з метою прогресу в реалізації цих прав. Доповіді держав повинні складатися з двох частин: в першій - загальні положення, а в другій - інформація щодо кожного із закріплених в пакті прав. Комітет вивчає доповіді, обговорює їх на своїх засіданнях і надсилає державам свої зауваження з них. Комітет може також отримувати і розглядати повідомлення держав про невиконання якоюсь державою своїх зобов'язань по Пакту, і після вивчення питання давати рекомендації.

Комітет з прав людини правомочний розглядати також і скарги окремих осіб з питань порушення їх прав державою, під юрисдикцією якої вони перебувають.

Нині переважна більшість держав - членів ООН є учасниками Пакту про громадянські і політичні права.

Згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов'язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах.

Названі три міжнародно-правові акти - Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права називають «Хартією прав людини». Юридична сила документів, що до неї входять, різна. Загальна декларація прав людини містить у собі норми -рекомендації, тобто закріплені в ній положення бажані, але не обов'язкові для держав-членів ООН, Норми поведінки, що закріплені в Пактах, які по сутності є міжнародними договорами, вважаються обов'язковими для держав, що приєдналися до них. Засоби щодо втілення положень Пактів у життя містяться як в самих Пактах, так і в окремих документах - Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та другому Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, спрямованому на скасування смертної кари.