Громадяни вільно обирають види діяльності, за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов’язана із виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються такою професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Але нажаль, в наш час, багато з людей не можуть вільно вибрати собі професію через матеріальне становище і відповідно не можуть працювати там, де б їм хотілось. Як ми знаємо, з переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З’явились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості це люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди перед пенсійного віку.

Дуже болючим є те, що не маючи роботи, багато з людей змушені їхати за кордон працювати. Чому це так? Невже становище в нашій державі таке погане, що держава не може забезпечити рівні умови для всіх працівників? Чому дехто, маючи здібності, але через свій матеріальний стан, не може здобути ту професію, яку він хоче? Мене дуже хвилюють питання: чи стане наше життя кращим, чи буде повна зайнятість населених у нашій державі. Ця тема була і завжди буде актуальною в будь-якій державі.

Метою даної теми є висвітлення і дослідження проблем зайнятості і працевлаштування в нашій державі, а предметом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з реалізацією конституційного права громадян на працю.

Об’єкт – це ті форми і види зайнятості, які існують у нас в державі.

Здобувши освіту, перед кожним із нас постане питання працевлаштування. І тому ми від сьогодні прагнемо, щоб держава забезпечила нам всі необхідні умова для того, щоб кожен із нас був забезпечений роботою. А ми, в свою чергу, як громадяни своєї держави повинні підкорятись їй і головне мати бажання працювати.

Проблеми зайнятості на працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Кожного з нас цікавить питання: чи буде забезпечена кожна працездатна людна роботою? Виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилом працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов’язково відіб’ється на настрої працівника, продуктивності його праці.

Трудова і особливо творча активність працівників залежить також від їх здібностей. Нахилів та можливостей. Формулу трудової активності можна висловити як поєднання трьох чинників: потрібно, можу і хочу. За відсутності хоча б одного з чинників активна трудова діяльність не відбудеться, навіть при застосуванні до працівника різних заходів заохочення, закликаючи його сумлінності, до виконання обов’язків.

Авторитарні методи використання і управління робочою силою, що базувалась на пануванні державної власності і зрівнялівці, порушили природну мотивацію і стимули до праці. Працівника зовсім не цікавили результати його праці, бо платити йому попередньо встановлений розмір грошової суми, яка результатів праці н відбивала. Зате усі були забезпечені роботою. Вважалося, що роботи вистачить на всіх. Більш того, промислові підприємства постійно відчували потребу в робочих кадрах. І така потреба вважалась не недоліком економіки, а навпаки, перевагою, що створювала передумови розвитку і розквіту держави.

Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати.

Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією метою приводилось соціалістичне змагання. Працівників примушували брати соціалістичне зобов’язання. Створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи.

Методологічною основою усіх вживаних державою заходів була марксистсько-ленінська теорія, згідно з якою працівник при соціалізмі є власником усіх засобів виробництва, і ставлення до цих засобів як до власних створює особливий вид відносин працівника з підприємством, яке виступало як роботодавець. Вважалося, що це відносини співдружності і взаємодопомоги. Якщо ж і виникли якісь конфлікти, то вони вважались наслідком недостатньої свідомості, бо соціальна база для виникнення конфліктів між співвласниками засобів виробництва була відсутня.

Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було невигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам – підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. Потім, коли країна перейшла до ринкових відносин з’явились ознаки безробіття.

В нових умовах господарювання стали оцінюватись наслідки відчужуваної праці, а не кількість працюючих. Значно зменшилась потреба у робочій силі, і це призвело до вивільнення надлишкової робочої сили. Негативну роль при цьому відіграла і криза в економіці, що викликала значний спад виробництва.

І хоча безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри, як і раніше, потрібні.

Для того, щоб полегшити громадянам підвищення роботи, а підприємства забезпечити робочою силою, була створена державна служба зайнятості. Її створення було обумовлене тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів мають не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення.

Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є й гуманітарним поняттям, бо за її допомогою трудящим забезпечується здобуття засобів до існування. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.

Діяльність служби зайнятості визначається Законом України від 1 березня 1991 р. “Про зайнятість населення” з наступними змінами та доповненнями.

Відповідно до ст.. 1 цього Закону зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємства. Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов’язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Примушування до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

• працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форми власності, у міжнародних та іноземних  організаціях в Україні і за кордоном;
• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві;
• обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;
• які проходять службу в Збройних Сила України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
• які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
• працюючі громадяни інших країн, які тимчасового перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

На жаль крім зайнятого населення в нашій державі є ще й така категорія населення, як безробітні. Відповідно до ст. 2 Закону України від 1 березня 1991 р. "Про зайнятість населення" безробітними визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

• віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи і організації або скороченням чисельності (штату);
• які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру яка не потребує професійної підготовки;
• які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають роботу;
• які мають право на пенсію відповідно до законодавства України.

У разі відсутності підходящої роботи рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною службою зайнятості за їх особистими заявами з восьмого дня після реєстрації у центрі зайнятості та місцем проживання як таких, що шукають роботу. Реєстрація громадян проводиться при пред’явленні паспорта і трудової книжки, а в разі потреби – військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних державною службою зайнятості визначається Кабінет Міністрів України.

Зареєстрований ринок праці у 1999 р. характеризувався загостренням проблеми безробіття серед працездатного населення внаслідок посилення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. За даними Держкомстату України чисельність зареєстрованих безробітних громадян на 1 січня 2000 р. становила 1174,5 тис. осіб. Показник рівня зареєстрованого безробіття становив на цю ж дату 4,3% працездатного населення працездатного віку. Середній термін безробіття досяг уже майже 10 місяців. Протягом 1999 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 2,5 млн. не зайнятих трудовою діяльністю громадян. Кількість міст та районів, де рівень зареєстрованого безробіття перевищував 10%, зросла до 41.