В ринкових умовах переважною формою підприємства стають різноманітні господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідні корпоративні права, в т.ч. право на одержання дивідендів з врахуванням його частки у статутному фонді.

У разі виходу засновника (учасника), наприклад, з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі (ст.54 Закону "Про господарські товариства"). Тобто, можливі випадки, що засновник (учасник) товариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найбільш простою і розповсюдженою формою об'єднання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникнути спори.

Так, державна комунальна фірма "Київпобут" у зв'язку з відсутністю власних коштів 4.02.1993 р. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов'язався частково фінансувати будівництво Будинку побуту, а фірма "Київпобут" зобов'язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма "Київпобут" відмовилася виконати це зобов'язання. Рішенням арбітражного суду М.Києва від 9.03.1994 р. було задоволене позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв.м (Архів арбітражного суду М.Києва, справа №11/14. -1996).

Продовжує залишатися невизначеною в законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації.

В Законі "Про власність" власність такого підприємства одержала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки, зокрема, дає підстави для її ототожнення з спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що з однієї сторони власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої - колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного і того ж майна, що неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., в якій не передбачена колективна форма власності.

Висновок

В даній курсовій роботі розглянуто одне з найважливіших питань, яке виникає у сфері цивільно-правових відносин між громадянами та юридичними особами – право спільної власності.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів.

  Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, економії коштів і ресурсів.

Отже, право спільної власності є невід’ємною ланкою у суспільних відносинах, що виникають в державі між організаціями, громадянами, а також між державою та організаціями (громадянами). І це право повинне захищатися законом.

Список використаної літератури:

1. Конституція України. К., 1996.

2. Цивільний кодекс України (діюче законодавство зі змінами на 20.06.2002 р.). К., 2002.

3. Цивільний кодекс України (проект). Книга перша. Текст прийнятий Верховною Радою України 8 червня 2000 р.

4. Цивільне право України. Частина перша. Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів. Редакційна колегія: О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, О.А. Підопригора, Д.В. Боброва. К.: "Вентурі"; 1997.

5. Цивільне та сімейне право України. Харків: "Одісей"; 2002.

6. Цивільне право України (під редакцією О.В. Дзери). К.: "Юрінком Інтер"; 2002.

7. Цивільне право України (під редакцією Підопригори О.А.). К., 1994.

8. І.В. Бюріков, Ю.А. Заіка, В.М. Співак "Цивільне право України" (Загальна частина) . К.: "Наукова думка"; 2000.

9. "Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях" (під редакцією Є.О. Харитонова). К., 2002.

10. М.І. Хавронюк, М.І. Митник "Юридичний довідник для населення". К.: "А.С.К."; 1999.

11. Заика Ю.А., Гопанчук В.С. "Юридический справочник на каждий день". К., 1997.

12. "Кодекс про шлюб та сім’ю". К., 2001.

13. "Сімейний кодекс України". К., 2002.

14. "Сімейне право України". (За редакцією Дзери О.В.). К.: "Вентурі"; 1997.

15. "Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР". Науково-практичний коментар (за редакцією О.Н. Якименка) К., 1973.

16. Співак В.М., Гопанчук В.С. "Законодавство України про шлюб і сім’ю". К.: "Наукова думка"; 1998.

17. "Судові зразки документів (заяви, позовні заяви, спори, клопотання)". Практичний посібник. К., 1998.