Мета - це та річ чи явище або якась інша спотвора чи зміна, яка приваблює злочинця, манить, тягне його і на думку злочинця може задовольнити його певну потребу.

Мета - це результат, до якого прагне злочинець, якого він хоче досягти.

Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. Особливість мети, як ознаки складу злочину в тому, що такі злочини, які вчинюються з певною метою, вчиняються лише з прямим умислом. В тих злочинах, у яких мета не позначена законом, мета має значення для визначення суспільної небезпечності злочину, а також для призначення міри покарання. Наприклад, в ст. 201 КК встановлена відповідальність за контрабанду - за незаконне переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю товарів і валюти, цінностей та інших предметів.

Деякі навмисні злочини, відповідно до своєї законодавчої конструкції, можуть бути вчинені лише за наявності спеціальної мети. Наприклад, розкрадання чужого майна (185-189) вчиняється з метою обернення такого майна на свою або іншої особи користь.

Мета - це уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

На відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний результат, якого прагне досягти винний, скоюючи злочин. Наприклад, метою диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави.

Відмінність між метою та мотивом полягає у тому, що вони по-різному характеризують вольовий процес. Мотив злочину відповідає на питання, чим керується особа, яка чинить злочин, мета ж злочину визначає направленість дій, результат, до якого прагне особа.

Мета в ряді випадків вказується у законі як необхідна ознака суб'єктивної сторони окладу злочину. Наприклад, метою виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державних лотерей (ст. 199 КК) є мета їх збуту.

Коржанський М.Й. виділяє такі різновиди мети - як ганебної (збагачення), так і суспільно корисної (наприклад, переміщення через кордон в Україну її історичних чи культурних пам'яток).

Ще хотілося б зазначити, що Матвійчук В.К. та Тарарухін С.А виділяють такі цілі: ближні і віддалені, проміжні і результативні, конкретні і невизначені. Вони можуть відноситись до наслідків і самих дій. Спосіб і засоби вчинення злочину обираються особою у відповідності з поставленою ціллю. Рішення діяти пов'язане не лише з вибором вчинку, але й формою реалізації мотиву. В одних випадках це здійснюється в наслідках (спів-падання цілі і результату), в інших - самих діях, у третіх - ціль і результат не співпадають і наслідки виступають в якості необачних - вторинних результатів вольових дій. Ціль і результат фактично співпадають лише при прямому умислі. Причому навіть тут можливі відмінності в ступені усвідомлення мотивів, цілей і перспектив розвитку вольового акту - від глибоко продуманого наміру, спрямованого на досягнення злочинної цілі, до ледь-ледь усвідомлюваних наслідків афектованого вчинку. В матеріальних злочинах досягнення цілі по суті значить і досягнення результату (близького і віддаленого).

В формальних злочинах мотиви відносяться до самих дій, що являють суспільну небезпеку незалежно від настання яких-небудь наслідків. В формальних злочинах поряд з загальною ціллю вчинення тих чи інших дій, що складають закінчений склад злочину (наприклад, бандитизм), звичайно ставляться і інші, приватні цілі. В них дістають конкретизацію і мотиви вчинення даного злочину. Цілі і мотиви визначають зміст спрямованості умислу. Проте структура мотивації в формальних злочинах переноситься на самі дії, що містять суспільну небезпеку незалежно від настання будь-яких наслідків.

Можна ще відмітити, що харківські юристи Осика І. Та Сафронов С. також виділяють проміжні та кінцеві цілі.

Доказування мотиву та мети

Питання про доказування суб'єктивної сторони злочину консервативно розглядається в інтеграції з суто матеріальними поняттями. У більшості випадків деяка сукупність матеріальних доказів чомусь визначає нематеріальні поняття - мотив і мета. При оцінці доказів до уваги переважно беруться факти матеріального світу. Безумовно, не можна розглядати суб'єктивну сторону злочину в абстракції. До того ж, ст. 67 КПК вимагає всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи у їх сукупності, тобто вивчення доказів повинно проводитися одним з методів дослідження - індукцією (від окремого до загального).

Юридичні докази за своєю природою набувають матеріальної форми. Вони сприймаються органами почуттів та у відповідності з процесуальними нормами матеріалізуються. Наприклад, усні свідчення будуть фіксуватися магнітофонним записом і письмово у протоколі (хоча за своєю природою усне мовлення є фізичним явищем - коливанням звукових -хвиль, які сприймає людина).

Мотив і мета є нематеріальними за своєю природою. Це - психічні процеси.

Виходячи з теорії відображення, можна встановити факт вчинку, засоби вчинення злочину (предмети та явища матеріального світу), його суб'єкта. Але як можна встановити мотив і ціль в момент вчинення злочину? Так, вони можуть частково відображатися в поведінці суб'єкта, чим будуть матеріалізуватися у форми, які можна відчувати. Адже ряд статей КК потребує встановлення конкретних цілей або мотиву. Наприклад, ст. 309 КК при розслідуванні потребує наявності цілі - збути наркотичний засіб або психотропні речовини. Або ст. 228 КК передбачає, щоб особа, яка вчинила даний злочин, мала ціль - усунути конкуренцію між суб'єктами підприємницької діяльності. Доведення умисного вбивства (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) потребує встановлення корисливого мотиву. Чи можна говорити, що вчинок є матеріальною формою мотиву і цілі чи він є її наслідком? Чи можна, досліджуючи та аналізуючи матеріальні докази, робити висновок про те, якими були у суб'єкта мотив та ціль на момент вчинення злочину?

Вважаємо, що можна лише припускати про мотив і ціль суб'єкта. Дійсні ж мотив або ціль, з якими суб'єкт вчинив злочин, невідомі, оскільки вони не сприймаються органами почуттів: нюх - відчуття запаху; дотик - чутливість шкіри (тиск, біль, холод); смак - солодке, солоне, кисле, гірке; зір; слух; положення тіла щодо гравітації (рівновага); тощо.

Винятком можуть бути лише ті випадки, коли ці розумові та психічні процеси матеріалізуються самим індивідом. Тобто тоді, коли його мотив і ціль сприйматимуться нашими органами почуттів. Сприймаючи останні, слідчий (дізнавач) може відобразити їх процесуально. Наприклад, при дачі показань особа, яка вчинила злочин, добровільно розповідає про свої мотив або ціль, а слідчий, сприймаючи усне мовлення органом почуття - слухом, трансформує своє сприймання, відображаючи його на папері (у протоколі допиту). Може бути й інша ситуація, коли про ціль або мотив злочину розповідають співучасники або потерпілі, чи свідки. Також не виключається можливість доведення мотиву і цілі за допомогою нотаток, створених суб'єктом злочину. Наприклад, коли організатор злочину або підмовник пише листа (нотатку) виконавцю або веде щоденник тощо.

Про достовірність та дійсність мотиву і цілі можна говорити лише тоді, коли про це свідчить сама людина, у якої відбувалися дані психічні та розумові процеси. Якщо вина у теорії кримінального права розглядається з двох позицій, інтелектуальної та вольової ознак, то мотив і ціль є іншими поняттями, які також необхідно доводити при провадженні кримінального судочинства.

Мотив та мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Але такими вони є лише в теоретичному аспекті, у загальному вченні про склад злочину, оскільки не всі склади містять в собі визначені мотиви і цілі. Проте у ряді випадків їх встановлення є обов'язковим.

На жаль, встановлення мотиву та цілі супроводжується деякими труднощами. Причинами цього є те, що вони - нематеріальні поняття. Процесуально обов'язок доводити наявність мотиву та цілі покладено на слідчого (дізнавача), а будь-яка особа, що є учасником кримінального судочинства, має право відмовитися давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України). Крім того, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях і всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції).

Вважаємо, що відмова від дачі показань і логічне підведення доказів під сумнів щодо мотиву та цілі обвинуваченого стануть поширеними. По-перше, міркувати про мотиви і ціль особи, яка вчинила злочин, можна буде лише, припускаючи їх, спираючись на аналіз інших доказів. По-друге, у випадках, коли особа заявить про свої незлочинні мотиви або цілі, то довести зворотнє практично неможливо. Наприклад, заява обвинуваченого, що напад на Л. він вчинив з метою налякати її і відучити ходити самій темними вулицями, робить неможливим інкримінувати йому ст. 187 КК. Або за заявою обвинуваченого Ж. про те, що він підробив документи не з метою їх дальшого використання, а для колекції, не можна кваліфікувати його вчинок за ст. 215 КК. Безумовно, їх вчинки кваліфікувуватимуться за іншими статтями КК України або не потягнуть відповідальність, але ж тільки їх очевидна та об'єктивна суспільна небезпечність відповідають статтям 187 і 215 КК.

Висновок

На закінчення моєї курсової роботи хотілося стисло підбити висновки. На мій погляд тема роботи дуже актуальна і потребує досконалого вивчення.

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону злочину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан.

Вина - основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сторони.

Мотив злочину можна визначити як усвідомлене спонукання особи, яке викликало у неї рішучість вчинення злочину.

Мета - це уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

Види мотивів: благородний - вираженим у формі любові, совісності, жалю, співпереживання, доброзичливості, щирості, душевності, сердечності тощо. Мотиви можуть бути і неблагородні: ненависть і помста, злість і ревнощі, корисливість і заздрість, презирство і жорстокість тощо.

Мотиви злочину — це найчастіше такі їх психологічні різновиди, як помста, жорстокість та жадібність.

Найбільш поширеними спонуканнями вчинення злочинів є:

• корисливість;
• помста, жадоба помсти;
• хуліганство;
• кар'єризм чиновників;
• жадоба влади.

За Кримінальним законом мотиви поділяються на:

• ганебні - корисливість, помста, хуліганство;
• до закону байдужі - допитливість, альтруїзм, помилково зрозумілі інтереси служби.

Мотиви розрізняються на такі, які розуміються, і такі, що реально діють. Перші характеризуються тим, що вони лише пояснюють, чому людина діє так, а не інакше. Інші - виконують роль спонукальних сил, що штовхають людину на вчинення конкретної дії. Чіткої межі між мотивами, що розуміються, і мотивами, які реально діють, не існує і можна припустити, що йдеться про одне й те ж саме психічне явище, про його різні аспекти та стадії формування і розвитку.

Мотиви також діляться на раціональні (застосовані на потребах) і емоційні.