Здебільшого визначають декілька (від двох до чотирьох) етапів розвитку конституцій – так званих "хвиль" конституцій. Логічним і найбільш аргументованим, на наш погляд, є підхід, за яким в історії конституціоналізму виділяють три періоди еволюції змісту конституцій і конституційно-правових доктрин взагалі, а саме: перший період – кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.; другий період – з 1918 по1939 рр.; третій – від 1945 року (за словами проф.В.Шаповала, періоди – "старих", "нових" і "новітніх" конституцій) [10, с.30-31].

Для кожної з цих трьох груп конституцій характерним є свої особливості у змісті та структурі текстів конституцій, сутності їхніх положень, методиці викладення та ін. Так у конституціях першої хвилі ("старі" конституції) визначають такі риси: фіксація (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму, закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (передусім особисті і політичні права та свободи), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону.

Друга хвиля – "нові" конституції – це конституції міжвоєнного періоду, тобто періоду між Першою і Другою світовими війнами привнесла в теорію й практику конституціоналізму більш змістовний виклад інституту прав і свобод людини та громадянина, а також нові підрозділи – блоки соціально-економічних та культурних прав та свобод, зафіксувала більш демократичні виборчі системи, нові конституційні інститути (наприклад, Конституційний Суд).

Конституції третьої хвилі – "новітні" – характеризуються фіксацією на конституційному рівні соціальної сутності сучасної конституційної держави (соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика та інше.), дальшим розвитком інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема появою так званих прав та свобод третього покоління (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною тощо), наявністю положень про зовнішньополітичну діяльність держави та про співвідношення національного і міжнародного права [10, с.31-35; 11, с.58-69].

Українська конституційно-правова думка, будучи невід’ємною складовою європейської правової та політичної культури, у своєму розвитку пройшла всі три етапи еволюції змісту конституцій. Так конституційні проекти М.Драгоманова "Проект основаній Устава украинского общества "Вольный Союз" – "Вільна Спілка" 1884 р. та Миколи Міхновського "Основний Закон Самостійної України" 1905 р., за своїм змістом, структурою, методикою викладу були класичними виразниками першої хвилі конституцій.

За конституційним проектом М.Міхновського, Україна мала б стати демократичною державою з республіканською формою правління, відповідно – вся влада мала б належати “народови українському” (ст.30 Проекту). На конституційному рівні передбачалось закрипіти широке коло загальновизнаних прав і свобод людини (розділ “Українці й їх права”), наявність парламенту та органів місцевого самоврядування, формування цих органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією строк та ін.

У переліку прав і свобод, передбачених конституційним проектом М.Міхновського, знаходимо право на особисту недоторканність (ст.ст.14 та 15), право таємницю листування (ст.27), свободу особистого, у тому числі і сімейного, життя (ст.21), право на судовий захист від неправомірних дій чиновників (ст.29), недоторканність житла (ст.17), право на об’єднання в організації ("спілки та згромадження" – ст.25), право на особисті та колективні зверенення (ст.26.), свободу зборів (ст.24), свободу совісті і віросповідування (ст.18, 19, 20), свободу науки та освіти (ст.21), свободу слова (ст.22), у тому числі і друкованого (ст.33).

В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина покладено загальновизнаний принципи рівності (ст.12, 13); в основу організації державної влади – принцип її поділу на законодавчу ("законодатну"), виконавчу і судову. Законодавчу владу репрезентує "рада представників" і "сенат" (ст.31), Президентові Всеукраїнської Спілки належить влада виконавча (ст.34), а судова влада належить судам і суддям (ст.35). Президент Республіки мав би обиратися "усім народом українським через плебісцит на 6 років" (ст.63) і тільки на один строк. Оргаізація публічної влади на місцях, за цим проектом, являє собою дворівневу систему місцевих представницьких органів: перший (нижній) – це рівень територіальних громад (очевидно, йдеться про громади села, містечка і міста); другий – це рівень землі (як основної адміністративно-територіальної одиниці). Органи самоврядування на місцях формуються шляхом виборів на основі прямого, рівного загального виборчого права при таємному голосуванні (п.7 ст.95) [7, с.75-84].

Прикладом конституції “другої хвилі” серед національних конституційно-правових доктрин є Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права та вольности УНР) від 29 квітня 1918 року. Слід також звернути увагу на те, що Конституція УНР 1918 року справді була першою серед цієї групи європейських основних законів [8, с.4]. Однак найяскравішим взірцем українських конституційно-правових доктрин цієї групи є проект Конституції ЗУНР проф.Станіслава Дністрянського (кінець 1920р.). Цей проект ніби увібрав в себе весь багаж європейської конституційної думки того часу.

На рівні засад конституційного ладу ЗУНР проголошувалась в цьому проекті як самостійна правова держава (§1 Проекту) та держава демократична – "народна республіка" (§43), в якій "народ виражає свою волю через представників у формі законів, або безпосередньо у формі референдумів (народних рішень)" (§53). Західно-Українська Народна Республіка як держава повинна була служити всьому народу, піклуватися про його культуру та загальне благо, а також про спокій, порядок та безпеку державної території. Владні структури в цій державі повинні були бути збудовані таким чином, щоб “народ держави та уряд знаходилися один з одним у безпосередньому зв’язку” (§40) [6, с.161, 166, 169].

Поряд із детальним викладом особистих та політичних прав і свобод людини і громадянина, в Проекті широко відображено блок соціально-економічних прав та свобод, а також супровідних до них положень.Так §22 та 23 Проекту зазначали: "… державна влада не може перешкоджати здійсненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів. Більше того, держава повинна взяти під захист економічно слабшого перед економічно сильнішим і вона вправі там де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумнівом, обмежувати законами індивідуальну свободу дій окремих людей. Промисел однаково доступний всім людям. Свобода промислу гарантує можливість вільного розвитку природних здібностей людини в галузі природного господарства".

В частині статусу приватної власності, уточнювалось: "… загальний економічний устрій спирається, як і раніше, на приватну власність… Як така вона підлягає правовим обмеженням. Приватна власність є предметом прогресивного оподаткування і законодавча влада вправі не тільки обмежувати користування, але й право розпорядження приватною власністю, якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави” (§24). Цілу низку конституційних права і свобод з цієї групи об’єднує автор Проекту під назвою "Охорона і старівля (піклування. – П.С.)".

Коментуючи саме цю частину конституційного проекту, С.Дністрянський писав: "… кожний чоловік має рівне право на державну охорону. Подруже (сім’я, родина – П.С.) стоїть під особливою охороною законів. Держава опікуватиметься зосібна малолітками та умовно-хорими; вона має подбати про заснування окремих суспільних організацій для охорони культурних, політичних та економічних інтересів, … держава мусить дати праці загальну законну охорону, дбати про здоровля та здатність до праці робітників …" [3, с.338]. С.Дністрянський у своєму конституційному проекті вперше у вітчизняній правовій науці пропонує створити орган конституційної юрисдикції – Державний Судовий Трибунал, серед головних повноважень якого – перевірка законів та інших нормативних актів на предмет їхньої конституційності (§124)) [6, с.183-184].

Усі ознаки “новітньої” конституції (конституції "третьої хвилі"), без сумніву, має нині чинний Основний Закон України. Так ст.1 Конституції, поряд з іншим проголосила Україну соцiальною державою, чітко визначивши, що "суспiльне життя в Українi грунтується на засадах полiтичної, економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi" (ст.15), а "громадяни мають право на соцiальний захист, що включає право на забезпечення їх у разi повної, часткової або тимчасової втрати працездатностi, втрати годувальника, безробiття з незалежних вiд них обставин, а також у старостi та в iнших випадках, передбачених законом".

І далі "Пенсiї, iншi види соцiальних виплат та допомоги, що є основним джерелом iснування, мають забезпечувати рiвень життя, не нижчий вiд прожиткового мiнiмуму, встановленого законом" (ст.46). Блок конституційних прав та свобод доповнився такими важливими положеннями, як правом "на достатнiй життєвий рiвень для себе i своєї сiм’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло" (ст.48), а також правом "на безпечне для життя i здоров’я довкiлля та на вiдшкодування завданої порушенням цього права шкоди" (ст.50).

У Конституції закладено основи зовнішньополітичної діяльності, яка спрямована "на забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права" (ст.18). При цьому чиннi мiжнароднi договори, згода на обов’язковiсть яких надана Верховною Радою України, є частиною нацiонального законодавства України" (ст.9) [1, с.4-8, 20-22].

Прийняття 28 червня 1996 року Конституції України стало, як вже відзначалось, фактичним закріпленням конституційно-правової доктрини України з чіткими ліберально-демократичними характеристиками. Це не було явищем випадковим. Так само, як і не було випадковим відновлення в серпні 1991 року національної державності України. Це закономірний процес розвитку демократії та утвердження загального добра у Європі і світі.

Проте важливо пам’ятати, що цьому передували непроста, часами трагічна для багатьох поколінь українського народу, багатовікова iсторiя українського державотворення, реалізація українською нацiєю свого невід’ємного права на самовизначення в 1917-1918 рр. і втрата національної державності в 1920-1923 рр., багатоміліонні жертви українсього народу в "цивілізованому" ХХ ст. (війни, голодомори, сибіри, чорнобилі).

Тому будь-які непродумані, необгрунтовані зміни в тексті чинної Конституції України, особливо щодо її засадничих положень – положень, які реально становлять ядро конституційно-правової доктрини України, є не тільки спробою повернення “назад” (до тоталітарних методів правління), а й відступленням "сильних світу цього" від своєї історичної місії відповідальності “перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями” (ч.6 Преамбули Конституції України) за долю української державності, за майбутнє українського народу.

Література:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхової Ради України 28 червня 1996 р. – К.:Преса України, 1997.

2. Тодика Ю. Конституція і правова доктрина // Вісник Академії правових наук України. – Харків. – 2000. – №1(20). – С.42-50.

3. Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага, 1923.

4. Кучма Л. Богдан Хмельницький – видатна постать України: Доп. Президента України на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького 20 грудня 1995 року // Урядовий кур’єр. – 1995. – №193. – 23 груд.