• Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.);
• Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.);
• Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.);
• Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.);
• Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);
• Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);
• Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.);
• Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.);
• Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 листопада 1998 р.);
• Соціалістичною Республікою В'єтнам від 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);
• Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.);
• Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня 2001 р.);
• Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.);
• Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.);
• Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002р.).

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу з КНДР, Іспанією, Португалією. Парафований і готовий до підписання договір із СІЛА.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 р. підписано та 10 листопада 1994 р. ратифіковано (із застереженнями).

Конвенцію про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю держав СНД (далі - Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р.).

Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу, компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові, так і колізійні норми.

2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться на території консульського округу. Так, Україною укладено консульські конвенції з Угорщиною ЗО травня 1991 р., Румунією 3 вересня 1992 р., Росією 15 січня 1993 р., В'єтнамом 8 липня 1994 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 р., Болгарією 24 липня 1996 р., Молдовою 5 січня 1997 р., Грузією 14 лютого 1997 р., Азербайджаном 24 березня 1997 р., Туркменистаном 29 січня 1998 р., Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити, що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій; транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним є укладення регіональних угод в рамках СНД. Такими є, наприклад:

• Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана Україною 20 березня 1992 р., (ратифікована 19 грудня 1992 р.);
• Угода про забезпечення населення лікарськими засобами, вакцинами та іншими імунобіологічними препаратами, виробами медичного призначення і медичної техніки, що виробляються на території держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 24 грудня 1993 р. (ратифікована 26 квітня 1996 р.);
• Тимчасова угода країн Співдружності про перевезення пасажирів, багажу залізницею в міждержавному сполученні від 12 березня 1993 р. Відповідно до цієї угоди 1 січня 1994 р. введено в дію Правила перевезення пасажирів, поклажі, вантажопоклажі залізницею в міждержавному сполученні;
• Угода про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписана 23 грудня 1993 р. (ратифікована 14 березня 1995 р.).

У деяких випадках міжнародний договір є основним актом, який дозволяє встановлення певних правовідносин. Так, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України" від 16 травня 1995 р. , промисел рибних та інших живих ресурсів, а також дослідження, розвідка та інші операції, пов'язані з таким промислом у виключній (морській) економічній зоні України, здійснюються іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод.

Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття юристи пропонували розробити єдиний універсальний акт, застосовуваний до регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати, зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під назвою Кодекс Бустаманте. Його підписали 19 латиноамериканських держав, але чинним він став тільки у деяких з них. Норми зазначеного договору декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є громадянами держав-учасниць Кодексу.

Договір регулює й інші загальні питання міжнародного приватного права, наприклад застосування норм про публічний порядок. Врегульовано питання, пов'язані з місцезнаходженням фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини, власність, зобов'язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес. Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами.

Після прийняття цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації неможливо. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 р. датський вчений, професор О. Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права. Ця ідея стала реалізовуватися шляхом створення документа за назвою "Принципи Європейського Контрактного Права".

У 1989 р. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу Приватного Права. Запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього Кодексу тільки контрактами, квазіконтрактами, деліктами та речевим правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним, комерційним та споживчим правом.

Кодекс, принаймні на першому етапі його формування, не регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна давність, право-чини, представництво, речі та права, грошові вимоги, фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відповідальність тощо). Згадані «Принципи Європейського Контрактного Права» є першим кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу.

Застосування міжнародних договорів України для врегулювання приватних відносин із іноземним елементом

Відповідно до Конституції України (ст. 9), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Закон України від 29 червня 2004 року "Про міжнародні договори України" визначає міжнародний договір України як укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол чи щось інше).

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до Закону "Про міжнародні договори України" в порядку та строки, передбачені договором або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Слід також ураховувати, що для міжнародних договорів не характерно набрання чинності з моменту підписання. Після підписання договору зазвичай спливає досить довгий час, протягом якого виконуються процедури, необхідні для того, щоб цей договір набрав чинності.

Порядок набрання чинності зазначається в самому договорі (в його прикінцевих положеннях). Договір може набирати чинності:

• після завершення процесу обміну ратифікаційними грамотами між учасниками;
• після здачі певної кількості ратифікаційних грамот державі-депозитарію;
• по закінченні певного терміну після обміну ратифікаційними документами або здачі ратифікаційних грамот державі-депозитарію;
• у термін, зазначений в самому договорі;
• з моменту підписання (якщо договір не потребує ратифікації) і т.п.

Депозитарій - держава, міжнародна організація або її головна виконавча посадова особа, якій дається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним договором.

Підписання договору, за Законом України "Про міжнародні договори України", - це стадія укладення міжнародного договору або форма надання Україною згоди на обов'язковість для неї міжнародного договору у випадках, передбачених міжнародним договором ч»іншою домовленістю сторін.

Таким чином, міжнародний договір, підписаний і ратифікований Україною, може ще не мати чинності. В міжнародному приватному праві часто є важливим не тільки факт участі України у міжнародному договорі, але й факт набрання ним чинності для іншої держави (наприклад, держави, до якої належить іноземний учасник відносин).

Норми, що містяться у міжнародному договорі, зберігають автономне положення у національному праві. У Законі України "Про міжнародні договори України" та у багатьох інших передбачається: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що записані у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Автономність також означає, що, по-перше, норми не можна самовільно, без згоди інших дер-жав-учасників договору змінювати і, по-друге, їх тлумачення має бути однаковим.

Міжнародні договори України можна класифікувати за різними критеріями, зокрема:

1) за кількістю учасників:

• двосторонні (про правову допомогу, консульські конвенції, про торгово-економічне співробітництво, про міжнародні перевезення (транспорт), про захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування та ін.);
• багатосторонні (універсальні - відкриті для всіх держав), наприклад Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.), Всесвітня конвенція про авторське право (1952 р.), Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.), Конвенція з питань цивільного процесу (1954 р.) та багато інших;
• регіональні (відкриті для держав окремого регіону або економічної групи), наприклад угоди країн СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (1992 р.), і про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах з участю держав СНД (1993 р.) та ін.;

2) за суб'єктом їх укладення: